Харків, де твоє обличчя? Як Варвара Каринська створила сучасну балетну пачку

Родина Жмудських

Батько Каринської був із селян. Приїхавши до Харкова, Андрій Якович Жмудський служив пригінчим у заможній сім’ї та згодом одружився з донькою господаря Марією Олексіївною, з якою вони придбали перший маєток на перехресті вулиць Чоботарської та Ярославської. Діяльність Жмудського відбувалася навколо торгівлі мануфактурними товарами. Зокрема — створення «Товариства Соколова та Жмудського», яке привело Андрія Яковича до статусу одного із найбагатших підприємців міста. Згодом Жмудський придбав особняк на Григорія Сковороди, 31, який врешті став родинним будинком [наразі ресторан «Пушка» — «Люк»]. 

Андрій Жмудський був ініціатором зведення Благовіщенського собору та одним з засновників благодійних організацій, які допомагали сиротам та малозабезпеченим родинам того часу.

Дизайнерка Варвара Жмудська була третьою дитиною та першою донькою з десяти в родині Жмудських. Народилася 3 жовтня 1886 року. Будучи донькою текстильного магната, майбутня дизайнерка змалку захоплювалася вишиванням та цікавилася тканинами. Однак, через бажання самореалізації та незалежності від батьківського статку Варвара здобула юридичну освіту в Харківському університеті [зараз — Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна — «Люк»].

Особисте життя та революція

Після закінчення університету у 22 роки Варвара вийшла заміж за Олександра Мойсеєнка, сина заможного харківського промисловця, який через рік помер від тифу. 

Через кілька місяців після смерті чоловіка Каринська народила доньку Ірину, яку потім й доглядала самотужки. Згодом Варвара вийшла заміж вдруге — за відомого адвоката Миколу Каринського. Разом вони придбали будинок на Мироносицькій, 46. Там майбутня дизайнерка знаходить час та натхнення для мистецтва, незважаючи на появу ще однієї дитини — дворічного племінника Володимира, якого молода вдова відсудила у свого старшого брата Анатолія та отримала опіку.

Анатолій Жмудський був видавцем і редактором ліберальної газети «Утро», через що постійно мав судові засідання та стягнення штрафів владою, але судився Анатолій Андрійович не тільки з нею. Він же став фігурантом скандальної справи щодо розірвання шлюбу, в результаті якої його син Володимир й потрапив під опіку Варвари Андріївни. 1917 року він пережив збройне пограбування на дачі. 28 грудня 1918 року Анатолій Андрійович Жмудський помер від «іспанки».

У 1915 році Каринські перебралися до Москви, де чоловік починає розвивати адвокатську практику, а Варвара зосередилася на мистецтві, відкривши свій салон.

Як мисткиня вона віднайшла свою власну художню техніку, комбінуючи шматки кольорової шовкової марлі з фотографіями та малюнками. Темою її перших робіт був балет, а перша виставка була успішною. Дизайнерський погляд Каринської набирав популярності серед місцевої еліти. 

Чоловік Варвари, Миколай Каринський, після Лютневої революції обіймав посаду головного прокурора Петроградської судової палати та заарештовував більшовиків Льва Троцького та Анатолія Луначарського. У 1918-1920 роках Каринський був начальником Чорноморської губернії та керуючим Міністерством внутрішніх справ Південно-Руського уряду. Через це він потрапив до «чорного списку» та йому загрожував розстріл. Але чоловік втік до Константинополя, а Варвара — до Ялти з донькою та сином. Втративши капітал, майже вся рідня Каринської виїхала до Бельгії, не чекаючи репресій.

1921 року Каринську та її дітей розшукав брат Сергій, який працював у Луначарського в Пролеткульті, та перевіз до Москви. Варвара вийшла заміж втретє — за Володимира Мамонтова, сина одного з найбагатіших московських дореволюційних промисловців. Це дозволило їй знову відкрити свій салон вишивки під назвою «ARS» та почати одягати дружин партійної верхівки. 

Втеча з СРСР та шлях до США 

Націоналізувавши приватний бізнес Каринської, совєти запропонували Варварі стати директором салону та розшивати прапори для Червоної Армії. «Приваблива» пропозиція підштовхнула майстриню до дій.

1924 року, після смерті Леніна, завдяки брату, який працював у «Пролеткульті» під керівництвом Луначарського, Варварі Каринській вдалося потрапити на прийом до наркома. Вона запропонувала організувати дитячу виставку радянської вишивки у Західній Європі, а насправді задумала втечу з СРСР. Ідею з виставкою затвердили..

Тікаючи, Варвара Каринська намагалася врятувати не лише себе й дітей, а й зібрану за довгі роки унікальну колекцію старовинної церковної вишивки XII-XIII ст., яку радянська влада готувалася знищити. Варвара сховала примірники в рами та закрила учнівськими вишивками, ювелірні вироби та діаманти сховала в капелюшці доньки, а гроші вшила у підкладку пальто. Врешті, Каринській з дітьми вдалося виїхати до Німеччини та вивезти коштовності.

Після кількох років у Берліні та Брюсселі в 1930 році Каринська переїхала до Парижу, де прожила 9 років. Одразу Каринська опинилась у спільноті митців, дизайнерів та хореографів та почала працювати з Сальвадором Далі, Марком Шагалом та іншими, створювати костюми для трупи Ballet Russe de Monte Carlo та перші костюми для фільмів. 

Весь цей час діти Варвари Володимир та Ірина працювали разом із нею. Однак 1936 року Каринська разом із Володимиром поїхала до Лондона, а Ірина залишилася в Парижі, де продовжувала розпочату Варварою справу. В Лондоні дизайнерка з сином починають працювати в ательє, їхнє виробництво театральних костюмів почало користуватися великою популярністю серед лондонської театральної та балетної еліти.

Так тривало аж до 1939 року, коли стало зрозуміло, що чергової катастрофи неможливо уникнути. Каринська закрила справу та виїхала до Нью-Йорку, де вже жив Микола Каринський, заробляючи на життя роботою таксистом. Але родина не об’єдналась після довготривалого розлучення.

Син Володимир вирушив до Франції, де з початком Другої світової вступив до армії, що розділило їх із матір’ю. Донька Ірина залишилась у Франції разом із чоловіком, де за часи війни в них народилося двоє дітей. На Володимира чекали воєнні дії, поранення, полон, втеча з німецького табору, організований Каринською переїзд до Штатів через Іспанію, Португалію і Кубу та вступ до американської армії, де він прослужив до кінця війни. Із сестрою він зустрівся тільки 1944 року, перед самим звільненням Парижу. 

«У літературі є Шекспір, а в костюмах — Каринська»

У Нью-Йорку в житті Варвари Каринської [тепер Барбари Каринської — «Люк»] сталося ключове знайомство з балетмейстером Джорджем Баланчиним [Георгієм Баланчивадзе — «Люк»], після якого дизайнерка почала працювати з New York City Ballet. Каринська та Баланчин працювали разом тридцять років. 

Баланчин надав Каринській майстерню — одну з кімнат своєї балетної школи. Після повернення з війни племінник Володимир, який теж змінив ім’я та прізвище, і замість Володимира Жмудського став Лоуренсом Владі, взяв організацію ательє на себе. Каринська з сином заснували власну справу та незабаром досягли шаленого успіху: ательє створювало костюми до бродвейських вистав та голлівудських фільмів, в костюмах від Каринської з’являлися Марлен Дітріх, Вів’єн Лі та інші.

Згодом Каринська допрацювала саме ту саму балетну пачку, яку використовують і сьогодні. «Пачку Баланчина-Каринської» дизайнерка вперше зробила 1950 року у співпраці з Баланчиним під час створення костюмів для оновленого спектаклю Баланчина «Симфонія до мажор». Дизайнерка відмовилася від металевого каркаса, який вшивали в пачку, через що він заважав артистам балету під час виступів. Натомість Каринська створила пачку з 8-10 шарів шифону різної довжини, що утворило тендітний силует та зручне сценічне вбрання. Саме через це «Пачка Баланчина-Каринської» назавжди увійшла в історію балету та має назву powder puff.

«Вперше я побачила мадам Каринську за лаштунками одного вечора в сіті-центрі, коли вона керувала отриманням костюмів в останню хвилину. Підтягнута жінка у темно-синьому костюмі, з короткою стрижкою лавандового волосся. Команда чоловіків і жінок з костюмами, складеними в руці, метушилася, шукаючи місця для перевдягання. — розповідає актриса та артистка New York City Ballet Аллегра Кент. — Костюми були для негайного використання. І здебільшого шви мали бути прошиті, а не просто приколоті. Я зрозуміла, що ніколи не було часу, щоб все зробити. Це було в 1953 році, і я була новим членом Нью-Йоркського міського балету — 15-річним підлітком з широко розплющеними очима, яка ніколи раніше не бачила такого видовища. Але найбільше враження на мене справило лавандове волосся Каринської. Я подумала, чи не помилилися в салоні краси. Незабаром я дізналась, що з цією надзвичайною жінкою не було ніяких помилок».

Аллегра Кент танцювала в New York City Ballet з 1953 по 1983 роки, ставши керівницею балету в 1956 році.

«Часто танцюючи в костюмах від Каринської (“Сім смертних гріхів”, “Лебедине озеро”, “Лускунчик”), я відчувала себе рибкою, що ковзає у воді. Що вже казати про фантастичну красу цих костюмів… Недарма Джордж Баланчин стверджував, що половину успіху його балети здобули саме завдяки Барбарі та її костюмам», — пригадує Аллегра.

Також у Нью-Йорку Каринська продовжила співпрацю із Сальвадором Далі та працювала над оформленням його експозиції на Всесвітній виставці у 1939 році.

Баланчин казав: «У літературі є Шекспір, а в костюмах — Каринська». Загалом дизайнерка створила вбрання до 75 його балетів.

Перший Оскар в історії України

Варвара Каринська двічі номінувалася на «Оскар». У 1948 році вона отримала голлівудську нагороду за дизайн костюмів для фільму «Жанна д’Арк» з Інгрід Берґман в головній ролі. У 1952 році знов номінувалася за костюми до фільму-балету «Ганс Крістіан Андерсен», однак нагороду не отримала.

Згодом сталася одна з найзнаковіших робіт дизайнерки для балету — костюми для «Віденського вальсу», які вона пошила у віці 91 рік.

Варвара Каринська померла 1983 року, коли їй було 97 років. Похована в містечку Делавана, біля Кліфтона, Нью-Джерсі.

2003 року в Харкові громадські активісти створили Фонд імені Варвари Каринської. У 2004 році засновано Міжнародний фестиваль моди і театрального костюма ім. Каринської. У 2005 на колишньому будинку сім’ї Жмудського встановлено меморіальну табличку на честь Варвари Каринської. У 2015 іменем Варвари Каринської названо вулицю в Київському районі міста [колишня вулиця Марселя Кашена — «Люк»].

Текст — Alex Xepaces, обкладинка — Катерина Дрозд

Цей матеріал з’явився завдяки нашим читатам, які підтримують «Люк» на платформі Buy me a coffee.