Григорівський бір: портал у місто, село, ліс та промзону. Прогулянки Харковом

Сосни, ельфи, клуб «Гайдаровець»

Ми зустрічаємось біля метро Холодна гора і машиною рушаємо до бору. Дорогою Катя ділиться думками про цей район:

«Я от нещодавно розмірковувала про декомунізацію і усвідомила, що коли я була мала, станція метро називалась Свєрдлова. Уявляєш? Григорівське шосе називалось Комсомольске, а проспект Любові Малої раніше був Постишева… А ось тут раніше був агітмайданчик. В мої часи (початок дев’яностих років) тут лишалась тільки підставка для ялинки, на якій ми катались як на каруселі. А от раніше, мабуть, виступали з ідеологічними промовами та концертами».

— Розкажи, будь ласка, що для тебе цей район?

Це моє дитинство. Ми мешкали тут із батьками до мого семиріччя, а далі я кожного літа приїжджала сюди до бабусі, бо тут були мої друзі. В мене й досі є така штука, що коли я відчуваю запах хвої у сонячний день, мене одразу виносить у щось таке тепле і дитяче.

— Район швидко змінюється?

Я б не сказала, що прям швидко. Деякі речі, навпаки, дуже стабільні. Але частково так — замість дитячого садочка з’явились котеджі, закриваються маленькі прибудинкові магазинчики. Ця вулиця раніше носила ім’я Цурюпи, і я в душі не гребу, хто він такий [більшовик, ініціатор введення продовольчої диктатури, один із організаторів продзагонів та винищення українського населення на півдні та сході України, — «Люк»]. Тепер це вулиця Михайла Грушевського, відомого українського історика та діяча УЦР.

[Ми під’їжджаємо до багатоповерхівок, що тягнуться вздовж бору]

У цьому будинку був так званий клуб за місцем проживання «Гайдаровець», тобто дитячі гуртки для тих, хто мешкав у навколишніх будинках. Він і досі існує, але вже по-іншому називається. В нас там були різні конкурси типу «Краща хазяєчка», настільні ігри… Ми просто приходили туди та тусили разом. 

[Вздовж бору тягнуться широчезні труби теплотраси. Вони ж утворюють таку собі арку, позначаючи вхід в ліс. Ми заходимо і одразу відчуваємо той самий запах розпеченої хвої у сонячний день].

— Ліс змінюється?

Так. Змінюються ландшафти, змінюється наповнення лісу. Ось цих кущів тут не було, були такі низенькі рослини. Що цікаво, немає молодих сосен. І це насправді дуже сумно, бо ліс, як на мене, вироджується. Дуже багато старих дерев, які треба спилювати. 

Цей бір природній, він не штучно насаджений. За часів дитинства мого батька тут були і лиси, і навіть кабани, і зайці. Коли я була маленька, ми збирали суницю, гриби, навіть зайця деінде можна було побачити.

[Ми чуємо скрип старих сосен і озираємось на повалені дерева. Нижнім ярусом тут ростуть вже листвяні породи. Цікаво, що тут буде за п’ятдесят років?]

Десь наприкінці 80-тих тут встановили ліхтарі, вуличне освітлення. Але потім їх вкрали, і навіть стовпи викопали. А ще у нас під ногами рештки асфальту. Це теж десь на початку 90-х зробили. В цій частині лісу була ділянка, яка називалась яблуневий сад — там росли абрикоси та маленькі червоні яблучка. Ми їх з’їдали ще зеленими. Ба більше, ми знаходили використані сірники, нанизували на них оті зелені фрукти і їли, типу шашлик. Уявляєте рівень жаху? Як ми вижили…

— Як сприймався цей район у твоєму дитинстві? Як окраїна? І чи змінюється його відчуття зараз?

Цей район був старий, але далеко від центру. На початку 90-х тут перестав ходити транспорт і треба було йти пішки 15 хвилин від метро. Ніби не дуже далеко, але відчувалось, що район трохи усамітнений. 

Потім у 2000-х з’явилися перші кіоски у дворі, тобто, можна було щось купити, не ходячи дуже далеко. Потім з’явилися автобуси, які ходили до Центрального ринку, і потім маршрутки якісь, якось воно так закрутилося. 

Тому я не можу сказати, що це прям окраїна. Мій будинок на Павловому полі вважається близьким до центру, але від нього до окружної їхати менше ніж звідси.

На свята типу «травневих» чи Великодня ми ходили до лісу на пікнік, у нас були улюблені галявини. Тут завжди було багато людей, вони варили кашу, смажили шашлик. І, до речі, через ліс ми ходили в церкву, це ще за радянських часів. Мені було 6 чи 7 років, і я дуже любила цю традицію. Вся родина виходить вночі і йде цим шляхом, а на зустріч із запаленими свічками йдуть ті, хто вже посвятив свої кошики. Щось таке ельфійське відчувалось, як із «Володаря перснів». Церкву я вам теж сьогодні покажу.

А тут мешкають білки. Якщо вони захочуть, ми їх погодуємо.

[Катя стукає горішками, дивиться навкруги і коментує, що білки балувані, не завжди приходять. Я помічаю годівниці, обладнані для тваринок. Щось шебуршить поміж гілками, але пухнастики, мабуть, вже полягали спатки]

На початку повномасштабного вторгнення це було однією з наших розваг — годувати білочок. Цей контакт з природою дійсно трохи розраджував. 

[Ми йдемо далі]

Ось тут, де зараз болото, раніше було озеро. Дід казав, що тут навіть тритони водились, а вони живуть тільки в дуже чистій воді. І карасі тут ловились. А потім його якось запустили, і воно поросло травою. Раніше тут навіть на ковзанах катались. В моєму дитинстві ми збирали тут очерет і потім підпалювали його. Нормальні дитячі розваги.

[Раптом посеред лісу виринають рештки цегляної споруди. Катя жаліється, що колись тут був басейн, правда, проіснував він недовго. Я ловлю себе на думці, що хоча ми й знаходимось в межах міста, ця територія живе за законами дикої природи, і людським спорудам тут не місце. Складається враження, що природа намагається максимально зруйнувати ворожий для неї об’єкт] 

Ліс поділяється на дві частини проспектом Любові Малої. До речі, ця назва вулиці мене дуже радує. Любов Малая була однією з перших жінок-хірургів, талановита кардіологиня, і вона багато зробила для Харкова. Медичний центр теж названо на її честь. Ось такі назви вулиць — що пов’язані не просто з Харковом, а з іменами наших науковиць — мені дуже імпонують. На мою думку, ми багато увіковічнюємо істориків, письменників та діячів культури, а треба б і науковців додати на мапу. 

А зараз я вам покажу будинок лісничого. Він дуже атмосферний. Я, щоправда, не знаю, чим зараз займається лісничий, чи ведеться підрізка дерев тощо. Бачу тільки інколи таблички в лісі, що не можна чогось там робити.

[На будиночку лісника «тарілка», а ще звідкись виринають електричні стовпи. Цікаво, як він справляється з відключеннями світла?]

До речі, на ставках жили качки, вони виводили тут каченят, було дуже цікаво спостерігати. 

[Я помічаю стовп, що раніше, мабуть, позначав відстань чи трасу для спортивного орієнтування. Проте зараз доріжка, на якій він стояв, заросла, і здається, що сам стовп вже стоїть посередині болота. Де-не-де на доріжках трапляються залишки асфальту чи бруківки. Так, ніби людина намагалась облаштувати цю територію і зрештою зазнала поразки]

— До речі, а як батьки ставились до того, що ви так багато часу проводили в лісі?

Вважалось, що тут цілком безпечно. Ми тут лазили з ранку до ночі, з ночі до ранку, катались на велосипедах. Зараз я б так дітей не відпустила, як нас відпускали.

— Цікаво, з чим це пов’язано — з нашим менталітетом чи реальним зростанням рівня злочинності?

Я намагаюсь пригадати якісь такі штуки… Були не дуже приємні історії, але наче нікого не вкрали. Колись ходили чутки про маніяка. Я б сказала, що зараз доступ до різних небезпечних речей легший, але це буде не зовсім правда. Зараз дітям тяжче купити алкоголь, ніж нам було. Я досі не розумію, як це нам його продавали. До речі, я не палю, не зловживаю алкоголем і нікому не раджу. 

— Кинула у 18?

У 16. Я потім жартувала, що я цього лайна наїлася до 16 років.

[Ми сміємось і виходимо до залізничних колій. Катя каже, що раніше потяги звідси ходили в «Брянську народну республіку». А ще тут могли б вийти дуже атмосферні фото, але наразі військовий стан, і Юра Каплюченко, фотограф «Люк», вимикає фотоапарат].

---

Читайте також:

• Прогулянки Харковом. «Захарківський» район: автентичні вулиці, колишні набережні та архітектурні загадки
• Харківський Поділ та його історія: синагоги, пельмені та перукарні

---

Хутряна фабрика та атмосфера села

— Що це за місце?

Зараз ми заходимо в промзону, тут у мене працювали бабуся і дідусь. Бабуся працювала на спецелеваторі, це власне спеціалізований загін із будівництва елеваторів. А у 90-ті, коли це стало неактуальним, тут відкрилось ТОВ «Астарта», яке завозило у Харків шоколад «Корона» та інші продукти. Вони стали регіональним дилером. І до речі, квартиру на Павловому полі, в якій я живу, бабуся отримала саме від підприємства. На будинку написано, що він з 1998-го, але в’їхали ми ще в 1993-му.

— Тобто, підприємство змогло переорієнтуватись, вижити і навіть виконати свої обіцянки перед робітниками?

Виходить, що так. Зараз тут вже якісь нові підприємства, здається, роблять меблі. Тут досить цікава архітектура, і мені ця частина району завжди нагадує ландшафти «Сталкера». Звідси ще видно офісну будівлю, яка була збудована десь у 70-80-ті і навіть виграла архітектурний конкурс. Тут ще донедавна зберігалась стара забудова — житлові будинки з цоколями. Але вже немає. 

[Ми оглядаємо навколишні споруди. Рік зазначений лише на одній — 1966-й]

— Скажи, а яка естетика цього району?

Тут я відчуваю, ніби час завмер десь на початку 90-х. І оці всі новітні вкраплення типу пластикових вікон або нових металевих парканів для мене виглядають настільки неорганічно. От ніби вліпили, але ж воно сюди не підходить! От куди сюди броньовані двері ставити?

— А от ще таке питання, якби у тебе була чарівна урбаністична паличка, що б ти в цьому районі зробила? Чи навпаки, ти б зберегла його таким як він є?

Думаю, я б привела це в єдиний простір. Мені хочеться тут єдиної логічної естетики, прибрати пластикові новоділи. Нехай тут буде тільки цегла, а не якийсь пластик.

До речі, тут знаходиться хутряна фабрика, в народі — «мєховка» [від російського слова «мех», хутро]. І поряд була бурса, де власне вчили майбутніх робітників фабрики. Вона, власне, дала назву району. Студентські гуртожитки колишньої бурси тепер використовуються як житлові. І тут же поруч знаходився санаторій для працівників «мєховкі».

А поряд на річці Уди була вовномийка, теж як підрозділ фабрики. І нам пояснювали, що краще купатись вище за течією від цього місця.

— Раз ми заговорили про вовномийку — яка екологічна ситуація в цьому районі?

Незважаючи на промзону, я б сказала, що тут чисте повітря. Це такий собі острівець природи посеред міста. І, до речі, теж один із моментів, чому тут було безпечніше — менше машин і майже немає чужаків. Якщо заходив хтось чужий, він одразу привертав увагу. Такий вайб села, чесно кажучи. Моя бабуся була такою собі громадською діячкою, ударницею праці. І Філатовну всі знали. Взагалі всі всіх знали навіть у багатоповерхівках.

[Ми вийшли на берег річки. Тут багато людей: рибалки, відпочиваючі і навіть дві дівчини, що готуються до фотосесії. На мосту хтось сушить домашні килими. Качки пірнають в лататті. За мостом — Пташиний ринок, або по-місцевому «Птічка»]

Он, бачиш водозбір? Він був набагато більший раніше. Тут навіть можна було кататись на катамаранах та човнах. 

Річка Уди бере початок у Рогозянському водосховищі. Для мене це окремий біль, бо за часів пандемії COVID ми звикли часто їздити туди і блукали лісом. Тепер навіть після закінчення війни навряд чи я туди наважусь поїхати. Там залишались ще окопи Другої світової, а тепер буде нова мінна небезпека. 

Суперлокальний патріотизм та харчова промисловість

— Куди тепер?

Тепер ми рушаємо на район «Воєнвед», бо там знаходився магазин військового відомства. В часи дефіциту туди могли «викинути» потрібні товари, і треба було встигнути їх купити.  

Ще місцевою традицією були битви «стінка на стінку» з різних районів. Показником моєї успішності було те, що я знала, які частинки як називаються, і хто їх представляє. Проте зараз я цього вже не згадаю… Хоча, наш район називався Воєнвед, він був зовсім маленький, кілька багатоповерхівок. Але там були хлопці, що займались боротьбою, тож найчастіше саме вони виходили переможцями. 

До речі, ще про сільський вайб. На початку повномасштабного вторгнення на Павловому полі майже неможливо було купити їжу. І якось ми поїхали до батьків сюди, святкували день народження. Тут було легше і з магазинами, і з гуманітаркою. Саме коли ми прийшли, батько притягнув з роздачі відро сметани, і мати розмірковувала, з ким треба тою сметаною поділитись. І ось цей прикол, що в тебе є сметана, ти з кимось поділився, в нього є хліб, він тобі приніс, дуже допомагав виживати. Тож ми вирішили переїхати сюди. 

До речі, коли я була мала, то теж пам’ятаю, що всі один одному якось допомагали. Ми мешкали на першому поверсі, і якщо треба було залишити ключі чи щось передати, всі звертались до моєї бабусі Філатовни.

Тут ще є озерце, можливо навіть штучне. І люди самі облаштували тут сижі, щоб ловити рибу, альтанку для відпочинку. 

— Цікаве відчуття. Ніби виїхали далеко за місто, але варто зробити два кроки і ми опинимось в міській промзоні. І ще тут чомусь пахне морем.

А ось нарешті церква! Ми називали її Григорівською. Взагалі, мої батьки дуже цікаво сюди потрапили. Десь наприкінці радянських часів ми йшли повз церкву з річки і люди, які тут були, запросили нас зайти. Нам було ніяково, бо ми в купальниках, але вони сказав, що нічого страшного в тому немає. Так ми і почали інколи сюди заходити.

[Ми обходимо храм навкруги і бачимо могилу настоятеля, а трохи далі — залишки сільського кладовища з похованнями 1940-х років. В іншому куті двору знаходиться криничка. Дуже затишний старовинний храм, дуже легко уявити як-то все виглядало сто років тому. Враження зіпсувало лишень оголошення російською мовою і табличка про належність до московського патріархату. Але, думаю, треба трохи часу, і все стане на свої місця]

Чуєш цей запах? Як думаєш, що це?

— Щось солодке домішалося. Хоч не Коксохім?

Ні, ні. 

— Кондитерка або пекарня?

Це Новобаварський хлібзавод! До речі, я дуже люблю їх продукцію, до повномасштабного ми купували хліб прям тут. Ще звідси — Новобаварське пиво, і тут же знаходиться жиромаслений комбінат. Мене це дуже тішить.

— Суперлокальний патріотизм?

Так, суперлокальний патріотизм. Ця історія про ось цю харчову промисловість, вона така дуже тепла, і мені їх продукція завжди по-особливому смакує. Я намагаюсь брати саме новобаварське. 

[Ми повертаємось до залізничних шляхів, і Юра знову ховає камеру, хоча захід сонця над станцією так і проситься, щоб його сфотографували. Ми все ніби в селі, але вже видніються хмарочоси біля метро Холодна гора. Так, ніби потрапляєш в портал, який дуже швидко виводить тебе то в густий ліс, то в село, то в місто, то в промзону. 

Катя показує будівлю, де колись був воєнторг — одноповерхова споруда, більше схожа на маленьку продуктову крамничку. Замислююсь над тим, яке запустіння тут зараз, і які драми під час розподілу рідкісних товарів розвертались раніше. І ми знову пірнаємо в ліс]

В дитинстві я дуже любила походи. А дорослі любили брати мене, бо я не нила. Тато мені розповідав про трави, якийсь рік ми з ним збирали 99 різних квітів для чаю. До речі, ось це — дикі гвоздики. 

Повертаючись до твого питання — це район завжди відчувався якимось відокремленим. Пам’ятаю цей настрій: йдеш з зупинки, їси морозиво, і все літо попереду, от воно щастя. 

А зараз ми проходимо галявину, де колись тусили толкієністи. Я була зовсім юна і не розуміла приколу, а вони тут проводили справжні бої. Зараз я б з ними познайомилась…

Ліс дійсно змінився. Ще коли жива була моя бабуся, тато ходив з нею на дике полювання. Тут були рижики, потім вони зникли, було щось інше, а зараз не знайдеш навіть мухомора. Ще, здається, ерозія поступово знищує знайомий ландшафт. Гірки, з яких ми катались в дитинстві, зараз майже зникли. 

А ось футбольна поляна, тут навіть імпровізовані дерев’яні ворота. Були залізні, але їх вкрали. Однією з наших розваг в дитинстві було катання на велосипедах — хлопці катали дівчат по маршруту, що називався «американка», відсилка до американських гірок. 

Знаєш, здається, ліс дуже змінився через «повномаштабку». Він заростає новими культурами, екосистема змінюється. Раніше тут постійно гуляв народ — мами з колясками, багато дітей, молодь. Зараз майже нікого. От ми гуляємо о сьомій вечора влітку і зустріли тільки людей з собаками. Це для Григорівського бору не властиво.

[Ми сідаємо в машину, і дорогою до метро Катя звертає нашу увагу на те, як змінювали своє призначення різні споруди, де раніше був садок, а тепер житлова будівля, де змінилась назва вулиці. Деякі питання залишаються без відповіді — чому район 190 називається “190-й”? Катя не знає, лише пам’ятає фразу “бабуся пішла на 190-й”. А біля Холодної гори ще досі пам’ятають “Помідорчик” — спочатку овочевий магазин, а потім шиномонтажку з такою ж назвою. 

Такі зміни в місті — швидкоплинні, майже непомітні, і не фіксуються ніде крім пам’яті місцевих. Мабуть, за це я і люблю прогулянки – за можливість особливо інтимно познайомитись з кожним куточком Харкова].

Текст — Вікторія Нестеренко, фотографії — Юрій Каплюченко, обкладинка — Катя Дрозд, редактура — Олександра Пономаренко

---

«Люк» — це незалежне онлайн-медіа про Харків, яке висвітлює міські процеси та проблеми, стимулює до змін у місті та суспільстві, збирає на одному майданчику ком’юніті змінотворців та активних людей.

Ви можете робити свій щомісячний внесок у розвиток харківського медіа через сервіс Buy me a coffee або зробити разовий донат на будь-яку суму.