Нєфть знову подорожчала, або Нова «Повія» в харківському театрі

«Нєфть» виросла та змінила форму. Ми зараз говоримо про харківський незалежний театр, режисер якогоАртем Вусик втратив все святе, що в нього було, повернувся до свого профілю — театру ляльок — й примусив акторів матюкатись. Так, прямо зі сцени. Але коли вистава називається «Повія», драматург молодий, а п’єса сучасна, чого можна очікувати? 

Втім, варто зазначити, що це найменш шокуюча річ у постановці. Адже вистава повністю лялькова, з живим музичним супроводом Олександри Малацковської, що виконує абсолютно дикі пісні про гомофобію та фемінізм.  

Я чесно й агресивно ненавиджу все, що має означення «перший». Це стосується «столичного статусу» Харкова, шкіл, резиденцій, продуктів. Але дійсність така, що в Україні сучасні тексти нікому не потрібні, театр ляльок в цей бік навіть не дивиться. В Харкові він дуже крутий, але сучасність там обмежується 60-70 роками ХХ століття. І тут тобі просто нафтова пляма на репутації, розміром з Україну. 

В Європі сучасне мистецтво театру ляльок теж не надто політично активне. Хоча на початку ХХ століття саме лялькову політичну виставу «Король Убю» Альфреда Жаррі можна вважати однією з ключових подій всього європейського авангарду, з якої почалася політична та соціальна критика в мистецтві.

Театр згнив

Давайте трохи розбиратись — чому мистецтво сучасне існує, про нього пишуть та дискутують, а театр десь загубився. 

Ми всі пишаємось розквітом українського документального та ігрового кіно, успіхом українських фотографів та архітекторів. Актуальна література та поезія тісно вплелась в наше життя разом з Жаданом, Іздриком, Прохаськом. Список сучасних українських музикантів, які є у ваших плейлистах, можна перелічити хоч і на пальцях, але все ж є ким пишатись. Про кількість Ред Дотів [Red Dot Design Award — щорічна нагорода в галузі дизайну — прим.] рекламної агенції Banda не будемо й згадувати. 

Всі ці процеси різних типів медіа потихеньку рефлексуються в сучасних журналах та антологіях. Але театр якось взяв і тихо згнив, зник з радарів. Закрився в своєму гетто «великого російського психологічного», яке ми, чомусь вирішили називати класичним. Ми часом ходимо туди чи-то за інерцією, чи-то за емоцією, однак точно не пишаємось та майже не слідкуємо. 

Предмет розмови — майже всі державні театри, нескінченні антрепризи, що хизуючись відомими серіальними іменами, ставлять нормальні ціни на квитки й приваблюють мідл-класс аудиторію. Це така яскрава гра в мистецьку долученість, яка жодним чином не аналізує та не ставить під питання існуючий порядок речей. 

Натомість живий театр, що має відношення до нових типів взаємодії режисера, перформера і глядача, в Україні майже відсутній. В цілому це три-чотири театри, які зі змінним успіхом щось намагаються досліджувати, якось реагувати на процеси суспільні й політичні, якось дихати та рефлексувати. Одним з них точно є театр «Нєфть». І вистава «Повія» — це точно найактуальніше та політично-рефлективне висловлювання з боку театру. 

Драматург Ігор Білиць написав цю п’єсу «по живому» під час театральної лабораторії в Сєвєродонецьку. Текст увійшов у шорт-ліст премії Драма.UA, що проводить мистецька майстерня Драбина у Львові, і в партнерстві з якою вже харківський Parade-fest провів читання актуальної драматургії тут. Так, серією неймовірних співпадінь Артем Вусик отримав текст, який тепер ожив. 

До чого тут проститутки 

У цій виставі Артем, як режисер, відмовився від казкових пригод «Антона та Наташі», пошлуватих жартиків«Орфея», міфологічного ескапізму «Страждання на Гончарівці» — й звернувся до максимально брутальної реальності.

Повія, яка від безвиході та доброти задовольняла чоловічі потреби української армії на Сході, вирішила змінити життя. Повчившись у школі для підприємців, отримала американський грант на відкриття кафе. Все сильно життєво та побутово, навіть «95-й квартал» приїхав виступати на День Незалежності.

То чому вам таки варто піти в театр на виставу, а не прочитати про проблеми секс-робітниць Сєвєродонецьку у фейсбуці колишньої однокласниці? Для чого театру осмислювати ці жорстокі процеси корупції, аб’юзу та насилля? І чим такий театр відрізняється від мас-медіа? 

Природа театру, що перетворює документальний матеріал на подію, допомагає більш повільному та глибинному зануренню в реальність. Борис Гройс вважає, що існування сучасного мистецтва продиктоване необхідністю вказувати проблему. Суспільну або етичну. Тому сучасним можна вважати те мистецтво, яке намагається цим займатись, бере на себе відповідальність виводити глядача зі звичної системи координат. 

У виставі «Повія» за це відповідає текст, вона власне є дуже текстоцентричною. Текст навалює нам реальність, змішану із запахом нафталіну та кислого алкоголю старого радянського бару в маленькому сонному містечку, сморідом вкраденої в АТОвців тушонки. Кров стає червоними атласними стрічками, що «стікають» з ляльки придурка Колі, якого підстрелили за проникнення на склад українські військові. Сучасні обставини війни множаться на колективну історичну травму, що кричить до нас через блядуватих дружин колишніх радянських полковників та ультимативну патріархальність, в якій місця для доброти та інтелігентності зовсім не лишилось. 

В тексті Ігоря Білиця одним з найцікавіших моментів були пусті строчки. Драматург не просто пропонував щось змінити виконавцям ролей, а закликав писати монологи своїх персонажей власноруч. Важливо, що пропонував він це не режисеру, а саме перформерам. Ми звикли вважати театр класичним, побудованим на принципі інтерпретації. Пропозиція Білиця фактично ламає цю структуру, пропонує діалог як перформерам, так і режисеру. 

Зараз, з появою фундаментальних текстів Ханса Тіса Лемана «Постдраматичний театр», Гайнера Геббельса «Естетика відсутності», книги та статті Еріки Фішер-Ліхте, Жака Рансьєра та багатьох інших, ми бачимо, як теоретично та методологічно осмислюється нова театральна мова. Спойлєр: в Україні вона не осмислюється майже ніяк.

Загугливші ці імена, ви побачите вже дуже немолодих людей. Тобто театр, який можна назвати сучасним, стався з Європою на початку ХХ століття й почав теоретично осмислюватись у 70-ті. У той час як Вампілов та Рощінпродовжують підкорювати українські сцени як «сучасні драматурги». 

Саме тому трупяками тхне, коли проходиш повз морги та державні театри України (з деякими виключеннями). Тому ми обираємо піти на рейв-паті, Atlas Weekend, або в кінотеатр. Театр, який нам пропонують, просто не розмовляє з нами однією мовою. Лише якщо ви знаєте есперанто, популярну в «совку». 

Тому потрібно цінувати те, що в нас є. А саме такі незалежні театри як «Нєфть», що займаються чесним пошуком, викликають живі емоції і рефлексії. 

Артьом, шо почьом

Виявилось, що за 10 місяців косуля, альпійська саламандра та студійці школи акторської майстерності«Тєсто» — народжують результат. Звичайно, в умовах пандемії, не кожному взагалі вдається продовжувати життєдіяльність. А показувати щось, що є результатом, — й поготів.

Щоб зануритись в контекст, ми запитали Артема Вусика, чому він вирішив поставити цю п’єсу.

«В певний момент мені здалось, що я доріс до того, щоб перестати виробляти тільки естетичне мистецтво, з’явилось бажання взяти право на висловлювання, — розповідає Артем. — Для цього був потрібен матеріал, який би мене направив і допоміг. 

Я знав, що є сучасна українська драматургія, але вона мене не цікавила, бо був стереотип, що там якась фігня. Через читки DramParade [сценічні читання текстів молодими режисерами на малій сцені театру Пушкіна у квітні 2019 року — прим.] відбулось моє перше глибоке знайомство з нею. До цього я не шарив. Або сам писав, або переробляв класику. 

Я зрозумів, що хочу працювати з сучасною драматургією, з людьми, які також сьогодні займаються театром. Я знаю Ігоря Білиця, ми неодноразово спілкувались перед постановкою. І мені здалось, що ми на одній хвилі. Тому сталась ця синергія. 

Основна тема — це історія «маленької людини». Дуже важливо, що зараз цією людиною є жінка, дівчина. Тому що сьогодні в нашому супер-патріархальному світі треба розуміти, про що кажеш. Для мене дуже важливо піднімати саме теми сексизму, фемінізму й підкреслити наші архетипи людей». 

У відео нижче можна почути камінг-аут Артема про те, як його закидали папірцями під час виступу на літературному слемі. Про його ставлення до проблем секс-робітниць та легалайзу. Дізнатись відповідь на питання: чи цікаво йому в майбутньому звертатись до сучасної драматургії? Та побачити акторський етюд з улюбленою персонажкою вистави. 

А це монолог акторки Маші Шумяцької, яка виконувала у виставі роль повії.

«Ненавиджу тих, хто каже, що йому в житті не пощастило, хто звинувачує всіх навколо в своїх проблемах. Покажіть мені людину, якій пощастило, причому в усьому. 

Так не буває. У кожного свій скелет у шафі, й не один, основне питання в тому, що я з цим скелетом робитиму. Не буває в житті ані справедливості, ані несправедливості, світ взагалі не існує за цими поняттями.

Нікому я не потрібна більше, ніж собі. І якщо мені щось не подобається, треба зробити хоч щось, аби стало краще, тому що більше нема кому. А якщо не кращає, отже не достатньо роблю. І не треба казати, що не можу. Починати з себе потрібно. Хоч це й досить заїжджане, але так воно і працює. 

Не подобається мені, що навколо люди-дєбіли, значить треба книжки читати, і документалки дивитись, щоб з недєбілами було про що поговорити. 

Не подобається, що пенсіонери голодують, отже треба купувати квіти і яблука в переходах у бабусь. 

Не подобається, що в країні коїться, треба хоча б про це говорити, не мовчати. Хоча б в Фейсбуці щось запостити. Або на майдан вийти. Зробити хоч щось.

Потрібно або робити, або ні, але тоді й сподіватися ні на що не можна.

Я ж з собою живу в першу чергу. У своєму світі, як і кожен. Головна річ, яку я зрозуміла, — це що чекати немає сенсу. Якщо хочу аби навколо мене щось змінювалось, чого мені чекати? Або на кого?»

***

Виставу «Повія» можна буде подивитися в репертуарі театру «Нєфть» починаючи з вересня або після послаблення карантинних обмежень.

Вероніка Склярова, фотографії — Олександр Осіпов