З Анною Еткін я зустрілася в маленькому містечку в штаті Нью-Джерсі, США. Анна народилася в Харкові — отримала освіту, вийшла заміж, виростила дітей. Навіть її онуки народилися тут. 

А далі на початку 90-х років родина мігрувала в США, зокрема через антисемітизм. Та якщо з тобою трапляється Харків — він залишається в серці назавжди.

Квартирне питання та життя в комунальних квартирах

[Впродовж своєї історії мешканці Харкова постійно відчували потребу в житлі. Особливо гострою вона стала саме в 20–30-х роках, коли Харків став тимчасовою столицею радянської України. І тоді, і в післявоєнний час нормальною практикою була кімната на 20 метрів, де могли жити одразу три покоління родини].

Анна: Коли почалася [радянсько-німецька, — «Люк»] війна, мій батько працював на Турбінному заводі. Він був одним із перших випускників відповідного факультету Політехнічного інституту, отже, затребуваним спеціалістом.

Всіх випускників факультету поселили в одній будівлі за адресою: вул. Сумська, 100, якраз навпроти майбутнього Палацу одруження. Мої батьки були дуже бідними студентами, і раптом отримали велику світлу кімнату в цій будівлі. Вони були щасливі.

[Будинок під номером 100 був збудований якраз у 1939-1940 роках за проєктом архітектора Євгена Лимаря. Тільки-но він був зведений, як батьки Анни стали одними з його перших мешканців].

[Власне, це була комунальна квартира: спільна кухня, два туалети, довгий коридор. Але для молодих студентів таке житло було мрією. Після початку війни родина, що мала єврейське коріння, навряд чи пережила б окупацію, тож встигла виїхати з міста]. 

Анна: Коли у 1940 році Радянський Союз приєднав Бесарабію, батька направили туди ремонтувати турбіни. Перед тим, як їхати, він організував нам переїзд до мого дядька, рідного брата мами, в Саратов. Всю війну ми були там, а коли повернулися, не захотіли жити в цій сталінці, бо під час війни там було гестапо.

Ми залишилися без житла і п’ять років блукали. В ті часи не можна було здавати квартири — це було незаконно. Тож зазвичай орендодавцями ставали не дуже хороші люди… Один був жахливим алкоголіком. Ми з мамою закривались в кімнаті, а він запрошував друзів, і вони починали бігати один за одним з сокирами.

Я часто гуляла на Московському проспекті [сучасний проспект Героїв Харкова], і там в одному місці була дитяча бібліотека в старій-старій будівлі, яка виглядала як теремок з казки. Якщо я бачила красиву будівлю, то завжди думала: хочу там жити! Бо наше переселенське життя було дуже важким. 

І от я подивилась на цю будівлю, записалася в бібліотеку. І що ви думаєте, цю будівлю знесли, побудували там нову і дали нам там кімнату! Саме на цьому місці! Московський проспект, 40/42. У нас була кімната в двокімнатній квартирі на п’ятому поверсі. У другій кімнаті мешкали батькові колеги по роботі.

Школа в післявоєнному Харкові

Анна: Я пішла у 48-му жіночу школу. Навчання залишалося розділеним. В нашому районі було дві чоловічі школи, і наші вчителі хотіли, щоб ми товаришували. Втім, коли вони спробували провести нам спільний вечір, то ми, дівчата, так перелякалися, що сховалися під піаніно! Але потім звикли. На наші вечори приходили обидві школи, хоча мала приходити тільки 53-тя. Всі хотіли з нами товаришувати!

[Наразі 48-ма та 53-тя школи змінили свої місцезнаходження. Старі будівлі цих шкіл зруйновані, і обидві школи знаходяться в Основ’янському районі].

Анна: У школі фактично не було двору — замість нього були руїни розбомбленої під час війни будівлі. Але наша вчителька влаштувала там сад: розібрала свалку, завезла землю, посадила фруктові дерева.

[Після Другої світової війни проблему нестачі вітамінів та продуктів харчування для дітей вирішували висадженням фруктових садів біля шкіл та у дворах].

Анна: Школу закрили після нашого випуску, бо вона була маленька. Мені було так сумно. У нас був актовий зал, і там висіли портрети медалістів. І я собі намітила місце, де буде висіти мій портрет — але школу закрили, і мій портрет так і не повісили. 

Студентські роки

Анна: Ще підліткою я дуже любила гуляти в саду Шевченка. Там був літній кінотеатр. Він був загорожений дерев’яним парканом, а ми — діти — свердили там дірки і дивилися кіно. Але нас проганяли, і ми дивились фільми частинами: то початок, то кінець…

Коли ми вчилися в інституті, у нас була туристична секція на факультеті, і ми ходили в Лісопарк тренуватися. Там були такі траншеї, не знаю, звідки — чи вони були природні, чи їх викопували. І нас змушували стрибати через них і ходити з рюкзаками, переносити важкі речі. Я була дуже худенька, і коли не було рюкзаків, мене переносили замість рюкзака, саджали на плечі і несли.

У мене була срібна медаль, а ті, хто з медалями, могли без іспитів вступати у вищі навчальні заклади. Я потрапила в ХІІКС, Харківський інститут інженерів комунального будівництва [наразі — Харківський національний університет міського господарства імені О. М. Бекетова], що знаходився в старій губернаторській будівлі. У мене залишилися найсвітліші спогади про цей час, студентське життя.

Анна: Ми навчалися і навчалися! На нашому курсі було багато приїжджих з різних міст. 

На першому курсі ми опинилися в одній групі — хлопці з Дніпропетровська [Дніпра] і Харкова, і нас п’ятеро дівчат. Ми вчились на другій зміні, і після навчання ходили разом через Театральний сквер. Я дуже любила співати! Думаю, як це так — ми йдемо, говоримо. А я хочу співати! Як це люди сплять в такий прекрасний вечір, треба співати, щоб всі знали як чудово ми йдемо через цей сквер! 

Наш курс не був дружній — всі роз’їжджалися на канікулах. Але ставилися добре один до одного. На курсі старше навчався мій чоловік; ми разом готувалися до іспитів.

Ми дуже любили ходити в театри, особливо в українську драму [сучасний театр Шевченка]. Ох, яка у нас була українська драма! Тоді там якраз починав молодий Леонід Биков, який тільки закінчив навчання. Старша сестра моєї подруги вчилась на журналіста, їх курс товаришував з театральним факультетом. Вони зустрічали всі свята разом, і вона розповідала, що не було людини в Харкові, яка не любила б Леоніда Бикова.

Ще в Харкові існували аматорські групи. Був такий режисер, Марк Ентін. Він створив у Будинку вчених любительську студію — зібрав бажаючих-ентузіастів, і вони почали ставити спектаклі. Молодший брат мого чоловіка крутився в цій сфері, бо хотів бути чи то артистом, чи то художником. І він нас запросив на спектакль. Я запам’ятала його на все життя — як талановито зроблено! Без декорацій, любителями… Всі вони репетирували після роботи.

Харківський будинок вчених, 2025 рік. Фото: Юрій Каплюченко

Забудова Нових Будинків

Анна: Коли я вийшла заміж, нам, молодятам, не було де жити! А тут і діти з’явилися — з різницею рік і чотири місяці. І ми жили всі разом у квартирі 17 квадратних метрів: мої батьки, ми та двоє дітей, можете уявити?

Взагалі після Другої світової війни ситуація з житлом в Харкові була жахлива, місто було сильно зруйноване. Гроші, виділені на відновлення Харкова, розікрали, і будівництво не рухалося. Як відбудовували? Прибирали руїни, ставили 2-3 лавочки, саджали пару дерев і казали: «Ми зробили тут сквер!» Тобто гроші використали, але людям так і не було де жити! 

Тоді багато людей стояли в чергах на отримання квартир, жили в підвалах, їхні діти хворіли туберкульозом. Далі Микита Хрущов прийняв рішення про швидке будівництво дешевого житла — панельних будинків. Тривала ціла дискусія: чи варто будувати «панельки», адже вони засмічуватимуть зовнішній вигляд міст. Але було розуміння, що треба вивести людей з підвалів, а не чекати на красиві будинки. 

Тож почалося масове будівництво, і люди нарешті отримали житло з гарячою водою і газом. Ми отримали квартиру на Нових Будинках. Нам пощастило, адже мій батько працював на гарній посаді на Турбінному заводі, їздив по всьому Радянському Союзу лагодити турбіни. Тому ми не стояли в черзі купу років, а отримали цю квартиру, де було аж три кімнати!  Тоді цей район тільки почав будуватися, і там був такий бруд, що одного разу я йшла в магазин, застрягла в багнюці і ледь змогла вилізти!

Анна: Район був зелений, адже раніше там були експериментальні городи. Але будинки стояли один навпроти одного, і можна було дивитися у вікна сусідів.

Я так раділа відбудові Харкова! Ходила дивитись — ось тут будівництво, цю будівлю відновлять і цю… Але треба було виїжджати. Під час перебудови ми виїхали в Америку. 

Харкову я бажаю тільки добра і швидкого відновлення вже після цієї повномасштабної війни. Дуже багато хорошого сталося в цьому місті, і так шкода це втратити.

---

Текст створено ГО «Люк — медійна група»  за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Люк — медійна група» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.

---

Текст — Вікторія Нестеренко, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — Марія Федченко /  Іван Самойлов, з відкритих джерел / надані героями матеріалу, візуальна складова — Ганна Кучеренко, дизайн — Анастасія Юращенко