Несмак, спрощення, вторинність. Як з’явилася шароварщина та чим вона шкодить українській культурі?

Дарина Мiщенко 

Іcторикиня

Як з’явилась вишиванка?

Від істориків зазвичай очікують наукових статей за формулою «вступ — аналіз джерел — список використаної літератури». Ми підемо трохи іншим шляхом, але історичної довідки нам все-таки не оминути.

• Вишиті сорочки були ще у давніх слов’ян — антів, підтвердженням цього є знахідки з Мартинівського скарбу (VI-VII ст.)

• У козаків (але здебільшого відома вишивка, якою прикрашали ужиткові речі).

• Справжній «бум» на вишиті сорочки припадає на XIX ст. До традиційних швів — мережка, вирізування, низинка, лиштва, додається вишивка хрестом — так звана «брокарська вишивка». Француз-миловар Брокар за підказкою своєї дружини став робити обгортки для мила з хрестиковими орнаментами всередині та продавати в Європі і на території України. 

Існує думка, що хрестик не є автентично українським способом вишивання, але творча фантазія наших майстринь не закінчувалася на нанесенні «спрощених мотивів», ми перероблювали історичну спадщину візерунків того чи іншого регіону України в оновленій техніці. 

Прикладом вдалого поєднання традицій і модних тенденцій є look пана-радикала Франка — він носив вишиванку під піджак, крізь фото видно, що це його тодішній маніфест.

Вишита сорочка — це наш QR-код, бо за орнаментом, кольором, типовим поєднанням деталей можна було визначити регіон походження людини, аж до села. Подібне різноманіття дозволило дівчатам вишити унікальну сорочку — копіювати візерунок у подруги не можна було, бо вірили, що так ти скалькуєш її долю (а бозна-що в тій долі було такого тернистенького). 

Чому виникла шароварщина?

Після бурхливих революцій і боротьби за власну державність українців чекав «темний ліс» — поглинення на 69 років тюрмою народів — СРСР. Про таку закодованість і таємні смисли української вишивки не могло йтися і мови. 

В портрет ідеального інтегрованого «гвинтика радянської системи», якими, на жаль, ставали українці, не вписувалася автентична вишивана сорочка, яка сильно відрізняла їх від інших загарбаних радянщиною народів. 

Додавши до цього атеїстичний світогляд, ми отримаємо витіснену національну свідомість на довгі роки. Спроба її поновити — хоч і під пильним наглядом КДБ, — відбудеться у 60-ті рр. періоду десталінізації.

Точну дату встановити тяжко, але приблизно тоді і зародиться «шароварщина» — штучний замінник українського національного строю на спрощений строкатий костюм. Скочування до такого примітивізму не є випадковим явищем, а є тенденцією, метою якої було забуття українцями власного історичного минулого. 

Програма «злиття націй» проходила звісно з приниженням усіх інших націй крім російської. Українцю прив’язали образ малороса в квітчатій сорочці з червоними шароварами, що п’є горілку, їсть сало і кричить «гоп». Зручно відрізнятися лише певним «аспектом», а не тою глибиною, що криється у вишитій сорочці, тому на українські танці чи виступ хору в псевдонаціональних костюмах кольору «вирвиоко» в поєднанні «папуга», збиралася достатня кількість публіки, щоб повитріщатися. 

Для повної асиміляції українців радянська влада виявилася нездатною через гідний опір українців, тому зручним замінником зробила шароварщину. Цей штучний образ, перемога форми над змістом, надовго вкорінився в уми людей. 

Коли відбувся бум шароварщини?

Часом найбільшого застосування шароварщини я вважаю період з 1991 р. Коли ми поновили власну державність і хапали все українське «як повітря після задухи», сформувався великий суспільний запит, закономірною відповіддю на нього стала штампована шароварщина. 

Причина очевидна — її довге нав’язування в тоталітарному СРСР, відсутність літератури, музеїв з освідченням цієї проблематики та, звісно, обмаль часу для пошуків справжньої ідентичності. Тому переходи, ринки і базари заполонила велика кількість дешевої беззмістовної продукції. 

З 2014 р. і зараз, під час поновлення бойових дій Росії проти України, оновився запит на все українське. Популяризація вишивки призвела до поширення шароварщини. 

Часто закидають думку, що в автентичному українському строї неможливо танцювати, і сценічний образ має бути таким строкатим і барвистим. Але тоді саме такий наш образ будуть сприймати співвітчизники, і закордоном, що створить хибне сприйняття українських традицій. 

Тонi 

Репер, співвласник онлайн концепт-стору newbornk.com та автор телеграм-каналу Тоні Говорить

Я точно не хочу засуджувати людей, які роблять товар з продажу якого донатять на допомогу Україні. Дивлячись на акаунти, не завжди вірю, що вони це роблять, але це інше питання. В той самий час, у мене є особиста думка щодо, як я це називаю «креативу першого рівня» — це дуже нудно. Це не тільки моя думка, в твіттері громада давно волає з цього «феномену». 

Давайте помислимо трохи глобальніше: зараз на Україну дивиться весь світ і нам необхідно продовжувати розвиватися з точки зору естетики. Так, найпростіше вирвати популярну фразу з медіа-простору і написати її на футболці, але чи не краще придумати тонкий жарт? Чи може якийсь новий графічний образ? Невже не можна заплатити гроші талановитому дизайнеру та копірайтеру? 

Я маю деякий досвід роботи з одягом — людям подобається незвичний дизайн. Уявіть: вашим клієнтам може бути цікаво розповідати історію принту чи фрази? Що більше приверне увагу — наш чудовий прапор, взятий з гуглу, чи якась креативна асоціація? Все що роблять українці має бути найкращим, згодні?

Дмитро Верьовкiн 

Графiчний дизайнер

Cлід визнати, що шароварщини в дизайні нема, як, власне, нема і дизайну в шароварщині. На цьому можна було б завершити, але давайте все ж спробуємо розібратись, чому так і чому когось це тішить, а когось дратує. 

Почнемо зі злету виробництва різного роду картинок під час війни. Все це творчість спротиву, ставити її під сумнів ніби не можна, бо це і терапія для виконавця (але це не точно), і спосіб підняти настрій чи бойовий дух для споживача.

Інша справа, що це не має стосунку до дизайну, і слід це вважати саме творчістю, адже дизайн зазвичай враховує багато аспектів контексту: навіщо? Для кого? Яка мета? Як це впливає на презентацію замовника? Останнє питання найважче, бо коли це творчість — це презентація автора, а коли це дизайн —презентація третьої особи (в даному випадку говоримо про країну, хоч вона нічого і не замовляла).

Якщо взяти, наприклад, мільйон варіацій інтерпретації гербу, які були зроблені за час війни — від «іді нахуй», до умовного яструба, що атакує двоголову потвору — це не слід вважати дизайном. Це художня інтерпретація, вона має місце бути, спостерігає її та тішиться тільки поціновувач (я таким не є, наприклад).

Застосування прапора та національної кольорової палітри також перейшло всі кордони, але тут трохи більше в сторону комерціалізації, тож вже є розрахунок на авдиторію, і це стає вже трохи більш шкідливим, адже більше охоплення. Врешті, ми маємо наш прапор розмазаним тонким шаром по різноманітних носіях — від трусів до фасадів будівель. Тобто вже тотальна вульгаризація національного символу, бо доречність цього подекуди сумнівна. Але це не зовсім про графічний дизайн все ж.

Мабуть, найбільше засилля шароварщини, яка мімікрує під дизайн, можна побачити в оздобленні різноманітних закладів харчування, коли наприклад герої Гоголя стають корпоративним персонажем. Або вареник має вплив на формоутворення фірмового шрифту. В цьому, звісно, нічого поганого немає, крім рівня виконання. 

На мій погляд, найважливіше, що інтегрує поняття шароварщини у дизайн — це поверхневість: тобто знайшов найпростіший національний образ та застосував його найбільш примітивним чином. Свого роду спекуляція на сталих символах, виразах, назвах, без спроби заглибитись в культуру і дійсно знайти там перлину.

Таким чином звужується сприйняття нашої культури не тільки іноземцями, а і нами самим: якщо Полтава — то галушка, якщо розважальний заклад — то умовна Солоха, відповідно, якщо українець — то націоналіст. І нам нічого не залишається, окрім як це визнавати.

Схожа історія відбувається і у шрифтовому дизайні. Дуже часто бачимо, як дизайнери колупають патиком бездиханне тіло Нарбута або Єрмілова. Зрисовують звідти лише найяскравіші елементи, що роблять шрифти дуже вузькоспеціальним та неможливим для набору навіть не текстів, а більш-менш регулярного постеру. В той час, як наші локальні шрифти в першу чергу потребують якості виконання, а також втраченого нами вектору до зчитуваності також за кордоном. 

Переосмислення спадку — це дуже тендітна річ, ми не можемо фокусуватись лише на здобутках деяких наших яскравих шрифтовиків із минулого. Інакше матимемо безліч шрифтів для закладів харчування національного сегменту, і мінімум — для концертів, рейвів, банків чи державних установ (але слід зазначити що такі є, дякувати деяким нашим дизайнерам та новій хвилі моди на шрифти).

Шароварщина з дизайну чи з будь-якої іншої сфери не зникне, доки на нього є попит. Тож оскільки ми не тоталітарна країна, заборонити це не можливо. Але можливо робити так, аби фахівці продукували більш усвідомлений дизайн —  конкурентоспроможний тут і за кордоном. Це єдиний шлях зробити український дизайн помітним. Паразитування ж на національній символіці, на жаль, не є показником наявності дизайн-культури (чи будь якої іншої професійної культури).

Дизайн — це як хороший жарт, коли тобі просто смішно, навіть якщо ти не є поціновувачем такого кшталту гумору. Шароварний «дизайн» — це скоріше рівень інсайд джоуку, і не найвищого ґатунку, рівень охоплення мінімальний, але повторюваність максимальна, через що вже не смішно.

Євген Гордєєв

Музикант, учасник Kurs Valüt, ідеолог лейблу Dnipropop

Мистецтво апелює до підсвідомого. Вивчає, досліджує, подорожує вздовж сприйняттєвого прикордоння. Магія прадавнього співу, таємнича есенція, для створення якої необов’язково розстрілювати слухача з кулемету мелодичних або текстових банальнощів.

Штовханина сенсів на тлі под’єздного трьохакордя — класична риса московитських гівнарів з їх патологічним тяжінням до логоцентризму. Українські риси — в пріоритеті мелодії над сенсом, в магічному ритуалі співу, фонетичній аеродинаміці. 

Ми відчуваємо і ретранслюємо складні примарні світи кохань, зневір, надій, божевілля. Ми — не юніти батюшки-царя. Ми — сім’я вільних особистостей. Окремих персональних історій. Ми у відчутті молодої всемогутності «Весна прийде» ВВ, у меланхолічному спогляданні ельзівських «Сосен», у вишуканих гармоніях харківського Lюk-у, в неповторному аскетичному саспенсі київських техно-двіжів. В строкатій палітрі виразних музичних форм.

Дезорієнтованість викликами кривавого вторгнення, — не привід вдаватися до передбачуваних прийомів-одноднєвок. Сьогодні байрактар зіб’є ворожу колону, завтра станеться чергова резонансна трагедія, але кача плине поза часом. Цей неофіційний реквієм часів Майдану — потужніший за трильйон грінжол або верьовківських хоралів. 

Велич історичного виклику потребує поваги не лише до сенсу, але й до форми. Інакше — жлобське зросійщення форми, яке складно назвати шароварщиною (від цього терміну тхне українофобським амбре). Коректніше — вторинність. Несмак.

Alex Xepaces

PR, brand-менеджер

Як показав ресьорч, який ми проводили з командою Піарної, в перші 1-2 місяці повномасштабної війни було чимало перевтілень серед брендів з «basic» у «патріотизм». Це очікуваний і похвальний вчинок, який завдяки своїм креативним рішенням піднімає бойовий дух і впевненість у нації серед авдиторії. Але, на превеликий жаль, утворилося чимало шароварщин класу «hard». Як у далекому 2014-му, тільки в більшій кількості. 

Можна було б заплющити очі, якби крізь це візуальне пекло була наявність донатів на ЗСУ чи у фонди гуманітарної допомоги, але не в цьому житті. Лише 40% проєктів транслюють меседж і щось про допомогу, решта — типова нажива через агресивно утворений комплекс меншовартості, з яким наразi йде активна боротьба. Тому можна дійти невтішного висновку, що шароварщина прогресує і — як показують запити на бренд-стратегії — хоче поширюватися далі. 

Просувати комплекс неповноцінності, що виник через агресивний утиск — нерозумно, дивно і підло по відношенню до нації. Розумно його усувати за допомогою вивчення історії творчості предків, їхнього перемислу в сучасну стилізацію та надивленiсть. Тільки так помітність шароварщини знизиться, а кількість унікальності на ринку зростатиме. А споживачеві хотілося б нагадати, що той чи інший бренд існує, поки на нього є попит. 

В Україні зародження унікальності відбувається щодня, подивіться довкола, зверніть увагу та підтримайте. Талант потребує підтримки задля закладення культурного коду.

Обкладинка — Катерина Дрозд

---

«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.