Місто
Лист до редакції: Parade-fest та право на місто

Восени в Харкові відбулася одна з найважливіших культурних подій року — театрально-урбаністичний фестиваль Parade-fest. Минулого тижня організатори фестивалю оголосили, що цього року місто залишиться без параду.

Антон Григоров надіслав нам листа, в якому через призму фестивалю проаналізував культурний розвиток постмайданного Харкова та спробував розібратися, в якому напрямку рухається наше місто.

Восени в Харкові відбулася одна з найважливіших культурних подій року — театрально-урбаністичний фестиваль Parade-fest. Минулого тижня організатори фестивалю оголосили, що цього року місто залишиться без параду.

Антон Григоров надіслав нам листа, в якому через призму фестивалю проаналізував культурний розвиток постмайданного Харкова та спробував розібратися, в якому напрямку рухається наше місто.

У лютому 2014-го у відповідь на з’їзд людей, які уявляли себе представниками «Півдня і Сходу», на вулиці Харкова вийшло кількадесят тисяч людей. Трохи згодом, після захоплення та звільнення обласної державної адміністрації, стане зрозуміло: місту вдалося врятуватися з цієї турбулентності дивом. 

Революція Гідності та подальший розвиток подій дали потужний поштовх до переосмислення сутності міста. Важлива роль у цьому належить культурі, а саме двом її векторам.

Перший — це дослідження культурних явищ, що відбувалися в місті на початку минулого сторіччя й відомі як «червоний ренесанс». Митці цього періоду (Лесь Курбас, Майк Йогансен, Василь Єрмілов) стали центральними постатями всієї української культури. Здавалося б, ці імена мали б міцно врости у міфологію Харкова. Однак робота з їхнім спадком усе ще залишається важливим завданням, оскільки загал міста досі не визнав їх «своїми».

Другий вектор постає з потреби осмислення культури міста тут і зараз. Він пов’язаний з необхідністю віднаходження власного голосу його митцями. Отже, саме мистецтву належить відповісти на питання «Чим є Харків?» (або, принаймні, яким ми хочемо його бачити).

Від консолідації до дезінтеграції

Симптоматично, що першими важливими ініціативами розбудови локальної культури після Майдану стали фестивалі за межами міста. Зокрема, Meridian Kharkiv та Галіція Погранкульт.

Подальші культурні ініціатив — вже суто харківські — сприяли істотній консолідації містян та культури. Ця єдність постала неочікувано, хоч і цілком підставово. Наприклад, не було нічого дивного в тому, аби зустріти відомого художника спочатку на концерті ейсид-джазового гурту, а потім – на нішевих поетичних читаннях.

Ця історична миттєвість масово спонукала людей — часто дуже далеких від культури, політики чи активізму — уважно слухати і бути почутими. Саме в таких умовах у місті постали вкрай важливі ініціативи. Згадаємо деякі з них.

Проєкт «П’ятий Харків»

Ця ініціатива, назва якої є алюзією на відоме есе Юрія Шевельова, постала з потреби перетворення міста і містян. «П’ятий Харків» організував приїзд у місто мистців/кинь та інтелектуалів/ок та публічні зустрічі з ними (серед них — Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Андрій Хаданович). Заходи зазвичай переростали у тривалі обговорення наболілих питань. Проєкт проіснував близько року та наразі трансформувався в іншу форму — літературну резиденцію

Онлайн-часопис «Люк»

Інтернет-видання, яке з’явилося на ґрунті однієї з невирішених проблем міста — браку реґіональних медіа. Названий на честь харківського музичного гурту 2000-х, «Люк» позиціонував себе як спробу дослідження міської культури та ідентичності.

Усі матеріали сайту — інтерв’ю, репортажі, поетичні добірки та подкасти — робилися «на голому ентузіазмі» більше двох років, аби зрештою також припинитися. Втративши «Люк», ми втратили важливий простір для рефлексій того, що відбувається в місті. На щастя, наприкінці минулого року видання запустило краудфандинг на платформі «Спільнокошт», щоб повстати з попелу та відновити роботу в новому форматі.

Фестиваль соціальних інновацій та нової музики Plan B 

Цей захід почався в 2016-му як дискусія про «прифронтове місто», що у стосунку до Харкова сприймалося як тавро, що прирікає міський простір на неможливість повноцінного розвитку. Фестиваль ініціював пошук альтернативи цьому стану через конференції, дискусії та культуру, зокрема — музичну. Завдяки Plan B у Харкові вперше відіграли такі виконавці як Zapaska, Sinoptik, 5Vymir, Alina Pash, Alyona Alyona та Latexfauna. Тобто, та сама «нова хвиля» українських гуртів, що формували порядок денний у сучасній українській музиці.

Культурні ініціативи в постмайданному Харкові так чи інакше мусили давати собі раду з тим, що, попри всю прикрість, неуникно мусило статись: із втратою постреволюційної єдності. Місто повернулось до нормального життя, й, відповідно, почастішали конфлікти та непорозуміння всередині мистецького середовища.

Ця дезінтеграція, зокрема, проявилась в інциденті на ХарківПрайді, під час якого прихильники правих рухів намагалися зірвати проведення дискусії про потребу оновлення національної ідеї, а її головного учасника Олеся Донія облили «зеленкою». Ця ситуація промовисто свідчить про складність діалогу між людьми, що мешкають у одному місті, і які раніше, об’єднані спільною загрозою, стояли по один бік барикад.

Все це відбувається на тлі спроб реакції. Проаналізуємо, яких саме. 

Пострадянська дійсність і міська культура

Parade-fest почався передовсім з грамотного позиціонування: ідея «переосмислення і переформування іміджу Харкова через культуру» близька багатьом, хто в якийсь спосіб з цією культурою пов’язаний.  Зрештою, ця формула певним чином резонує з тим, про що свого часу намагався говорити Микола Хвильовий: місто має стати комуною людей, що об’єднавшись в горизонтальній ініціативі, зможуть його перетворити, вибудовуючи ту утопічну спільність, яка їм так необхідна.

Інше важливе гасло фестивалю — «право на місто». Фактично весь перший день «Параду» був присвячений обговоренню цієї проблеми. Відкриття фестивалю, що відбувалося просто неба, попередньо супроводжувалося просто-таки кафкіанським бюрократством. 

За словами організаторки фестивалю Вероніки Склярової, аби отримати дозвіл на користування електромережею, вона мусила п’ять годин оббивати пороги кабінетів. Зрештою, ці події спричинилися до того, що під час дискусії наявність у городян цього «права на місто» було поставлено під сумнів.

Підважене відчуття свого простору дуже притаманно Харкову, бо міська влада часто монополізує право на вираження думки містян («Харків проти/за/бажає» чи «наше місто»). І водночас заграє з певними прошарками населення за допомогою архітектурного кічу та відродження радянської спадщини. 

Проєкт пам’ятника на площі Свободи, який опоненти прозвали «Одороблом», та баталії довкола сумнівного уславлення маршала Радянського Союзу Жукова — ланки одного ланцюга. Ця реальність дуже нагадує радянську добу застою з її актами нищення та перешкоджання культурі. 

Міська влада заграє не тільки зі спадком більшовизму, але і з російською православною культурою. Цей світоглядний синкретизм тих, хто його поширює, фактично є актом підпорядкування себе російській дійсності. І потенційно збільшує загрозу нового оберту сепаратистського руху. Отже, навіть через п’ять років після Майдану громадянський опір залишається необхідним.

Питання «Чи переростемо ми посттоталітарну дійсність?»стоїть руба не тільки для Харкова, але і для всієї країни. Тому ще одне гасло Parade-fest — «Не спостерігай, а дій» — адресовано ледь не кожному, хто відчуває невдоволення від подій, що відбуваються в місті або в країн за сприянням влади.

Шанс на повторення ренесансу

Наприкінці Parade-fest історія з п’ятьма годинами та електрикою набула більш оптимістичного змісту. Якщо раніше більшість ініціатив натикалися на рожна, то сьогодні у влади починає зароджуватися розуміння важливості таких культурних проєктів для іміджу міста. Цей натяк на можливість порозуміння справді додає стриманого оптимізму в ситуації загальної роз’єднаності.  

Parade-fest не тільки спонукав до думання над проблемами міського простору та культури. Здається, на якісь миті, фестивалю вдалося наново відродити ту спільність, якої останні роки так не вистачало Харкову.

Проте, у першу чергу Parade-fest був, звісно, парадом театрів. І йому вдалося показати харківській публіці важливі та обговорювані вистави.

Приміром, такою була «Отелло/Україна/Facebook». Ця вистава одного з найпомітніших українських театральних режисерів Стаса Жаркова увійшла до переліку київських найкращих за підсумками театральних критиків, що є хорошим свідченням авторитетності організатор/ок та дібраного ними матеріалів.

Згадаємо також «Горизонт 200» — виставу, яка, попри великі труднощі з втіленням (фестиваль шукав майданчик для неї кілька місяців, й врешті, обрав колишній робітничий клуб), стала центральною подією фестивалю. На початку війни на Донбасі Харків став домом для безлічі переселенців, і не в останню чергу саме тому вистава так безпосередньо промовляла до глядачів.

Успіх «Параду» дозволяє говорити про фестиваль як про одну з найголовніших ініціатив, що формуватимуть культуру Харкова в майбутньому.

Вистава «Горизонт 200». Фотографія з офіційної сторінки Parade-fest на Facebook. Авторка – Ірина Деркач

Одночасно з Parade-fest, у місті відбулася Бієналє молодого мистецтва, яка також коштувала організаторам чималих зусиль. Втім, у критичний момент знайшла простір для виставки у напівзруйнованому будинку 1930-х, взаємодіючи із міським простором. Однією із переможниць конкурсу стала робота художниць Анни Ходькової та Крістіни Ярош Etchingroom1, на якій люди, замкнені у просторі будівель сталінської архітектури, шукають вихід. Переглядаючи цю роботу, мимоволі виникало враження, що вона про те ж, що і «Парад».

Харківський гурт 5R6, який рік тому перетворився на Doomed City, розповідав про ці явища. Їхні пісні «The City of X.» та «61000» можна розглядати як своєрідний диптих, у якому герой спочатку присягається «втекти і розірвати усі вузли», що з’єднували його із містом. А вже у наступній композиції стверджує: «здесь стоит мой город, здесь будет мой город» (попри те, що в ньому і досі повно проблем). 

І навіть якщо всі перелічені тут художні висловлення досі не прозвучали в мейнстримі, це означає лиш те, що, аби бути почутим, це мистецтво вкрай потребує інституційної та громадської підтримки. 

Хай там як, але те, що з Харковом стався Parade-fest, дозволяє оптимістичніше дивитися на постреволюційну культуру міста. Попри чималі виклики та несформованість культурного обличчя, є всі підстави думати, що горнило цих п’яти років загартувало всіх, хто причетний до створення цієї культури.

За останні п’ять років культура міста здобула тяглість: ми вже не можемо сказати, що щось зі створеного зникає безслідно. Наважуся припустити: не зникає безслідно тому, що в незбагненний спосіб долає атомізованість суспільства та дарує надію на те, що культура у цьому просторі буде й надалі зростати та укріплювати позиції.

Нещодавно ми увійшли в 2020-ті, і здається, у Харкова є всі шанси повторити успіх ренесансу столітньої давнини.

І якщо ми прислухаємося до того, що говорить нам мистецтво, то здивуємося, відкривши дивовижну суголосність авторів та авторок, що, певне, ніколи й не чули один про одного. 

Антон Григоров