Місто
Техніка мрії. Історія створення серіалу про те, як перестати боятися та почати втілювати свої мрії в життя

«Техніка мрії» – надихаючий мінісеріал про людей, які удосконалюють свої міста, не бояться своїх мрій і роблять все, аби їх реалізувати.

Протягом півроку команда відкритої майстерні «Гараж Хаб» подорожувала Україною, вивчала досвід створення різноманітних платформ і просторів й знімала мотивуючі історії про фундаторів культурних, освітніх та інших соціальних проєктів.

Автори серіалу зібрали історії 20 команд, які роблять світ навколо себе кращим, щоб показати: кожен і кожна можуть побороти набуту безпорадність й почати рухатися до здійснення своєї мрії.

«Техніка мрії» – надихаючий мінісеріал про людей, які удосконалюють свої міста, не бояться своїх мрій і роблять все, аби їх реалізувати.

Протягом півроку команда відкритої майстерні «Гараж Хаб» подорожувала Україною, вивчала досвід створення різноманітних платформ і просторів й знімала мотивуючі історії про фундаторів культурних, освітніх та інших соціальних проєктів.

Автори серіалу зібрали історії 20 команд, які роблять світ навколо себе кращим, щоб показати: кожен і кожна можуть побороти набуту безпорадність й почати рухатися до здійснення своєї мрії.

«Техніка мрії» розповідає про 20 важливих проєктів із Харкова, Києва, Дніпра, Івано-Франківська та Львова. 

Одні з них про створення відкритих майстерень, ревіталізацію старих заводів, можливість власноруч створювати все, що завгодно, — творячи при цьому навколо себе дієві комьюніті (інноваційний центр на території колишнього заводу «Промприлад» та МетаЛаб у Івано-Франківську, Re Zavod у Львові, майстерня для дітей із батьками «Маленький гараж» у Харкові, соціальна майстерня з виробництва меблів Woodluck у Львові, майстерня PreLab у Черкасах, ярмарки Maker Faire по всій Україні, і, звісно, сам «Гараж Хаб»). 

Інші — про заснування арт-центрів і культурних хабів, які розвивають культурне поле своїх міст (такі як арт-студія «Цветная капуста» в Харкові й центр сучасного культури і мистецтва Dnipro Center for Contemporary CultureКультура Медіальна і Ksi Prostir ѯ в Дніпрі). 

Треті — про можливість людям із вразливих груп об’єднуватися, заробляти, бути включеними в суспільство та відстоювати власні права (інклюзивний ресторан «Сніг на голову», ком’юніті-центр для ЛГБТ+ PrideHub, Інклюзивний хаб ГО «Еммаус», школа маркетингу та комунікацій «Багаж» — всі в Харкові, ресторан Urban 100 в Івано-Франківську, Платформа «Острів», організація «Гараж Генг» в Києві, і, нарешті, наш журнал «Люк»).

Спільне між цими проєктами — мрія, яка стала реальністю. Завдяки вірі в себе, наполегливій праці, підтримці друзів та здатності не боятися власних ідей. 

«Гараж Хаб» та ґунфу з мріяння 

Ідея створення серіалу «Техніка мрії» належить команді «Гараж Хаб» із Харкова. 

Сьогодні «Гараж Хаб» — не лише відкрита майстерня, а ще й соціальна платформа, яка збирає навколо себе однодумців, та дає можливість опанувати нове ремесло, прокачати скіли вже наявних умінь, зрештою — заробляти мейкерством. Тут займаються деревообробкою, металевою сваркою, робототехнікою тощо, вірять в соціальний активізм, інженерію й альтернативну освіту.

А почалася ця історія шість років тому в справжніх гаражах. Тоді чотирьом студентам-фізикам було потрібно місце для отримання практичного досвіду та експериментів, тому вони попросили в університета лабораторію. Вуз виділив їм кімнату в гуртожитку, та цього виявилось замало. Тоді хлопці орендували кілька гаражів біля Південного вокзалу та почали облаштовувати їх під майстерню. Щоб обігріти простір, топили дровами буржуйку, а верстати робили з предметів, які знаходили на смітнику. 

«Той період був одночасно чудовим і дуже важким, — згадує співзасновник «Гараж Хабу» Роман Видро. — Тому що, з одного боку, ми мали тягу до прекрасного, хотіли зробити щось своїми руками. З іншого, все це було складно, ми не знали, наскільки це потрібно комусь крім нас і спочатку навіть не розповідали друзям, що у нас є місце, де ми можемо творити». 

З розвитком «Гараж Хаб» ставав все більш впізнаваним. Учасники майстерні були відкриті до комунікації і надавали свій простір усім, кому це було потрібно. Запрошували до свого фаблабу новачків, які хотіли робити щось власноруч та допомагали їм реалізувати свої ідеї. Співпрацювали із важливими культурними проєктами міста — наприклад, із театрально-урбаністичним фестивалем Parade Fest. Тримали зв’язок із однодумцями з інших міст України й надихали їх своїм прикладом. Часто влаштовували «дні відкритих воріт» і вечірки для комьюніті у своєму просторі.

А головне — залишалися абсолютно незалежними і вільними у своїй роботі. 

«Для мене є максимально цінним, що коли ми ще були в гаражах, ми не ізолювалися й не перетворилися в прокисле болото, — говорить Роман. — Наші двері завжди були відкриті для людей з абсолютно різними бекґраундами – чи то архітектори, чи дизайнери, чи музиканти, чи стоматологи. Ми хотіли, щоб це було цікаво таким же мрійникам, як і ми. Щоб вони боролися зі своєю набутою безпорадністю і розуміли, що насправді всемогутні». 

У 2017-му команда «Гараж Хабу» отримали грант від USAID — Агентства США з міжнародного розвитку — та переїхали з гаражів у великий підвал недалеко від центру. Згодом приміщення обладнали під відкриту майстерню. 

«За п’ять років ми зрозуміли, наскільки важливо давати людям доступ до хорошого обладнання, можливість здобувати знання й робити свої проєкти, якими б альтруїстичними або навпаки комерційно вдалими вони б не були, — каже Роман. — При цьому навіть після того, як ми перетворилися в цікаву і добре обладнану платформу, ми зберегли той драйв і азарт, з яким починали в орендованих гаражах». 

«Техніка мрії – це щось на зразок техніки володіння м’ячем»

Крім розвитку власної майстерні, учасники «Гараж Хабу» активно брали участь у нетворкінгу та шукали ентузіастів зі схожими історіями. Фанатиків, які займаються творчістю в орендованих ангарах, підвалах та інших імпровізованих креативних просторах. 

Сарафанне радіо допомогло команді знайти в різних куточках України безліч активних людей із захопленнями, підходами і цінностями, схожими на їхні власні. 

«Ми побачили, що таких людей в нашій країні безліч, і всі вони різні, — підкреслює Роман. Одні переробляють пластик в орендованому ангарі в Черкасах. Інші замислюються над тим, щоб зробити відкриті майстерні в будівлі занедбаної синагоги в Чернівцях. Треті організовують креативний простір в напівзруйнованому заводі у Львові .

У всіх у них — у нас! — є пристрасть і любов до своєї справи, яка змушує терпіти хаос, що панує в таких просторах. Таких людей і проєкти потрібно виявляти, про них потрібно говорити». 

Так з’явилася ідея створення мінісеріалу, який «витягав би ентузіастів з підпілля», доносив би їх цінності та проблеми до широкого загалу. А ще — відкривав їх одне для одного та розповідав, що в інших містах є схожі на них люди. Такі ж ентузіасти, які працюють над схожими проєктами. 

«У кожного з цих людей є свої інсайди й рішення, якими вони не діляться, — вважає Роман.  Це вказує на те, що потрібна екосистема для таких креативних проєктів, щоб вони могли обмінюватися знаннями та запускати спільні проєкти». 

Ідею створення серіалу «Гараж Хаб» запропонував організації UCBI – Українській ініціативі зміцнення громадської довіри — і отримав від неї фінансову підтримку. До опрацювання сюжету і знімального процесу залучили Катерину Переверзеву (текст і звукорежисура), Івана Пандікідіса і Дмитра Пашка (операторська робота і монтаж). До препродакшну і координації — медіафахівчинь «Гараж Хабу» Ксенію Левадну, Олену Гуніну та Олександру Кісель. Самі ж займалися опрацюванням ідеї, менеджментом і логістикою. 

Команда почала шукати героїв для зйомок і думати, як зрозуміло й цікаво розповісти про них у форматі короткого діджитал-сторітеллінгу середньостатистичному глядачеві — в першу чергу тому, який відчуває емпатію до креативної індустрії. 

«Мрія – це бездоганний комунікаційний інструмент, найпростіший спосіб пояснити мотивацію будь-якого учасника, — говорить Роман. — Розкажіть простому робітникові з заводу, що от є хлопці, які роблять щось незвичайне, і пояснити, що вони займаються цим, бо все життя мріяли, — у нього не залишиться жодних питань». 

Кожна серія — це 2-3 хвилини: той час, за який можна встигнути розповісти головне. Команда вирішила не розповідати про кожен проєкт у деталях і не давати докладні біографічні довідки його засновників, а сфокусуватися на «техніці», за допомогою якої ентузіасти і фанатики «з підвалів» рухалися до своєї мрії. Так з’явилася назва серіалу. 

«Звісно, “Техніка мрії” — це гра слів, — стверджує Роман. — Ми відштовхувалися від інженерних майданчиків на зразок “Гараж Хабу”. У цьому просторі є техніка, про яку я мріяв, коли мені було 15. Наприклад, 3D-принтер, який стоїть тут, або ЧПК-фрезер за стінкою. 

У ширшому сенсі техніка мрії — це щось на кшталт техніки володіння м’ячем або техніки дихання. Це набір фінтів, які роблять люди, щоб втілити задумане, таке собі ґунфу з мріяння».

«Люди не беруться за те, про що мріяли, через побоювання помилок»

«Наша знімальна група намагалася довго й багато спілкуватися з героями — аж до мрій їхнього дитинства, — розповідає Роман. — Ми чули багато цікавих, смішних і часом дивних відповідей, які дозволяють скласти повну картину того, що рухало цими людьми. Паралельно з цим ми спробували показати специфіку проєктів, дотримуючись балансу між самою мрією і технікою її втілення». 

Один із епізодів присвячений ярмарку Maker Faire, який об’єднує мейкерів з усієї Україні, та його організаторам — Юрію Власюку і Світлані Бовкун

«Коли я був малий, то виписував та читав технічні журнали. Але отримати витратні матеріали було дуже важко, — розповідає Юрій Власюк. — Потім, коли з’явився старший син, постало завдання – чим із ним займатися і які корисні навички надавати. Треба було знайти заняття, яке сподобалося би і мені, і дитині. 

Я знайшов журнал Make Magazine, поки його гортав, дуже надихнувся, бо це було майже те ж саме, що я читав у дитинстві, але ще більш різноманітно. Зокрема, там були анонси ярмарок. А в Києві таких чітко сфокусованих подій ще не було. Я почав гуглити, що це таке, і мені дуже сподобалася. 

На відміну від промислових виставок, на ярмарках мейкери показували свої вироби не завжди повністю готовими. Їхні вироби виглядали так, що люди казали собі: «Я напевно це також зможу зробити». Це створювало атмосферу тотально відкритого спілкування».

Перший ярмарок Юрій та Світлана організували в Києві в 2015-му. Зараз проводять його також у Дніпрі, Львові, Одесі та Харкові. У 2018-му участь у київському ярмарку взяли близько 200 учасників і  6 тисяч відвідувачів. У інших містах — в середньому 40-50 учасників, і це далеко не завжди стартапери, молоді люди.

«Стартапів у нас лише 5-8%, решта — звичайне виробництво, — зазначає Юрій. — У нас брали участь, наприклад, родина — літній чоловік і старша жінка, які показували вироби з соломи. Такий собі дідусь із коником і з різними тваринами з соломи. Наче нічого складного, але до нього стояли черги, бо діти і дорослі забули запах соломи». 

У «Техніку мрії» організатори Maker Faire попали за запрошенням «Гараж Хабу», з яким познайомився під час підготовки до перших ярмарків у Києві.

 «Коли я дізнався про “Гараж Хаб”, мені дуже хотілося, по-перше, запросити їх на ярмарок, а по-друге — потрапити в ті гаражі, — згадує Юрій. — Мені  завжди було цікаво спілкуватися з командою, спостерігати, як вони шукають свій шлях, моделі існування, фінансування, взаємодії зі спільнотою. Було дуже цікаво в будь-якому форматі з ними попрацювати. Я одразу погодився на пропозицію взяти участь у “Техніці мрії”, бо це проєкт з популяризації мрійників». 

На думку співорганізатора Maker Faire, щоб реалізувати свою мрію, треба в першу чергу не боятися помилок. 

«За моїми спостереженнями, люди не беруться за те, про що мріяли, через побоювання помилок і зовнішньої реакції, — вважає Юрій. — Втім, будь-яка людина, яка робить багато помилок, робить також багато висновків. Я думаю, це наближає її до реалізації мрії. 

Мені здається, що треба позбавлятись побоювань. Робити дрібні ставки, маленькі кроки, якщо боїшся одразу стрибнути та замахнутися на щось велике. Також дуже сильний аргумент, який допомагає — це наявність команди однодумців і підтримка близьких».

«Коли дивишся на втілені мрії інших, розумієш, що теж можеш подолати всі труднощі»

Автори «Техніки мрії» сподіваються, що розповіді про успішні кейси і рецепти їх реалізації надихнуть тих, хто досі боїться робити те, про що давно мріє. 

«Це не проповідь чи спроба щось нав’язати, ми просто по-чесному розповідаємо, що рухає людьми в таких складних на перший погляд проєктах, — підкреслює Роман. — Ти розповідаєш, як інші ризикують і рухаються до своєї мрії, а глядач отримує тригер: “А якби в мене був такий гараж, що б я хотів в ньому зробити?”» 

Робота над серіалом надихнула і саму знімальну групу. Катерина Переверзева, яка відповідала в команді за камеру, текст та закадровий голос, у процесі роботи над серіалом вирішила відродити з попелу свій медіа-проєкт — наш онлайн-журнал про «Люк». Видання 2,5 року існувало на ентузіазмі, але в 2018-му закрилося. 

Тепер Катя з командою перевідкрили «Люк». Для цього разом із командою однодумців вона запустила кампанію на «Спільнокошті» (на таку схему збору коштів надихнули зйомки епізоду про історію цієї платформи) За три місяці команді «Люка» через «Спільнокошт» вдалося зібрати 90 тис. грн, а міжнародний фонд «Відродження» погодився подвоїти цю суму. Ціх коштів вистачить на кілька місяців роботи редакції. За цей час команда проєкту планує вивести онлайн-журнал на самоокупність. 

«Для мене «Люк» був закритою історією, бо в якийсь момент я відчула емоційне вигорання, — згадує Катерина. — Але в процесі зйомок я зрозуміла, що всі люди, про яких ми розповідаємо, стикалися з такими ж проблемами, що і я, задавали собі те саме запитання: “А кому це все потрібно?”. 

Коли ти дивишся на виконані мрії інших, по-перше, згадуєш про свої, по-друге – розумієш, що теж можеш подолати всі труднощі. Під час інтерв’ю я задавала героям питання: “Про що ви мрієте?” і дуже часто люди запитували у відповідь: “Яку мрію тобі самій хотілося б здійснити?” Після зйомок третього ролика я зрозуміла, що в мене просто немає шансів закінчити роботу над серіалом і не відродити свою мрію». 

Власне, історією Катерини і «Люка» і закінчується «Техніка мрії». Таким чином, за всіма законами драматургії, до кінця історії з одним із героїв (в даному випадку — з оповідачем) відбуваються метаморфози. 

«У нас органічно вийшло, що “Техніка мрії” закінчується “Люком”, — говорить Катерина. — Ця історія починається з того, що є розчарована героїня, який намагається зрозуміти, що таке мрія і що з нею робити. Він вивчає різні історії і в підсумку розуміє, навіщо йому це все потрібно і як він може з цією мрією далі рухатися». 

«У першу чергу нам хотілося розповісти про цікаві проєкти, які ми бачимо кожен день в нашому місті, — запевняє Роман. — Тому наше дослідження починається в Харкові і Харковом же закінчується. Але при цьому ми постаралися показати різноманітність проєктів, які є у всій країні. 

Я сам через ці ролики відчуваю емоцію, яку несуть ці хлопці та дівчата; пристрасть, з якою вони щодня приходять в свої простору і роблять їх краще. Для мене стало несподіванкою, що наші мініфільми здатні все це передати». 

Дмитро Кузубов