«Захарківський» район: автентичні вулиці, колишні набережні та архітектурні загадки. Прогулянки Харковом

Нікітінський провулок як машина часу

— Вікторе, розкажіть, будь ласка, про цю будівлю, у якій ми зустрілись та де розташований офіс вашого бюро.

Це відреставрована будівля другої половини ХІХ століття. Це житловий будинок, який після Другої світової війни був поділений на окремі комунальні квартири (або, скоріше, кімнатки). 

Коли я побачив, що в старому будинку продається квартира, я не втримався та купив її під офіс. Здається, це було у 2018 році. Почавши ремонт, я одразу поставив собі задачу по максимуму зберегти, принаймні, зовнішні стіни. 

Думаю, будівля горіла, адже балки на стелі були обпалені. Також тут були дуже серйозні тріщини на куті будівлі.

Під час реконструкції району перед «Євро-2012» тут скрізь зробили асфальт, і зробили навіть непогано, але на 30 см підняли проїжджу частину, тож вся вода, яка стікала з дороги, стояла у дворах. Майже десять років просто під фундамент цієї будівлі текла вода і, зрештою, стіна репнула.

Ми завели всередину металеві конструкції, тож тут повністю нове залізобетонне перекриття. Це дозволило нам укріпити всі стіни і стабілізувати їх. Аби виводити воду з двору, ми зробили спеціальну дренажну систему. 

Загалом, є дані, що двоповерхова будівля, яка стоїть у дворі, була прибутковим будинком (тобто, здавалась в оренду), а тут, власне, був будинок власника. У підвалі була топка [частина печі чи котла, — «Люк»], проте в радянський період там теж зробили квартири, як і багато де в цокольних приміщеннях. 

— А як сусіди поставились до того, що ви тут відкрили офіс? Чи заважає їм шум?

Всім пофігу.  Гучні роботи ми проводимо в підвалі, тож сусідам не заважаємо. 

Цей район — заповідник історичного середовища ХІХ століття. Звісно, люди вносять якісь зміни, але ще можна уявити як все виглядало 150 років назад. 

[Віктор відкриває мапу і показує запланований маршрут. Абриси провулків майже не змінились за 150 років, а контури площ повторюють фортечні мури. Маршрут зрозумілий — можна рухатись] 

Проблема цих вулиць — будинки мають велику кількість господарів, і кожен намагається щось робити на свій лад. Але навіть в такому вигляді ці споруди мають величезну цінність. Трішки б привести до ладу, розбудувати туристичну інфраструктуру, щоб містяни змогли усвідомити цінність, і люди могли б приходити сюди, гуляти в тихій атмосфері. 

[Ми оглядаємо будівлі, що знаходяться на вулиці. В усіх них вгадуються елементи ХІХ століття]

Це оздоблення — матеріали, цегляні елементи, все це — автентичне. Пощастило, що тут, принаймні, немає багатоповерхової забудови. На вулиці Богдана Хмельницького вже втулили 16 поверхів, але вона й на початку ХХ століття вже була забудована спорудами на 3-4 поверхи. Вулиця була ширшою, розрахованою на рух коней, тож має інший характер. 

Ця приватна частина, як на мене, дуже унікальна і для Харкова, і, мабуть, для всього сходу України. А якщо вона для всього сходу України унікальна, то такою вона є і для всього світу. 

Зверніть увагу, як низько знаходиться лінія забудови порівняно з асфальтом. Вся вода стікає під будинки, а там всередині дерев’яні конструкції, все гниє. Скільки їм ще лишилось – ніхто не знає.

Відсутність єдиного власника одночасно шкодить, і одночасно рятує ці будинки. Майже ні в кого не оформлене право власності, а значить, мешканці не можуть продати будинки єдиному господарю, який скупить весь район і зведе тут багатоповерхівки. 

[Ми продовжуємо звертати увагу на деталі будинків на Нікітінському провулку. Збереглись навіть ковані навіси, ознака модерну. Здається, вони тут ще з початку ХХ століття] 

Одна з проблем цього району — він має другорядне значення, його будували маловідомі харківці, а отже, тут майже немає споруд, що отримали статус пам’ятки і охороняються законом.

У нашому законодавстві немає такого поняття як «район культурної спадщини», тож можна оформити охоронний статус лише окремих будівель. Та і щоб отримати статус пам’ятки, потрібно зробити дослідження, оформити документацію, встановити ім’я архітектора і довести його значимість для міста. Ця робота потребує коштів, які ніхто в нас не виділяє. 

На жаль, ні громада не розуміє цінності цих об’єктів, ні обрана нею місцева влада. Збереження і розвиток туризму на одній цій вулиці, яка є перлиною XIX століття, може бути основою для сталого розвитку всього району. Не треба особливих інвестицій, просто необхідно зробити її комфортною. 

Треба відчистити оцей наліт «радянщини», ці металеві та бетонні паркани. Це не потребує дуже великих вкладень, це цілком можна реалізувати невеликими грошима. Єдине, що треба — щоб люди розуміли цінність цього.

— А як зробити, щоб люди розуміли цінність?

Взагалі, все починається з освіти. Беремо людину, яка живе в цьому будинку, працює хай навіть у державній установі, яка мала бекграунд у вигляді школи і якогось профільного вишу, що не пов’язаний із культурою. 

От ця людина все життя живе в цих стінах, вона бачить, що ці стіни руйнуються, що вони вологі, сирі, по них грибок йде. І, звісно, коли їй пропонують знести все це і збудувати новий будинок, вона погодиться це зробити, тому що для неї це просто купа сміття.

Але де протягом життя ця людина могла отримати інформацію про те, в чому цінність цього об’єкту? 

Цінність цього об’єкту у тому, що він є свідченням нашої історії. Це не зовсім зрозуміла штука для пересічного мешканця. Лише зараз війна змінює пріоритети, і всі розуміють, для чого потрібна достовірність історії. 

Крім того, ці об’єкти мають великий туристичний потенціал, якщо з ними правильно поводитися. 

На провулку була одна пам’ятка. Але її знесли у 2018 чи 2019 році. 

— Через аварійність?

Ні, це називалось «реконструкція», але, по факту. звели нову будівлю. Охоронний статус нікого не зупинив. І таке трапляється постійно. 

[Віктор показує розташування будівель. Виявляється, пам’ятка знаходилась на місці, яке зараз порожніє поряд із новобудовою. 

Ми розглядаємо територію через паркан і вглибині помічаємо ще одну історичну будівлю. Вікно зроблене у вигляді троянди і виглядає фантастично. Проте загальний занедбаний вид натякає, що і цій троянді залишилось не так багато]. 

— І, все-таки, мені цікаво як працювати з людьми, з громадою. От ви тут живете та маєте офіс, перетинаєтеся з цими людьми. Чи виникають у вас ідеї, як можна взагалі до них доносити важливість історичної спадщини?

На це питання я маю більш стратегічний погляд. Я не знаю, як йти і розмовляти з кожною людиною, життя не вистачить на це. Треба змінювати систему управління об’єктом спадщини, міську адміністрацію та освіту. 

Ми можемо локально покращити цей район соціально-просвітницьким проєктом. Зберемо команду, проводитимемо заходи, зробимо, наприклад, якийсь архітектурний проєкт і покажемо потенційні впливи, як це позначиться на розвитку всього кварталу. На тактичному рівні це працює, але, враховуючи, що в Харкові таких районів багато, ситуацію треба змінювати кардинально. 

І подібна ситуація не тільки в Харкові, але й по всій Україні.

Вулиці, що виникли з пішохідних доріжок

[Ми йдемо далі, вулицею, що історично була Петинською, потім стала називатись Плеханівська, а тепер носить ім’я Георгія Тарасенка, який загинув на початку повномасштабного вторгнення, звільняючи Харківську область. Під номером 4А — ремісницьке училище або «ПТУ XIX століття», як називає будівлю Віктор] 

На той момент [остання чверть ХІХ століття] у Харкові вже було декілька таких училищ. Але вони існували не у всіх містах, і те, що в нас такий заклад відкрився навіть у периферійному районі, було досягненням. Фасад майже повністю автентичний, проте всередині там все радянське крім сходів та частково плитки на підлозі. У цієї споруди величезний туристичний і культурний потенціал, який не використовується. І тут стільки таких маєтків…

Я пропоную пройтися через цей скверик, який також є історичним місцем, тому що він ніколи не був забудований. У пам’ятко-охоронній галузі є таке поняття, як парцеляція — історичний поділ території на ділянки землекористувачів. І в цьому кварталі оригінальна парцеляція зберіглась майже повністю. Як були викуплені власниками ці ділянки 200 років назад, так і лишились: домоволодіння, розмітка вулиць, землі загального використання. 

Тож, гуляючи цим районом, ми майже повністю бачимо середовище XIX століття. Для такого великого міста як Харків, яке постійно змінювалось та перебудовувалось, збереження такого району — це швидше виняток, тим паче, поза межами центру.

Я теж живу в цьому районі. Живучи за містом у приватному будинку я звик, що маю власну територію, огороджену парканом. І мене трошки вибішувало, що я виходжу у двір, а там інші люди. Але потім я усвідомив, що саме в цьому цінність міського життя. Що ти, по-перше, можеш контактувати з людьми, а по-друге, те, що цей двір спільний, не дозволяє мені його радикально змінювати. І це, на мою думку, дозволяє зберігати автентичність цього району. 

Якби тут були окремі будинки у кожного власника, вони б точно були всі перебудовані та перепродані, а на їхніх місцях були б зведені багатоповерхівки.

[Ми виходимо на Михайлівський майдан] 

Праворуч — Палац культури Основ’янського району, відомий ще як Палац культури будівельників. Початково будівля зводилась у стилі конструктивізму, є багато фотографій. Це був крутезний конструктивістський об’єкт із двома великими арками. Проте в 70-ті відбулась реконструкція будівлі.

А ось тут, де клумба, до 1961 року стояла церква. 

— Цікаво, чому церква простояла аж до 1961-го, але все-таки була знищена?

Можливо, вона стояла занадто близько до Палацу культури. Під час Другої світової церква сильно постраждала, проте була відновлена силами громади і навіть поновила свою роботу у 1948 році.

— А чи може це бути пов’язано з тим, що люди мешкали тут ще з дореволюційних часів і намагались дбати про свою церкву?

Не знаю. Згідно з документами, багато людей отримало тут житло вже після революції. Є згадки, що по лівій стороні майдану були прибуткові будинки, вікна яких виходили на набережну. На майдані Героїв Небесної Сотні, 7 та 9, було чотири прибуткових будинки, а між ними — фонтан-басейн, що було диковинкою для тих часів. Архітектор цих будинків мешкав тут же, і є згадки, що його родина залишилась і після революції. Можливо, й інші їх сусіди могли жити тут.

До речі, цією вулицею на початку ХХ століття ходив трамвай. З Нетеченської набережної він їхав у бік сучасного заводу імені Малишева, тоді — паровозобудівельного. 

Ця площа довгий час була відкритим майданом, і вона йшла аж за сучасний проспект Героїв Харкова. Лише на початку ХХ століття за проєктом Бекетова була зведена адміністративна будівля, яка почала домінувати в просторі. Є згадки, що міський муніципалітет завжди зберігав оцю площу відкритою як таке собі місце свіжого повітря в місті. Мабуть, коні «загазовували» тут все дуже сильно, тож місто потребувало більше повітря. 

А ось ми дійшли до вулиці Шота Руставелі, яка протягом століття була Михайлівською, як і, власне, площа. 

[Віктор звертає увагу на маленький неоготичний маєток]

Оце дуже цікавий будинок. Жодних згадок про нього немає. Такий собі казковий елемент, який дивом дійшов до наших часів. Я просто дуже боюсь, що одного дня хтось прийде, викупить це все і просто зруйнує. 

До речі, приблизно на цьому місці стояла одна з оборонних веж. Вулиця Шота Руставелі виходила на міст, і коли воду у річці спускають, видно його дерев’яні залишки. З іншого боку моста була вже вулиця Кузнечна та електрична підстанція, яку розбомбили у Другу світову. 

Цей район здається зручним з точки зору планування. Тут всі вулиці сформовані природним шляхом. Були дороги на Кінний ринок, і так, як зручно ходити, за найкоротшими шляхами, виникали вулиці. Вони трішки сходяться, якщо дивитись по мапі. 

Тому, дійсно, є пішохідна оптимізація. З точки зору зручності я не бачу йому альтернатив у Харкові. Я люблю, коли є багато повітря, мені не вистачає можливості бачити обрій. Тут на березі ріки відкривається красивий вид на Благовіщенський собор та прапор.

«Ніхто не думав, що цим будинкам доведеться пережити бомбардування. Такі ризики ніхто не враховував»

[Ми виходимо на майдан Героїв Небесної Сотні і бачимо руйнування, завдані російськими бомбардуваннями 6 березня 2022 року]

Цей звук, мабуть, найгучніше, що я чув в своєму житті. Бомбою був повністю знищений будинок №5, а решта забудови отримала дуже серйозні пошкодження. 

Я за своєю професійною діяльністю обстежував будинок №3. Це житловий будинок, теж пам’ятка архітектури. Вибуховою хвилею були знищені майже всі перегородки всередині; тобто ззовні будівля наче ціла, але це не так. 

— Чи є шанс на відновлення цих будівель? 

Дуже багато залежатиме від того, як розвиватимуться події. Взагалі, я думаю, що можуть з’явитися програми з відновлення історичної спадщини. Мені здається, після війни це буде одним із пріоритетних завдань. 

Деякі з цих будівель вже були відреставровані до початку повномасштабного вторгнення. А тепер тут потрібні серйозні стабілізаційні роботи. Тут ще був прецедент, що у 2022 році влітку якийсь приватний забудовник вирішив надбудувати поверх у пошкодженому обстрілом будинку, тобто, під виглядом стабілізаційних робіт.

Ой, ходімо ще, я покажу таку круту штуку. Я для себе навіть не знаю, як це назвати, що це мало б за типологією навіть бути, але це такий шматочок крутої харківської історії. 

Власне, ось. Це точно якась громадська будівля, але що це могло б бути — я поки не знаю. Можливо, вітрина, адже немає жодних сходів.

[Згадую, як Сандра показувала нам дерев’яний прилавок на Залопані. Архітектурні цікавинки, на які не зверне увагу пересічна людина — справжня цінність наших прогулянок] 

[Ми оглядаємо пошкодження від вибухової хвилі на сучасних будинках. Віктор коментує: «Ніхто не думав, що цим будинкам доведеться пережити бомбардування. Такі ризики ніхто не враховував»] 

Вибухи відкривають всі історичні нашарування будівлі — можна подивитись, які матеріали використовувались, з чого складались стіни і коли робили прибудови. Дуже наочний матеріал для дослідження.

[Ми проходимо повз колишню будівлю суду — одну з найбільш постраждалих споруд від бомбардування березня 2022 року. Віктор звертає нашу увагу на вибиту частину стічної труби]

Питання її полагодити — кілька тисяч гривень. Найбільша, мабуть, витрата — це виклик вишки, щоб із нею працювати. Там самих матеріалів для робіт небагато. Проте цього не зробили, дощова вода пошкоджує фасад і розмиває фундамент. Взимку це все замерзне і призведе до подальших руйнувань.

А зараз ми вийдемо подивитись на перше реальне училище 1876 року, тепер це будівля університету. Величезна споруда для того часу і найбільша з одночасно збудованих. Виконана у не дуже характерному для Харкова стилі неоготики. На жаль, вона також вже 2,5 роки стоїть без належної консервації. Взимку забили вікна, але кардинально це не змінить ситуацію. 

Загалом, на площі змішано кілька історичних періодів: і XIX століття, і початок XX-го. Вона постійно розвивалась. Дуже раджу послухати лекції Андрія Парамонова з історії забудови Харкова та переглянути його сайт. Там дуже багато цікавих фактів про окремі будівлі. 

---

Читайте також:

• «Важливо дбати саме про автентичність». Архітектор Віктор Дворніков про значення історичних будівель та їх збереження
• Яким може бути Харків: чому збереження культурних пам’яток стало гострою проблемою для міста
• Для чого і як зберігати культурну спадщину? Тези з дискусії архітекторів

---

Змінити тільки свідомість людей

А ось тут — одна з перших бакалійних лавок, ці два симетричні фасади. Це майдан Героїв Небесної Сотні, 23 та 25. Власник лавки мав також прибутковий будинок. 

[Ми пірнаємо у внутрішній дворик приватного сектору і оглядаємо як проходила вулиця, особливості прибудов та оздоблення будинків, автентичні деталі.

Віктор звертає увагу на окремі частини будівель, коментує з любов’ю і натхненням].

Фантастика, що все це зберіглось. Але ще більша фантастика, що люди не бачать в цьому цінності… Так, в історичній забудові не завжди приємно жити. Але має бути якийсь консенсус, якісь формули вигідної взаємодії.

Необов’язково тут саме мешкати; але це дуже важливий ресурс для міста, який можна використовувати з туристичною освітньою, науковою та іншими цілями. Це історичне середовище унікальне, його не можна створити заново. Копій не буде.

А ось ці таблички — наш урбаністичний диверсійний проєкт. Ми описуємо історії цього району, адже більшість людей, яка тут живе, абсолютно не розуміє цінності.

В радянський період фокус популяризації був зміщений на інше. Наприклад, на [вулиці] Шота Руставелі є колишня школа, де у другій половині ХІХ століття була лікарня. На фасаді висить табличка, що тут був Штаб Червоної армії. І от скажіть, будівля існує півтора століття, і те, що там в ній проіснував кілька місяців якийсь штаб, невже це найбільша її цінність? Тобто, там більше нічого іншого не було?

А ось і мій будинок. Я знаю, що тут певний час розташовувалось товариство опіки над сиротами, і це пояснює анфіладне планування будинку. Хоча попередні власники казали, що тут були конюшні. Товариство було доволі впливовим, щоб стати його почесним членом, треба було вносити річний внесок 6000 рублів. 

[Ми пірнаємо у внутрішній дворик лікарні]

І це теж унікальна для місця локація. Тут повністю збережений автентичний двір і історична забудова. Найпростіше, що тут можна зробити — знімати кіно. І ось вам вже прибуток. 

Популяризувати це місце серед туристів — довга історія, а от здати в оренду –— швидкий заробіток. Одиниці є таких місць, де на 360 градусів повністю картинка XIX століття.

— А от з точки зору транспорту та паркомісць, наскільки тут зручно? 

До метро «Проспект Гагаріна» — вісім хвилин пішки, до «Захисників України» — хвилин 12-15. До центра міста так само можна дійти пішки. Для пішохода достатньо зручно, а паркувати машину можна у дворі. 

Коли ми кажемо про зручності, то варто згадувати конкретний набір цінностей. Звісно, що в сучасному житловому комплексі все буде ергономічно, все продумано, але мене це середовище не влаштовує набором художніх якостей та кількістю сусідів. А тут дуже затишно, особливо ввечері. Після сьомої вечора абсолютно порожні вулиці, машин значно менше, і ти знаходишся як в музеї. Масштаб усього дуже камерний.

— Що ж, маю ще фінальне запитання. Як би у вас була чарівна урбаністична паличка, щоб ви змінили в цьому районі?

Свідомість людей. Це найголовніше, що треба змінювати. Все, що навколо нас є, роблять люди. А це люди з радянською свідомістю, з відсутністю художнього смаку, з відсутністю загальнолюдських цінностей. 

А всі перетворення урбаністичні — це дрібниця, їх можна втілити. Ресурси завжди є, потрібна ідея. Якщо є ідея, є запит, то ресурси завжди можна знайти.

Текст — Вікторія Нестеренко, фотографії — Юрій Каплюченко, Катерина Переверзева, обкладинка — Катерина Дрозд, редактура — Олександра Пономаренко