Хоча й наш регіон буквально пронизаний водними артеріями, більшість із них — невеликі степові річки, мілкі й примхливі, що пересихають в спекотні сезони. 

Та останніми роками ставлення до них у Харкові помітно змінюється: з’являються ініціативи з ревіталізації річок, активісти й урбаністи дедалі частіше говорять про воду як про важливу частину міського простору. 

Інтерес до цієї теми зростає — а разом із ним і бажання зрозуміти, яке місце ріки насправді займали в історії Харкова.

Ріки як кордони районів

Наявність ріки була однією з найважливіших умов для появи нового поселення. Харків тут не став винятком.

Але стосунки міста й річок не завжди були добросусідськими. Ріки були джерелом води — так, колись цю воду можна було пити! — та інших ресурсів. Вони слугували транспортними артеріями, давали енергію млинам, а згодом і електростанціям. Водночас ріки були місцем для відпочинку, джерелом стихійних лих, а іноді й своєрідним сміттєпроводом. Часом турботливі містяни навіть ховали їх у каналізаційні труби.

А ще саме харківські річки визначили районування міста. 

Харківська фортеця виникла у міжріччі Харкова та Лопані. Доволі швидко місто поділилося на три частини: центральну, Залопанську та Захарківську.

Ріки не просто ділили місто. Під час паводків вони розливалися й ускладнювали вільне пересування. Тому в кожному районі поступово з’являлася власна інфраструктура: ринок, церква та все необхідне для щоденного життя.

Район міжріччя, де була фортеця та її посад, від початку формування міста був доволі густо заселений. Міська влада, своєю чергою, докладала зусиль до будівництва кам’яних переправ і осушення боліт. Утім, останнє зіграло для Харкова негативну роль. Осушуючи болота, ми позбавляємо ріки живлення, а отже, вони швидше пересихають.

Районування за річками залишалося актуальним до початку ХХ століття. Але й сьогодні місцеві мешканці пам’ятають, де розташована Залопань.

Нині річки Харків і Лопань доволі чітко відділяють старий центр з боку проспекту Аерокосмічного та вулиці Полтавський Шлях. Один із районів міста досі називається Немишлянським.

Назва «Нетіча» теж збереглася на мапі сучасного Харкова — у Нетеченській набережній, вулиці, бульварі та провулку. Це дозволяє уявити, наскільки масштабною колись була ця річка.

Проте через осушення частини території майже зникла і сама Нетіча, і об’єкти, пов’язані з нею у дореволюційний час. Наприклад, у районі сучасного метро «Левада» колись існував острів. Сьогодні він перетворився на клумбу.

Річка як сміттєпровід

Як би сумно й антиекологічно це не звучало, але цю роль річки виконували у містах з давніх-давен.

Є відомості, що у воду скидали кінський гній. А оскільки ярмарки відбувалися в центрі міста, забруднювалися майже всі водні потоки. Місцеві мешканці теж викидали сміття в річки або просто на вулиці. Звідти його знову-таки змивало дощами у воду.

Звісно, відходи, які потрапляли в річки, сприяли поширенню хвороб. Зокрема — епідеміям холери. Фелікс Рейнгардт у своїй праці «Харків 20-х і 30-х років» описує страшну епідемію цієї хвороби, що вразила Харків у 1830 році. Тоді померли приблизно 1000 мешканців — при населенні міста близько 20 тисяч людей. На той час лікарі ще не до кінця розуміли причини захворювання та методи лікування. Лише пізніше стало зрозуміло, що холера — це хвороба брудної води.

У 1848–1849 роках від холери померли ще близько 1000 людей. Зрештою, із середини ХІХ століття воду в харківських річках визнали непридатною для пиття.

Автор книги з інтригуючою назвою «Скільки коштує Харкову його неупорядкованість» Андрій Шимков у 1881 році писав, що «помиї з міста не вивозяться, а викидаються на вулиці». Він вважав це однією з причин хвороб і підраховував, що через відсутність благоустрою щороку помирали 700–800 харків’ян. Сміття, яке містяни викидали у воду, також вважали однією з головних причин зміління рік.

Здавалося б, у ХХ столітті проблему мали вирішити. У місті організували централізоване вивезення сміття на звалища. У зауваженнях щодо реконструкції Харкова 1930 року передбачалося, що промислові об’єкти винесуть на околиці міста — нижче за течією річок.

Та річки все одно продовжували сприймати передусім як інструмент для відведення використаної води з промислових об’єктів.

І йшлося не лише про промисловість. Навіть у 1980-х роках мешканка вулиці Краснодарської Людмила Пасько згадувала, як її сусіди регулярно викидали сміття у річку Немишлю, що протікала поруч.

Сучасні звіти комунальних служб після очищення річок свідчать: ця проблема актуальна й досі.

---

Читайте також:

• Харків без тіні: чому місто продовжує садити дерева, які гинуть
• Як звучить річка Харків. «Харків ASMR»
• «Харківська Венеція» Ігоря Удовікова: байдарки, річка Немишля та міська мрія (відеоподкаст)

---

Річка як ресурс

Під час розливів ріки утворювали левади та заболочені місцевості. Там росло достатньо трави для худоби, тому ці території були важливими для міського господарства.

Важливим промислом для харків’ян були й вовномийки. Вони розташовувалися у південній частині міста та потребували великої кількості води. Так само вода була потрібна гуральням і ковальням. На жаль, вовномийки сильно забруднювали річки.

На початку ХХ століття існувала ідея зробити Сіверський Донець придатним для перевезення великих вантажів. Вважалося, що це буде дешевше ніж транспортування залізницею.

Для цього розробляли проєкт реконструкції не лише Сіверського Дінця, а й його приток. Серед них були Уди, Харків та Лопань. Проте цю ідею так і не реалізували.

Радянська влада вважала, що кількості річок у місті достатньо для потреб промисловості. На Лопані з’явилися Лопанська та Гончарівська греблі. Першу збудували у 1933 році, другу — у 1934-му. Їхня мета була регулювати рівень води в річці та забезпечувати промислові об’єкти технічною водою.

Утім, така взаємодія змінювала русла рік, а згодом призводила й до повеней. Повені в Харкові документували ще з початку ХІХ століття.

У середині ХІХ століття губернатор Сергій Кокошкін, продовжуючи боротьбу з повенями, наказав підняти рівень берегів річок. Але тут важливо зазначити: неправильне розуміння благоустрою лише погіршувало ситуацію.

З 1880-х років і до 1914 року міські гласні постійно порушували питання брудної води. Воду в місті називали «гнилою». А серед містян став класичним жарт: парадоксально, що Харкову не вистачає питної води, але водночас він постійно страждає від потопів.

Ріка як місце відпочинку

Ріка була для містян і місцем відпочинку. Взимку традиційними розвагами були катання на санчатах і кулачні бої на кризі.

З початку ХХ століття на березі Лопані облаштували сквер. Тодішні дослідники-урбаністи сприймали річку радше як частину паркової зони, а не як окремий простір для відпочинку.

Радянська влада поставила собі за мету зробити ріки повноводними й перетворити їх на справжню окрасу міста. Статті 1930-х років показують, що річкову мережу серйозно враховували у планах реконструкції різних частин Харкова. Її також пов’язували з умовами для здорового життя в місті.

Тоді ж з’явилася ідея створити вздовж річок спільні зелені зони для відпочинку. Окремий водний об’єкт планували на Стрілці — місці злиття річок Харків і Лопань.

У 1960-х роках існували плани поєднати паркові зони вздовж Харкова та Лопані в єдиний зелений масив. Він мав стати місцем «масового відпочинку городян». Фактично це повторювало ще дореволюційні проєкти.

Та попри хороші ідеї міська адміністрація продовжувала політику «приборкання стихії». Болота осушували, а ґрунти намивали, щоб збільшити площу, доступну для будівництва Салтівського масиву.

Тож харківські ріки все ще чекають на свої ревіталізаційні проєкти.

Важливо розуміти: на думку сучасних дослідників, ревіталізація — це не просто очищення річки. Вона передбачає прибирання дамб і повернення ріці її природного русла.

Більше того, річка може стати головним орієнтиром або «каркасом району» й надати йому нових сенсів. Але для цього її потрібно сприймати не просто як водний об’єкт чи частину зеленого масиву. Річка — це окремий простір, який живе за власними законами.

---

Текст створено ГО «Люк — медійна група»  за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Люк — медійна група» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.

---

Текст — Вікторія Нестеренко, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — з відкритих джерел, візуальна складова і дизайн — Ганна Кучеренко