Клочківська: вулиця, якої більше немає. Прогулянки Харковом 

Початок вулиці та системна забудова

[Пошуки зниклих орієнтирів починаються одразу. Отримую повідомлення «Зустрінемось біля колишнього бюста Тихонову», і в моїй пам’яті одразу виринає непримітний бюст перед мостом на Центральний ринок. Я ще ніяк не могла запам’ятати, кому ж він присвячений!

Я ніколи не любила Клочківську. Хоч вона і з натяком на старовину, але відлякувала шумом автівок, загальною невпорядкованістю. Виявляється, раніше все було інакше]

Дмитро: У цьому сквері стояв бюст Миколі Тихонову, який був одним з останніх голів уряду Радянського Союзу. Оскільки він народився в Харкові і, як вважається, багато зробив для міста, його пам’ять вирішили увічнити в цьому сквері. Поширена в народі чутка, що саме він сприяв отриманню коштів на зведення Оперного театру. Втім, місцева партійна верхівка була зацікавлена не стільки в Оперному, скільки у будівлі для урочистих зібрань на кшталт «кремльовського палацу з’їздів». 

У 2022 році бюст знесли. Була ідея поставити на цьому місці пам’ятник полковнику армії УНР Петру Болбочану, адже він обороняв місто від більшовиків в кінці 1918-го. Але чомусь ця ініціатива забулась.

Власне, на місці скверу Клочківська і починалась. Тут стояв будинок номер один. Легендарний полковий суддя Тимофій Клочко, якого вважають засновником вулиці, десь тут мав свою пасіку чи інше господарство. Наприкінці XIX століття напроти, на місці каскадного скверу, був пасаж знаного і шанованого купця та мецената Василя Пащенка-Тряпкіна, зруйнований в роки Другої світової війни. 

На цьому місці був розташований двоповерховий готель «Московський». Неподалік були престижні готелі на кшалт «Гранд-Готелю». Цей був простіший. На жаль, інформації в краєзнавчих виданнях про готель обмаль. Наприклад, у Миколи Дьяченка єдиним «досягненням» споруди названо те, що у ньому колись зупинявся більшовик Серго Орджонікідзе. Проте локація була дуже хороша — діловий квартал, поруч ринок, з протилежного боку на горі — банки. Тут могли зупинятись купці, які приїздили в місто на ярмарки або по інших справах.

Історична Клочківська, на мій погляд, — це частина сучасної вулиці звідси і до підйому на Держпром, де, власне, на початку ХХ століття Харків і закінчувався. Цей простір був дуже цілісний: житлова забудова чергувалася з зеленими зонами. Ця система підсвідомо продовжувалась і в ХХ столітті — наприклад, маємо парк Соснова гірка, а напроти — житловий мікрорайон радянських часів. 

На початку вулиці була земля, що належала монастирю, і жодної забудови окрім каплички тут не було. Тож це була така собі зелена зона. 

Будинок під номером 5 належав сімейству фон дер Лауніц. Засновник харківської династії Василь фон дер Лауніц був першим командувачем Харківського військового округу, який було створено внаслідок реформи Олександра ІІ. Він був прибалтійським німцем, і осів в Харкові. Федір фон дер Лауніц був мировим суддею. Цей будинок спочатку використовувався як житловий, а далі або як прибутковий, або як маленький готель. Очевидно, Олексіївка, десь подалі від початку Клочківської вулиці, де зараз знаходиться університет харчування та торгівлі (ХДУХТ) — був їх маєток, тож вони мешкали за межею міста.

На територіях, прилеглих до будинків Клочківської вулиці, були типові лабази — склади місцевих торговців. Зазвичай, будували житловий будинок, а поряд — споруду, пристосовану для складських потреб. З правого боку вулиці територія монастирського саду була частково забудована в ранній радянський період, зараз ці будинки майже зруйновані. Ось на фото — 8-й знесли, ще лишається 10-й. 

Територія монастиря закінчувалась притулком для подорожніх («Странноприимний дом»). Проте цей будинок став житловим ще до 1917 року. Вся ця територія була монастирською, і не дарма на теперішньому Бурсацькому спуску була бурса, згодом — духовне училище. Власники двоповерхових будинків вздовж Клочківки здавали житло студентам, торговцям.

Сміттєзвалище замість пам’яток архітектури

Дмитро: Руйнація Клочківської почалась після 1969 року і тривала впродовж двадцяти років. Скоріш за все, був якийсь план реконструкції району, але дивно, що руйнували і нічого не зводили натомість. Чому? Невідомо. Наприклад, відомий харків’янам супермаркет BILLA (тепер в цьому приміщенні Rozetka) звели на пустирі на початку 2000-х років, і саме його власники облаштували цю територію. Тобто, кілька десятиліть ця територія була пусткою, а місцями — сміттєзвалищем. 

Деякі будинки все ж таки збереглись. Наприклад, 23-й номер раніше виглядав ось так, це був продуктовий магазин та житловий будинок. Скоріш за все, схоже виглядав і зруйнований готель «Московський».

Тож людина, яка проїжджала вулицею на початку ХХ століття, бачила охайну, цілісну, однотипну забудову. Будинки були стильні, з помірними прикрасами. Більшість споруд були з червоної цегли. Тож Клочківська була червона, фарбувати фасади будинків почали пізніше. Вважається, що правильно зроблена червона цегла — найміцніша. 

Вулиця була доволі широка, метрів вісім. Вона мала бути комфортною і для пішоходів, і для руху транспорту, і, власне, саме тут проклали одну з перших ліній трамваю.  

[Вітер заглушує голоси, є відчуття, що земля здригається коли навколо на великій швидкості мчать машини. Намагаємось уявити, якою була Клочківська раніше. Одне знаю точно — вона була привабливою]

Дмитро: Були будинки і на території сучасного Книжкового ринку. На пустирі, що виникав внаслідок підготовки до «реконструкції» вулиці, він почав розростатися як стихійна барахолка. Ті, хто хотів продавати книжки та обмінюватись ними, почали приходити сюди в 90-х роках. Раніше книголюби збиралися внизу біля Каскаду, там же зверху — ті, хто займались фотографією. Очевидно, міська влада прибрала торговців «мотлохом» подалі від фонтану, а от фотографи протрималась довше. Наприкінці 90-х років книжкова барахолка перетворилась на впорядкований ринок.

Абсолютна більшість будинків виходили фасадом, парадною стороною, на Клочківську, і мали прохід в середину двору. Скрізь були вишукані дерев’яні ворота. Вдень вони відчинялись. Бачите маленькі двері в проході? Я так розумію, що там сидів двірник — поважна людина, яка контролювала порядок у дворі та на вулиці навколо будинку. Такого принципу дотримувалися по всій вулиці. 

Чи варто було зносити ці будівлі? Цей район сприймався як застарілі нетрі. Фасади ще були пристойні, але у внутрішніх дворах жодного порядку — дерев’яні сходи, що ведуть на другі поверхи, щось обшито дошками, не завжди охайно. В цих будинках не було туалетів, зручності були на вулиці. У радянські часи приватну власність ліквідовували, всі ці будинки були комуналками. А от до революції тут здавали житло. 

[Згадую, що моя бабуся орендувала десь тут «куток у хазяйки» на межі 50-х та 60-х років. Звісно, це було нелегально. Втім, приватну власність та особисту винахідливість складно придушити законами]

Суперечила пам’ять про місцевих мешканців

[Ми переходимо вулицю, щоб побачити будинок, де жила одна з відомих харків’янок — Людмила Гурченко. В місті її пам’ять увічнена муралом, пам’ятником, колись була навіть серія трафаретів «Моя Гуру». Втім, вона — представниця радянської спадщини. 

Піднімаємось провулком Кравцова повз меморіальну табличку 1995 року (про що вона? кому? вперше бачу, хоча ходила тут багацько, місто завжди чимось дивує), повз планетарій, первісно — синагогу, той самий мурал, присвячений акторці… 

Зрештою, ми обертаємось і бачимо згори те, що встигла звести радянська влада на місці зруйнованої Клочківки]

Дмитро: Справа ви бачите олімпійський басейн «Акварену», а зліва — вкритий хащами заіржавілий каркас трибун відкритого басейну. Його так і не добудували. Коли почалось будівництво, місцеві мешканці жваво обговорювали питання навіщо зводити той басейн. Тоді в Харкові функціонував шикарний відкритий басейн «Динамо», дуже зручний і для повсякденного відвідування, і для змагань. Навіщо будувати тут? Біля річки і так підвищена вологість. Нащо погіршувати екологічну ситуацію, або простіше — навіщо приваблювати комарів? Боротьби проти зведення, звісно, не було, тоді не ті часи. Але будівництво припинилось само по собі.. 

Родина Гурченко спочатку проживала у 38-му будинку по Клочківській, його вже немає. Далі Гурченко жила в цьому будинку, вважається, що на другому або четвертому поверсі. Звідси вона і поїхала в Москву. Батько Людмили грав в парку на акордеоні, а юна Людмила співала. Але її родину мешканці району не любили: вважали, що вони буцімто дуже зверхньо ставилась до сусідів, зокрема через афішування талантів своєї доньки, підкреслюючи, що «Людка стане відомою». 

Коли почалось перейменування вулиць, по районах відбувались громадські слухання. У Шевченківському (тоді ще Дзержинському) районі пролунала пропозиція назвати провулок навпроти цього будинку ім’ям Гурченко. Зал не підтримав пропозицію. На той момент провулок називався Саммерівський на честь діяча більшовицької партії. Місцеві були налаштовані проти перейменування під час зборів, на які прийшло дуже багато літніх людей. На зборах лунало: «Ми не знаємо, хто такий цей Саммер, але ми не хочемо Гурченко, лишіть нам попередню назву!» Однак провулок перейменували. Тож виглядає так, що у місцевих не було гордості за свою відому землячку. Та й у неї, схоже, було небагато пієтету до Харкова. У спогадах вона скаржиться, що «харківський говор» ледь не вартував їй акторської кар’єри.

[Ми оглядаємо вивіски: під офіційною табличкою «Провулок Гурченко» продовжує висіти «провулок Саммера» в назві приватної фірми. Треба було назвати його провулок Літній — summer… А загалом, цікаво, як харківці ставилися до Москви. Готель «Московський» — так собі по престижності, а акторська кар’єра в столиці зовсім не привід пишатись сусідкою. Так і уявляється, як мешканка Клочківки закочує очі і каже: «Ой чи не Москва»].

Від кулачних боїв до спортивних змагань

Дмитро: Далі починався район маєтків. Тут був абсолютно фантастичний будинок — типова поміщицька двоповерхова споруда, яка належала дворянам Павловським (номер 43-й), прикрашений колонами та ліпниною. Звісно, радянська влада і його перетворила на комуналку. 

Фасад кожного будинку на Клочківський виходив на червону лінію. І коли вже в період Незалежності новобудови поставили торцем — це остаточно зруйнувало стиль та логіку забудови вулиці. З 46-го будинку люди довго не хотіли виселятись. І навіть коли всіх виселили, цей будинок чомусь не могли зруйнувати. До речі, маєток Павловських був пам’яткою архітектури, але це не зашкодило і його теж знести.

Ось ця споруда — одна зі структур університетського ботанічного саду. Будівлі, що належали університету, частково були в другому ряду, а загалом ця частина вулиці виглядала зеленою, парковою зоною. 

Коли почали розширювати проїжджу частину, знищили частину насаджень ботанічного саду. Бачите, сосну Монтесуми оточили парковкою. Така собі наруга над ботанічним садом та самим унікальним для наших країв деревом.

З лівого боку в радянські часи тут був облаштований стадіон «Спартак». А от на початку XIX століття звідси і до річки були порожні території, які отримали назву Піски. Це була знакова місцевість для кулачних боїв. Розвага відбувалась щонеділі: міські проти мешканців передмістя. Були дві знакові постаті в цих боях: від харківського університету студент-медик Ковальов, а від передмістя — такий собі Рубан. Битва починалась з поєдинку цих двох богатирів, а потім вже підключались інші, стінка на стінку. Активну роль відігравали студенти університету. Ті самі медики, вони знали, куди треба бити! Також дуже потужно проявляли себе студенти бурси (духовного училища)… З 60-х років XIX століття тут почалась забудова, і  кулачні бої зійшли нанівець. 

Вхід на стадіон «Спартак» прикрашали колони, зараз вхід знаходиться далі. Стадіон був завжди відкритий. Зараз поле штучне, раніше газон був із трави — можна було прийти пограти в футбол. Взимку тут заливалась ковзанка, а по центру ставили справжню хокейну коробку. Місцеві завжди збирались тут пограти. Сюди ж приїжджали відомі спортсмени, в тому числі, тут тренували дітей колишні гравці «Металіста».

Білі будівлі за стадіоном — це сучасні споруди, що є складовою частиною комплексу «Акварени», гуртожитки для спортсменів та тренерів водних видів спорту, серед них були і учасники олімпіад. 

Неподалік будинку, позначеного адресою вул. Ботанічна, 20 — це ще одна новобудова, яка перериває традиційну лінію вулиці. Два житлових будинки, збудовані у стилі модерн — номери 51Б та 53. Вони були надзвичайно міцні. Протягом тривалого часу їх не могли знести. Навіть під час  руйнування всього і вся вздовж Клочківки, люди продовжували жити тут. Відповідальні за знесення частково обвалили арку, типову для споруд вулиці. Вхід у двір будинку унеможливили, і мешканцям довелось виїзджати. Дуже довго тут був пустир, і лише кілька років тому з’явився автосервіс. 

Починаючи з цього місця на початку ХХ століття на Клочківській вулиці постають триповерхові будівлі. Напроти Рогатинського провулку стояв один з таких — триповерховий прибутковий будинок. У нього так само була арка — внутрішній проїзд у двір, і так само він став комуналкою за радянських часів. Чому тут почали зводити триповерхові будинки? Думаю, що з появою трамваю ця місцевість набула престижності, ціна на землю виросла. Людина могла працювати в центрі, і потім ввечері зручно повертатись додому.

В радянські часи тут ходив трамвай «Аннушка» — по колу, від парку і до вулиці Сковороди. Я ще застав ті часи, коли трамваї користувались різнокольоровими ліхтарями для позначення свого маршруту. Здалеку можна було побачити колір (зелений, червоний) і зрозуміти, чи твій це трамвай.

---

Читайте також:

• Павлове поле: дім у лісі, ліс у домі. Прогулянки Харковом
• Тюринка: спадщина Максиміліана Гельфериха, фасадний печворк та легендарна лікарня. Прогулянки Харковом
• Григорівський бір: портал у місто, село, ліс та промзону. Прогулянки Харковом

---

Дух місцевості – автентичний Харків

Провулок Рогатинський — один з типових для цього району. Селяни, які приїздили в Харків, купляли тут дешеву землю. Спочатку будували традиційні українські хатки з долівкою, а далі багатіли, розбудовувались, сім’ї розростались. Люди мали свої «фірми», бізнес на Благовіщенському базарі. За рівнем заможності це середній клас,  адже вони могли будувати собі житло, оплачувати освіту дітей.

Тут жили не тільки торговці, але й дрібні службовці, студенти, в одному з будинків всередині провулку мешкала родина лікаря. Район начебто був непрестижним, але завдяки трамваю він почав змінюватись. Родини першого, другого та третього покоління власників жили тут з дореволюційних часів і до 70-х  років ХХ століття.

Вглиб від червоної лінії провулку ми бачимо руїни стіни, це колишній купецький будинок. Вже більше 30 років він розсипається. Я спостерігав, як руйнували цей будинок. Сюди загнали бригаду хлопців, вони б’ють-б’ють — жодного результату. Матами такими тут крили… Далі загнали у двір трактор Т-150, причепили до нього металевий трос, прив’язали до частини конструкції між двома вузькими вікнами. Трактор тягнув, стіна випиналась, а потім поверталась назад. Тільки на раз 10-12 вдалось вирвати шматок стіни. Але так і не дорозбирали…

[Я уявляю, як зносили той купецький будинок, а він не піддавався до останнього. Це ж скільки ненависті треба мати, щоб нівечити історичну забудову, яку цілком ще можна використовувати? А можливо, це історія як раз про свідоме стирання автентичного Харкова? Адже тут лишались не тільки будинки, а й місцеві мешканці — носії ментальності, за радянською термінологією куркулі, ще зберігали історичну пам’ять про місто, його вулиці і провулки, пам’ятали ті часи… Звідси й бажання влади зачистити район «під нуль»]

Дмитро: На місці, де сьогодні супермаркет «Рост», був магазин Жевержеєва, в радянські часи він називався «16-й». Сам Сергій Жевержеєв жив у будинку за магазином. Це була знакова для Харкова людина, саме він лобіював трамвай в цьому районі — і не лише аби самому було зручно їздити, а й сприяти розвитку району. «Торгівельну імперію» почав будувати ще його батько. Перед Першою світовою війною Сергій Жевержеєв заснував ковбасну фабрику. Також він володів виноградниками в Криму, і його кабаки виконували роль пабів в Англії — сюди можна було зайти, випити класного вина і поспілкуватись з друзями.

…доля Сергія склалась трагічно. Він був забраний більшовиками як заручник з представників харківської інтелігенції та бізнесової еліти і розстріляний в Сумах. Під час ексгумації виявилось, що він був вкинутий в братську могилу ще живим. Його ховали в Харкові, відспівували в Пантелеймонівській церкві. Колосальна процесія звідси проводжала його труну до міського кладовища на сучасній вулиці Сковороди. В радянські часи про Жевержеєва не згадували взагалі. 

Пантелеймонівська церква — «народна споруда». Місцева громадськість зібрала 10 тисяч рублів на її будівництво. Виділенню землі так само сприяв приватний власник — з родини Бедрягіних. І це показує рівень заможності громади! Є свідоцтва, що земля під церкву могла бути, принаймні частково, університету.  Власне, церква обслуговувала потреби місцевих мешканців – хрещення, весілля, поховання тощо. Одним із перших священників був Василь Вєтухов, знаковий харківський священнослужитель. 

Ось ця вулиця — Іванівська — кінець старої Клочківської. Власне, Іванівка була селом. Офіційно до Першої світової війни до складу Харкова вона не входила, але вже починали рахувати місцеве населення як харків’ян. Іванівка вважалася кримінальним районом, тут людину цілком могли підрізати «пером». Поліція не приїздила. Але навіть тут серед невеличких індивідуальних будинків бачимо солідний, за мірками того часу, прибутковий будинок. Попри кримінальність, люди орендували тут житло. А ще навколо була велика кількість маленьких крамничок, дуже зручно. Ближче до ріки були «нетрі», там жило бідніше населення. Така тенденція зберігалася і в радянські часи.

Промислових підприємств майже не було, тільки завод «Металіст», серед виробів якого були перочинні ножі (який район — таке і виробництво!)

Вулиця Піщана теж старовинна. Деякі будинки залишились, деякі перебудовані. Медичний центр «Рішон» виглядає як нова будівля, але це реконструкція. Уявіть, які міцні були споруди початку ХХ століття, що нові власники змогли навіть добудувати на цьому фундаменті ще один поверх. Сусідня вулиця зберегла в своїй назві ім’я власника землі — селянина Белобровського. 

Більшість населення Клочківської та прилеглих вулиць і провулків — українці, але там мешкало чимало євреїв, татар, вірменів, трішки росіян. До речі, місцевий лікар сприймався як єврей, хоча і не був ним. У харківському архіві я знайшов поліцейські списки, де віросповідання торговців району було змінено, вписували «юдей» замість «православний». В межах русифікації до прізвищ додавали «-ов», змінювали по-батькові. Наприклад замість Степана Даниловича в поліцейських документах з’являвся Степан Давидович. Мабуть, хороший торговець не міг бути православним… 

В радянські часи на місці «Класу» була знакова споруда — пивна. Тут завжди були черги, а бабусі приносили сюди продавати «тараньку». Неподалік стояла кіноафіша і можна було довідатись, що зараз показують у кінотеатрах міста.

А ось і Клочківський узвіз, що веде до Держпрому. Тут збереглась будівля старої школи — тепер інститут фізкультури. В часи німецької окупації школа використовувалась як конюшня. Власне, це і є межа історичної Клочківки…

[Ми стоїмо між трамваїними коліями, і я розумію, що Клочківська для мене — зовсім не вулиця, а скоріше — здичавілий степ. Будівлі, що залишились тут, відчуваються як ангари, як щось тимчасове, нетривке. Можливо, вулиця потребує реконструкції, а можливо, тільки час доможе їй віднайти своє нове обличчя на заміну втраченому.]

Текст — Вікторія Нестеренко, фотографї — Юрій Каплюченко, з архівів, редактура — Олександра Пономаренко, обкладинка — Анастасія Юращенко

---

«Люк» — це незалежне онлайн-медіа про Харків, яке висвітлює міські процеси та проблеми, стимулює до змін у місті та суспільстві, збирає на одному майданчику ком’юніті змінотворців та активних людей.

Ви можете робити свій щомісячний внесок у розвиток харківського медіа або зробити разовий донат на будь-яку суму. Дякуємо❤️