Війна проти здорового глузду

24 лютого о 6:15 ранку мені зателефонувала подруга, яку знаю 20 років. Тієї ж миті, ще до того, як відповісти на дзвінок, я зрозумів: сталося найжахливіше — Росія напала на Україну.

Насправді війна почалася ще вісім років тому, коли РФ, порушивши Будапештський меморандум, анексувала наш Крим. А потім розв’язала війну на Донбасі, внаслідок якої загинуло 15 тисяч людей, а мільйони змушені були назавжди покинути свій будинок. Просто досі все відбувалося віроломно та гібридно, під виглядом «зеленых человечков» та «простых шахтеров Донбасса», які «нашли танки и “Грады” в огородах». Тепер маски скинуті остаточно, а війна перестала бути неоголошеною.

Ми поступово звикаємо до звуків вибухів. Прямо зараз у нас вкотре за день лунає сигнал «Повітряна тривога». Цей текст я пишу з підвалу під саундтрек глухих вибухів, але вони відволікають мене не набагато більше, ніж цокання годинника або дзижчання холодильника. До всього звикаєш.

Передчуття великої війни

Останні два місяці ми жили у постійній напрузі. Дані американської та європейської розвідок, а також матеріали в авторитетних західних ЗМІ викликали побоювання. Люди з мого кола продовжували вести звичний спосіб життя, але при цьому тільки й обговорювали, нападе чи не нападе Путін, а якщо нападе — то коли та яким може бути casus belli, збирали тривожні рюкзаки з речами першої потреби.

На вихідних, за пару днів до 16 лютого — датою вторгнення Росії в Україну, яку спочатку називав Байден, я навмисно відвідав, здається, всі вечірки в місті. А ввечері 15 лютого зайшов до улюбленого бару.

Розмови були, звичайно, лише про завтрашній день. «Можливо, це наш останній вечір у барі», — ніби жартома сказав я бармену. Хоча насправді розумів, що цей жарт може виявитися пророчим. Я був майже впевнений, що Путін не блефує і розв’яже велику війну проти моєї країни, сперечався про це зі своїм другом, який стверджував, що нічого подібного не станеться.

Увечері 23 лютого, коли американська розвідка оголосила про велику ймовірність вторгнення Росії «протягом кількох днів», ми знову зайшли в бар, вже інший. Замовили вино та текілу, сміялися, обговорювали плани на літо та намагалися відволіктися від тривожних новин. 

А вже через пару годин після того, як я прийшов додому, жарт про останній вечір у барах перестав бути жартом.

Найстрашніший день у житті

Рано вранці 24 лютого, перед тим як відповісти на дзвінок подруги, я взяв у руки телефон, побачив SMS від мами.

Відкрив новини та побачив, що почався справжній апокаліпсис. Вибухи гриміли в Харкові, моєму рідному місті, з 5 ранку, але я міцно спав.

Звичайно, попри те, що я передбачав початок війни, я не був готовий до неї. Як взагалі можна бути готовим до війни? Я почав день зі звичних ритуалів — закип’ятив чайник, запустив прання, пішов у душ. Потім заварив чай та почав збирати речі. Насправді в мене вже був зібраний тривожний рюкзак з документами, ліками та теплими речами, поклав туди ще ноутбук та пару дорогих мені дрібниць.

Мене забрав батько. По дорозі ми бачили величезні черги з машин до заправок та банкоматів, закритий супермаркет з натовпом людей на порозі, аптеки, що також не працювали. 

Я зайшов додому до батьків, а за годину ми з мамою почули страшний гуркіт, який здався нам звуком винищувачів. Мама почала плакати. Я обійняв її, здається, вперше в житті. А потім визирнув у вікно і побачив, що вулицею мого дитинства йдуть танки. Саме вони видавали такий гуркіт. На щастя, це були наші танки. Із сусіднього будинку в цей час тяглися люди з валізами. Маленька дівчинка несла на руках кота.

Далі все було, як у тумані. День в одному підвалі, переїзд абсолютно темним і порожнім містом в інший, більш надійний, з бетонними перекриттями. Ми одразу почали заготовляти запаси води, півтори години я наливав у маленьке відро воду та переливав у великі каністри. 

Потім почалася найстрашніша ніч у моєму житті. Мені довелося спати на столі, було дуже холодно, я намагався заснути, але не міг, кожен шерех лякав мене. В голову лізли думки про те, що ось-ось станеться щось страшне й незворотне — наприклад, що нас почнуть бомбити. Ясно було одне: моє життя більше ніколи не буде таким, як раніше.

На щастя, ніч минула спокійно. Наступного дня я зайшов до бабусі з дідусем, які мешкають у будинку поряд із моїми батьками. «Починали життя війною та війною закінчуємо», — сумно усміхнулася бабуся.

Вона народилися у Харкові в 1938 році. Після нападу нацистської Німеччини на СРСР з матір’ю та сестрою евакуювалася до Тули, до Росії (а мій дідусь — до Казахстану). Батько бабусі, військовий льотчик, загинув 1941 року під час повітряного бою під Ленінградом і посмертно отримав кілька нагород. Моїй прабабусі тоді було 29, вона прожила ще 60 років, але більше ніколи не вийшла заміж.

Фільм жахів наяву

На другий день війни ми переїхали до друзів. Під їхнім будинком досить комфортний підвал, сьогодні ночуватимемо в ньому вже вчетверте. 

Востаннє я проводив стільки часу з рідними в далекому дитинстві. Якби не звуки вибухів, сигнали повітряної тривоги, комендантська година і все більш тривожні новини, все це можна було б прийняти за шкільні канікули.

Але насправді це фільм жахів наяву. Російські окупанти нищать моє рідне місто та його околиці, вбивають мирних жителів, сіють навколо руйнування, нещастя та біль. Люди ховаються у підвалах і метро та вже забули, як виглядає небо.

Снаряди «миротворців» потрапляють на дитячі майданчики. Залітають прямісенько у квартири. А один, наприклад, упав біля мого улюбленого закладу в’єтнамської кухні, де зовсім недавно я їв найсмачніший у місті фо бо. З пишною булочкою бань бао.

У перший день війни ворог обстрілює житловий будинок у Чугуєві. Гине дитина, а моторошні фото постраждалих публікують всі великі міжнародні ЗМІ.

У другий день атакує обласний центр крові на Клочківській. Гине донор, який прийшов здати кров. Ще троє людей отримують поранення. Втім, люди все одно приходять, щоб стати донорами. Обстрілюють дитячу лікарню, гуртожиток Харківської зооветакадемії поблизу Харкова. 

У третій день на зупинці на Героїв Праці снаряд вбиває чоловіка. Обстрілюють автобус із цивільними на трасі під Харковом, одна людина гине, ще 14 поранено.

У четвертий день намагаються взяти місто штурмом. Зранку активно йдуть вуличні бої. Російська бронетехніка з позначками Z катається по Олексіївці та вулиці Шевченка, весь день у Харкові комендантська година, забороняється виходити з дому. Українські військові знищують ворожу техніку, ліквідують диверсійні групи, беруть у полон російських окупантів. Штурм вдається відбити.

У п’ятий день ранок знов починається з сигналу «Повітряна тривога». «Можливі авіаудари — з РФ летить авіація», — попереджають у соцмережах і ми знову спускаємося до підвалу. 

Неподалік від нас лунають вибухи, будинок аж трясеться від їхньої потужності. Ворог починає масовані обстріли міста з «Градів». Обстрілюють житлові мікрорайони, в яких навіть немає стратегічних об’єктів — Салтівку, Олексіївку, Павлове Поле. З нашого ґанку видно, як із будинку приблизно за кілометр від нас валить дим. 

Внаслідок атаки гинуть 11 мирних жителів, ще десятки отримують поранення. Жінці біля зоомагазину на Клочківській відриває ноги. Пошкоджено понад 80 будинків у різних частинах міста. Деякі райони залишаються без води та електрики. 

Це — лише неповний перелік «досягнень» «миротворчої» операції Росії «з денацифікації». На те, щоб перелічити всі злочини, які вже здійснили російські окупанти в моєму місті та країні, не вистачить і десятка таких текстів. 

Пізно, ніж ніколи

Наразі весь світ консолідується навколо України. Ми вдячні всім нашим друзям за таку колосальну підтримку.

За летальну зброю. За санкції проти російських банків, компаній, олігархів та особисто російських еліт. За призупинення сертифікації «Північного потоку-2» та відмову від російського газу. За відключення від SWIFT. За закриття неба для російських літаків. За виключення Росії з усіх можливих міжнародних форматів від Ради Європи до Євробачення. За термінали Starlink від Ілона Маска. За багатотисячні мітинги по всьому світу. За Ейфелеву вежу, Бранденбурзькі ворота, Ніагарський водоспад та статую Христа в Ріо в кольорах українського прапора. 

Втім, якби у 2014 році, коли Росія анексувала в України Крим і розпочала війну на Донбасі, колективний Захід не обмежився б виразом глибокого занепокоєння та скромними санкціями (які в результаті не мали істотного впливу на російську економіку), а діяв би рішучіше — так, як діє сьогодні — Путін, можливо, не наважився би на велику війну в моїй країні.

Але, як і в 1930-х, Захід вибрав політику умиротворення і продовжив «загравати» з агресором. Зрештою Путін вирішив, що йому все зійде з рук. 

Сьогодні моя країна охоплена вогнем і може сподіватися лише на себе. На наші збройні сили, які героїчно борються проти другої армії світу, що настає на всіх фронтах. На простих українців, які за лічені дні зібрали для нашої армії десятки мільйонів євро. На бізнес, який робить все для перемоги.

Дуже прикро, що народ Росії здебільшого не виявив жодної емпатії до моєї країни.

У ніч перед війною Володимир Зеленський (який під час війни несподівано став справжнім президентом) звернувся до жителів РФ із питанням «Хотят ли русские войны?». Це перші рядки з антивоєнного вірша Євгена Євтушенка, що був написаний у 1960-х. Також там є рядок «мы не хотим, чтобы опять» — протилежність пропагандистському наративу російського режиму «можем повторить». 

Вийшло, що росіяни насправді хочуть війни. Якби не хотіли, то подолали б зараз свій страх перед режимом, а в Москві на мітинг уже вийшов би мільйон людей, його не здолав би жоден ОМОН. Саме так було в Києві на Майдані, який врешті переміг. Але у 12-мільйонному місті на антивоєнні протести виходять не більше кількох тисяч людей. Це вкрай мало.

Наша країна воює за незалежність та свободу. Але за що воюють росіяни? За фантазії свого божевільного диктатора-маніяка про відродження СРСР? Чи за те, щоб остаточно стати ізгоями у всьому цивілізованому світі?

Насправді росіяни вже стали міжнародними ізгоями. У не тільки через санкції. Тепер у всьому світі росіянин означає окупант. Росіянин означає вбивця. Kollektivschuld — почуття колективної провини, яке відчували після Другої світової німці — відтепер буде актуальним і для росіян. Воно ще багато років переслідуватиме кожного з них після підлої, цинічної, безглуздої війни проти України.

Поїхати не можна залишитися

Останні два роки я працював головним редактором онлайн-журналу «Люк».

Ми пишемо про Харків та його мешканців, інформаційно підтримуємо локальні культурні та соціальні проєкти, намагаємося розвивати… Втім, ви, певно, і самі все знаєте.

У перший день війни ми планували випустити текст про волонтерську ініціативу DOG MA, яка намагається змінити ставлення до безпородних собак. У другий — матеріал з серії «Подозрительный лица» про художницю-аніматорку та партнерський матеріал про поп-ап хаб House of Europe у школі маркетингу та реклами «Багаж». А ще планувати втілити в життя безліч ідей та проєктів. 

«Як ти?” — запитує мене менеджерка партнерських проєктів «Багажу» Олена Касперович у другий день війни та додає: — Життя змінюється дуже швидко. Сьогодні за годину мав починатися Кінобагаж. Подія з паралельної реальності».

У третій день війни мені запропонували виїхати на Західну Україну. Більшість моїх друзів зараз там. У Тернополі, Львові, Івано-Франківську, Ужгороді, Чернівцях тощо. 

Проте я не зміг поїхати. Не тому, що не було можливості, а тому що люблю своє рідне місто без тями. І думка про те, що я можу сюди ніколи не повернутися, лякає мене навіть більше, ніж вибухи.

А ще тому, що вірю — Україна врешті переможе. І ця кровопролитна та безглузда війна проти моєї країни стане кінцем епохи Путіна.

***

Сьогодні вранці, на шостий день війни та в перший день весни, «русский мир» завдав ракетного удару по майдану Свободи.

Будівля обласної адміністрації зазнала значних пошкоджень, але вистояла. Постраждало шестеро людей, зокрема дитина.

Також поцілили в ХНАТОБ та обласну філармонію.

Звуки вибухів не вщухають. Серце обливається кров’ю.

Мені знов пропонують поїхати з Харкова. Але поки що вирішую залишитися. Зараз будемо снідати, потім — заготовлювати дрова та вчитися користуватися рушницею.

Тим часом Гаазький суд обіцяє якнайшвидше взятися за рослідування злочинів Росії проти України та людства.

Дмитро Кузубов, обкладинка — Катерина Дрозд

---

«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.