«Людям катастрофічно бракує тепла та душевності». Як казахська «Юрта незламності» підтримує харків’ян під час війни

Білосніжна юрта розташувалася посеред майдану Архітекторів в центрі Харкова. По її стінках по колу зміїться яскравий етнічний візерунок. Особливого вайбу додає антена супутникового інтернету, встановлена на верхівці. 

Всередині просторо та тепло. Як і в усіх інших «пунктах незламності», тут є генератор, вода, інтернет та аптечка першої допомоги. З 9 до 19 тут працюють волонтери: зустрічають відвідувачів, пропонують гарячий чай та розповідають про створення юрти. 

«Ініціатива належить Сергію Нагорняку, голові міжпарламентської групи “Україна-Казахстан”, — каже Олексій, один із волонтерів. — Вона полягає у створенні не просто пункту обігріву, а такого місця, де українці дізнаватимуться про культуру іншої країни. Цю ідею підхопили казахські бізнесмени та діаспора [в Україні]. Вони вирішили підтримати український народ, який у скрутні часи вимагає таких пунктів». 

Навпроти входу стоять три прапори — України, Казахстану та Харкова. Хоча офіційна Астана відмежувалася від юрт незламності, їх створення одразу ж викликало неприховане роздратування у російського міністерства закордонних справ. Консул Казахстану в Харкові Емін Наджафлі не прийшов на відкриття, на відміну від представників діаспори.

«В той день у нас тут було близько 50 казахів, — продовжує Олексій. — Дехто з них проживає в Харкові, але приходить і каже: “Ми й не знали про відкриття юрти”. 

Хтось продовжує приходити й зараз — особливо ті, хто провів молодість у Казахстані. Їм приємно згадати це, подивитися. 

Найчастіше до нас йдуть люди старшого покоління: вони активно цікавляться, ставлять запитання. Їм хочеться дізнатися щось нове, погрітися, випити чаю чи кави та поговорити одне з одним. 

У нас вже чимало постійних відвідувачів, які з’являються з першого дня. Бо юрта краще за звичайний “пункт незламності”. Сюди приходять не просто зігрітися, а заради інтересу».  

Раптом в юрті з’являється сивий чоловік з пишними вусами. Він голосно вітається та радісно заявляє: «Я турок!». Біля кулера з ним майже одразу заводить діалог Наіля, етнічна татарка, яка народилася в Україні. Розмовляють про близькість турецької й татарської мови.

У Харкові Наіля живе з 1976 року. Досить болісно переживає розрив зі своєю російською ріднею після початку повномасштабного вторгнення, в Україні живих родичів у неї не залишилося. На початку війни вона активно волонтерила, зараз приходить до юрти, бо сприймає її як осередок близької тюркської культури. 

«Я вперше бачу таку юрту, як і більшість харків’ян, — зізнається ще один волонтер Олжас Утебаєв. Він — етнічний казах, народився і живе в Харкові, та надає цьому місцю особливого значення. — З дитинства мріяв взяти участь у встановленні юрти, тому цю допомагав збирати особисто. Ми почали з самого ранку, і закінчили лише наступного дня. Коли розумієш, що таким юртам більше тисячі років — відчуття неймовірне!». 

Колись біла повсть була дорогою, тому юрта з неї завжди вважалася святковою. Як і тисячі років тому, вона збирається без жодного цвяха, всі з’єднання кріпляться за допомогою шкіряних ременів. Повсть затягується поверх каркаса та кріпиться за допомогою мотузок. 

Серцем будівлі є шанирак — характерна хрестовина в центрі стелі, до якої тягнуться вишиті стрічки. Це один із найважливіших національних символів казахів, присутній і на державному гербі. Хоч зазвичай шанирак має пропускати сонячне світло, зараз, зважаючи на погоду, він закритий шматками повстяної тканини. 

— Так, можу його підтримати, — вмішується у розмову старий чоловік з сильним акцентом та тисне Олжасу руку. — Казах?.. Я узбек. Ас-Саляму алейкум! Я тут слухаю його, він усе правильно каже. Справді тисячолітні будиночки оці. У нас в Узбекистані також були такі. Наші, стародавні…

— Ось бачите, я навіть не знав, що він узбек, — дивується Олжас, коли чоловік повертається до дружини. — Дуже багато приходить представників різних національностей: азербайджанці, грузини. Вони спілкуються, діляться враженнями, залишаються дуже задоволеними. Кажуть: “Ось які казахи молодці!”. До нас і з дітьми приходять, і люди похилого віку. Катастрофічно бракує людям тепла, душевності. 

«Харків такий величезний, а я в цій юрті наче вдома»

Усі шість юрт, які поступово облаштовуються в українських містах, були відправлені прямо з Казахстану. Вони повністю автентичні — від матеріалів юрти до предметів декору. Індивідуально під розмір кожної юрти виготовляються килими на стіни та підлогу. 

Збоку попід стіною стоїть різьблена скриня з численними подушками. Над нею висить казахське народне вбрання, домбра, батіг та обереги. Серед іншого заховалася і слобожанська лялька-мотанка. Майже все це принесли представники казахської діаспори. Олжас детально розповідає про кожен предмет:

«Ось цей [національний] костюм приніс Віталій. Ще одна дівчина принесла жіночу казахську шапочку. Вона зателефонувала своїм до Алмати, щоб їй прямо із Казахстану надіслали. А, ось вона ще принесла м’яку іграшку, верблюда у традиційному казахському стилі, як оберіг».

До розмови підключається до розмови волонтерка Ірина.

«Ми намагаємось залучити сюди більше людей, — каже вона. — Намагаємось наповнити юрту сесном, щоб це був не просто пункт обігріву, а місце, де можна зігрітися душею та тілом. На днях приходили вуличні музиканти, ми просили їх пограти. Казахи з діаспори теж приходять, приносять нам чай, солодощі. У когось батьки, діди-бабусі казахи. Є люди, які у дитинстві переїхали сюди. Дуже багато тих, хто служив чи працював у Казахстані. Вони приходять і шукають частину свого дому».

Жваво жестикулюючи, Олжас ділиться історіями людей, які щодня йдуть до юрти, аби відчути підтримку чи висловити вдячність. Видно, що його це надихає, як і інших волонтерів, що працюють тут: 

«Багато хто приходить і каже: у нас там друзі, родичі. Деякі працювали у Казахстані і їм сподобалося. Один чоловік приходив, який там народився, але вже багато років мешкає тут. Він мене так обіймав, просто за те, що я казах! Намагався через мене висловити подяку казахському народові. 

А ще одна дівчина-казашка принесла печиво і засмутилася, коли ми спочатку відмовилися його прийняти. Розумієте? Вона прийшла до себе додому, не просто до пункту обігріву. Прийшла у своє. Каже: “Харків такий величезний, і я в цій маленькій юрті наче вдома відпочиваю”».

Антон Алохінссон, фотографії — Катерина Переверзева

---

«Люк» — це незалежне медіа про Харків і культуру. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.