«Не все одно нам було взимку на толоках, коли ми розбирали завали. Не все одно нам і зараз». Історія майстерні «Слобідська»

З чого все почалося?

За словами архітектора Віктора Дворнікова, підґрунтя до ідеї про майстерню він виношував уже певний час, і роль відіграло декілька паралельних факторів:

Віктор Дворніков: «Перша складова всієї цієї історії про майстерню “Слобідської” — це культурно-громадський центр DRUK, у будівлі котрого ми тепер розташовані. На мою думку, ця будівля стала значущим осередком, який зміщує фокус харківців від географічного центру міста на Гончарівку, тим самим, пожвавлюючи там життя, і це дуже важливо. Тому я, коли вперше, здається, в 2023 році почув про нього, то вирішив собі, що всіма силами буду намагатися його підтримати та дати йому життя».

Наразі майстерня спільноти відновлення спадщини «Слобідська» працює над відновленням вікон в будівлі культурно-громадського центру DRUK

Віктор Дворніков: «Ми спочатку говорили, що там має бути щось урбаністичного напряму, але, скажімо, затягнути туди людей, урбаністів, архітекторів, просто щоб вони там коннектилися — поки я не маю розуміння, як це втілити і в якому форматі. Однак ідея “оселити” в “Друці” щось суспільно значуще в мене лишалася.

Другим значущим фактором на шляху до ідеї відкриття майстерні для мене була глибока криза, що її нині переживає харківська архітектурна спадщина. Це не проблема лише повномасштабної війни — це проблема системна, така, що спіткає нас весь період незалежності, і руйнаціями років повномасштабної війни тільки підсилюється».

Віктор Дворніков: «Біда в тім, що переважна більшість українців не сприймає власну спадщину як таку — нема в людей якогось осмисленого емоційного зв’язку з цим. Для більшості архітектурна спадщина — це щось незрозуміле і застаріле; щось таке, що краще знести, аби воно “поступилося” місцем умовному новому ЖК. Люди не усвідомлюють цінність ресурсу, що дає нам наш спадок.

Минулого року я займався дослідженнями на відповідну тему, проводив інтерв’ю, вивчав наявну аналітику, доходячи зрештою лише невтішних підтверджень ситуації, яку я описав вище. І я довгий час думав, яким чином можна було би відродити зв’язок людей із власною спадщиною.

Аж ось сталася толока наприкінці 2024 року».

І члени команди, і Віктор Дворніков наголошують, що каталізатором до створення майстерні при «Слобідській» стала саме зимова толока на проспекті Героїв Харкова.

Будівля Першого реального училища була пошкоджена внаслідок російського обстрілу ще у 2023 році, але відтоді її так і не законсервували. В такому вигляді пам’ятка вже пережила одну зиму, і станом на осінь 2024 року було ясно, що чекати весни не можна, потрібно робити щось терміново.

Віктор Дворніков: «Я не очікував, але до нас тоді доєдналося близько сотні людей за весь час робіт. Не одночасно, але все одно це доволі багато — і це були різні люди, які приходили до нас, аби фізично поробити щось руками, причому в умовах дуже некомфортних. Це була зима, і люди при мінусовій температурі, при опадах, чистили цю цеглу, діставали. Бо їм ця цегла не була байдужа».

Віктор Дворніков: «Мене це надихнуло і дало логічне продовження деяким моїм власним роздумам, з якими я ходив уже певний час. В певному сенсі, це був для мене вирішальний, третій фактор, що спонукав до створення майстерні.

Відкриваючи майстерню, ми організуємо простір, де люди можуть долучатися до збереження спадщини, працювати з інструментом, з конкретними виробами. Це дає відчуття осяжності результату, а відтак — твого впливу на оточення власним прикладом.

Тобто ви не просто фізично щось робите руками, а й надихаєте цими діями інших».

Анжела Бучковська (адміністраторка майстерні): «Віктора ми б назвали куратором цього проєкту. Ідея створення “Слобідської” і майстерні при ній належить саме йому, при цьому він має певну медійність і базис контактів.

Перший час саме Віктор може шукати нам майстрів для навчання і проведення воркшопів, шукати нам перших замовників — але вже всередині майстерні ми стараємося адмініструвати процеси самостійно, без його участі.

Авжеж, ми самі лише на початку цього шляху, і досі навчаємось. Ми можемо перший час не знати чогось — і, коли нам потрібно порахувати, скажімо, кошторис, я звертаюся до Віктора з такими питаннями, аби скласти все правильно. Але по мірі навчання ми плануємо набувати дедалі більшої автономності.

Віктор Дворніков: «Ми витратили чимало часу на обговорення, аби віднайти систему, з якою ця ініціатива могла би бути сталою та в майбутньому автономною.

Перше, що ми обговорили на наших зустрічах — це розподіл обов’язків. Це був такий важливий крок — визначити, що для повного і справного функціонування майстерні тут мають бути люди, які займаються управлінською роботою, люди, які займаються комунікаціями, ті, хто слідкують за станом предметів, а також, власне, майстри і волонтери, від яких залежить робочий процес і його нюанси».

Віктор Дворніков: «Поки що ці ролі розподілені лише умовно. Втім, у нас вже є Анжела — адміністраторка, яка має на себе в майбутньому взяти керування майстернею; у нас є Катя, яка займається комунікаціями; є волонтери, які працюють руками, і от ще є у нас Влад — історик за фахом, що має досвід в археології і, певною мірою, в реставрації. Влад мав би відповідати за теоретичну частину, за облік предметів, який потраплятиме на реставрацію, за розробку методології роботи з цими предметами і за проведення тренінгів. Тобто, в майбутньому саме він має знаходити фахівців, які б до нас долучалися, щоб підвищувати кваліфікацію волонтерів».

Які етапи розвитку майстерні — поточні і майбутні?

Від перших обговорень майбутньої майстерні до першого воркшопу вже на локації в «Друці» минуло приблизно півроку — з березня по серпень. Перший час пішов на структуризацію концепту майстерні, а літо пішло на облаштування локації.

Катерина Головченко (комунікаційниця): «Навесні ми збиралися кілька разів, аби просто якось розподілити обов’язки, окреслити ідею майстерні, її напрямки роботи тощо. Це було радше в форматі брейншторму — ми старалися не обмежувати себе часовими рамками, ба навіть, мріяли наперед». 

Катерина Головченко: «Зрештою, у нас виокремилося декілька напрямків, в яких ми плануємо розвиватися.

Крім того, щоб працювати з реставрацією автентичних, скажімо, вікон чи дверей, ми також плануємо брати комерційні замовлення на відновлення чи редизайн меблів, а також хочемо в майбутньому перетворити простір майстерні на такий собі творчий хаб, де люди зможуть прийти попрацювати, скористатися інструментами, взяти участь у воркшопах тощо».

Віктор Дворніков: «Також у майбутньому ми б могли запропонувати такий вид послуг, як збереження якихось предметів у себе — скажімо, автентичних віконних рам зі старих закинутих будівель.

Неочевидно поки, хто за це може платити. Але ми б могли збирати пошкоджені вікна, двері, все, що викидається, реставрувати, зберігати у себе, а потім, коли хтось, наприклад, робить реставрацію якоїсь будівлі, намагаючися її відновити, вони можуть використовувати наші предмети, сплачуючи нам за їх реставрацію. Це збереження автентичних об’єктів, які не мають власника.

Але це потім. Поки що ми робимо перші кроки».

Катерина Головченко: «Коли вже було чітке розуміння, що ми плануємо робити, ми звернулися до команди інституту Projector, аби вони зробили нам айдентику. От протягом літа ми її обговорювали і затверджували, у вересні вже маємо забирати її в роботу — і це буде такий важливий чекпойнт в нашій історії, з котрого почнеться наша більша активність у соцмережах, якась робота на впізнаваність, детальніше висвітлення нашої діяльності, залучення нових людей тощо».

Олексій Безус (волонтер): «При цьому власна діяльність у нас пішла активніше, коли ми на початку червня зібралися наводити лад у приміщенні, наданому нам культурно-громадським центром DRUK. Ближче до серпня ми облаштували робочі місця і почали вчитися роботі з деревом — це вже були перші практичні кроки в нашій роботі».

Навчання команди і перший практичний досвід

Анжела Бучковська: «У серпні в нас пройшов перший воркшоп: Віктор Дворніков запросив майстра з майстерні предметів та інтер’єрів “Своє”, аби той навчив нас базовим методикам обробки й реставрації столярних виробів.

Наша команда складається переважно з волонтерів, і ми досі вчимося опановувати фахові навички, що нам, зрештою, знадобляться в роботі. Віктор, можна сказати, плекає нас поки як пташенят, аби ми потім вже мали достатньо знань і почали працювати самостійно».

Сам Віктор, відповідаючи на питання, скільки часу, за його оцінками, потрібно, аби майстерня пішла «у вільне плавання» без його підтримки, стверджує, що це має бути десь 2-3 реалізованих проєкти.

Поки команда вчиться, набирається знань і фахових навичок, аби згодом уже самостійно працювати з автентичними виробами і відновлювати їх.

Віктор Дворніков: «Перше, що потрібно зробити — це закупити додаткове обладнання. Це буде приладдя для обробки деревини, професійні інструменти, з якими можна буде більш якісно працювати.

Друге, що нам треба, — це привести до ладу приміщення, в котрому ми працюємо. В принципі, там ремонт як такий не потрібен, там не потрібні навіть якісь спеціальні умови — просто достатньо, щоб було охайно, чисто і нічого не падало на голову».

Віктор Дворніков: «Та що найважливіше — ми маємо дати команді навички, з якими вони зможуть працювати надалі. Я намагаюся залучати майстрів, із котрими сам співпрацюю, а також шукати нових фахівців, які були б згодні проводити тренінги для нашої команди.

Зараз ми подалися на грант саме на проведення тренінгів, аби мати змогу оплачувано залучити кваліфікованих майстрів. Також паралельно я спілкувався з Харківською філією Національного реставраційного центру — вони займаються не архітектурою, а більше музейними експонатами, але підхід той самий. Вони теж погодилися провести для нас тренінг незалежно від результатів грантової заявки».

Віктор Дворніков: «Поки що в нас є столяр, який приходить, дає майстер-класи по роботі, а також у нас є фахівці по бетонам, по камінню. Скільки часу піде, аби дійти точки вже якоїсь самостійності? Я оптимістично вважаю, що це можливо зробити за рік».

Також Віктор Дворніков і команда майстерні трохи розповіли про перший проєкт, над котрим вони зараз працюють.

Анжела Бучковська: «Ми навчаємося в процесі, на базі вже робочих кейсів. Так, наприклад, зараз ми працюємо над відновленням вікон в театрі “Очерет”, що розташований в будівлі “Друку” так само, як і ми. Наразі ми зняли ті частини вікон, що можна зняти, і працюємо з ними в майстерні — знімаємо з них фарбу, готуємо до реставрації тощо».

Анжела Бучковська: «При цьому хто коли може у вільний від основної роботи час — той тоді і приходить працювати. Для роботи зі знятими частинами велика команда не потрібна, там можна навіть самому прийти попрацювати».

Анжела Бучковська: «А от зовнішні рами вікон — вони стаціонарні, буквально вбудовані в стіни, тож із ними краще працювати групами, там ми вже плануємо і попередньо домовляємося, коли можна зібратися».

Віктор Дворніков: «Йдеться про три парних вікна — з зовнішньою і внутрішньою рамою. Наразі триває процес їхньої зачистки і шліфування, після цього ми будемо здійснювати протезування пошкоджених і втрачених елементів, а також фінішне покриття після цього.

При цьому очищення — це, мабуть, 60% роботи. Як для вікон будівлі, котрій майже 130 років, вони збереглися непогано, але зовнішні рами, які все одно контактують з опадами і перепадами температур — там погнили зливні планки і самі рами теж потребують більшої уваги».

Віктор Дворніков: «І ми маємо справу не просто з автентичними вікнами, а з вікнами, які вже пережили кілька ремонтів. Те, що ми робимо зараз, до нас робили, я думаю, працівники цієї фабрики, але таким, доволі господарським методом. Ми ж натомість чітко маємо усвідомлювати, що ми не повинні шкодити автентичним слоям і покривам історичних виробів. Коли до нас приходять нові люди і починають працювати, ми завжди проводимо інструктаж по роботі з об’єктами культурної спадщини».

Окремо Катерина з Анжелою підкреслили унікальність процесу становлення майстерні і її функціонування зсередини — зокрема, той рівень ентузіазму і вмотивованості, що рухає новостворену ініціативу.

Катерина Головченко: «Мені дуже подобається, що зараз, коли ролі в команді вже розподілені, діяльність майстерні відбувається дуже структурно і на ентузіазмі. Нема такого, як на самому початку, коли ми просто сиділи і чекали вказівок, що буде далі. Доволі скоро ми самоорганізувалися і кожен почав щось потроху підменеджерювати, маленькими кроками структурувати роботу команди, влаштовувати якісь толоки, аби готувати локацію… Дуже тішить спостерігати, як за півроку ця невеличка спільнота дуже різних, але об’єднаних однією ідеєю людей вдихнула життя в ідею створення майстерні, і злагоджено працює».

Анжела Бучковська: «Хочеться ще, мабуть, додати про спільноту майстерні: важливий фактор, що нас єднає і мотивує — це небайдужість. Ми маємо доволі різноманітну команду і за віком, і за родом занять, але нам усім не все одно. Не все одно нам було ще взимку на толоках, коли ми розбирали і сортували автентичну цеглу з завалів на Реальному училищі, бо це, все-таки, наш спадок і наша історія, про яку треба дбати. Не все одно нам і зараз, коли ми намагаємося розбудовувати цю майстерню».

Дарина Карапетян, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — Юрій Каплюченко, обкладинка — Анастасія Юращенко

---

«Люк» — це незалежне онлайн-медіа про Харків, яке висвітлює міські процеси та проблеми, стимулює до змін у місті та суспільстві, збирає на одному майданчику ком’юніті змінотворців та активних людей.

Ви можете робити свій щомісячний внесок у розвиток харківського медіа або зробити разовий донат на будь-яку суму. Дякуємо❤️