Класика поміж вибухів. Як у Харкові організували концерт посеред війни

KharkivMusicFest ми зазвичай готуємо круглий рік. Завжди запрошуємо топових музикантів класичної музики. З деякими з них про виступ треба домовлятися за рік-два наперед. 

Відкриття фестивалю було заплановано на 26 березня. Ще на початку лютого від наших іноземних гостей, які повинні були приїхати на фестиваль, почали надходити тривожні питання: «У вас же там скоро почнеться Третя світова війна! Точно все гаразд? Точно фестиваль відбудеться? Чи безпечно приїжджати в Харків?».

Ми максимально завіряли їх, що все добре. Говорили, що люди чекають на подію, а квитки продаються. Бо й самі не до кінця вірили, що велика війна може розпочатися. 

І от ти готуєш фестиваль цілий рік, бахнув гроші в рекламну кампанію, купуєш квитки гостям на літаки. А потім — все. 

Про організацію концертів під час війни

Коли почалося повномаштабне вторгнення, ми були розгублені і не могли повірити, що таке може відбуватися у XXI столітті. Спочатку в нас була надія, що все швидко закінчиться, але ми все одно розуміли, що зараз ніякі зірки класичної музики до нас не приїдуть. 

Проте організатори концертів та фестивалів вже трохи натреновані 2020 роком. Коли почалась пандемія, все дуже різко та несподівано змінилось та відмінилось. 

Коли ми почали готували цей «Концерт поміж вибухів», самі не до кінця були впевнені, чи варто це робити. Може все-таки не на часі? У людей є багато інших важливих проблем та питань. І тут ми з концертом.

Музиканти, які залишились в Харкові, погодились взяти участь. Правда, не всі. Хтось казав: «Я не можу зараз грати. Моя душа мовчить», комусь страшно виходити з дому та переміщатися по місту. 

До складу квінтету увійшло п’ятеро виступаючих: Ольга Пищита (скрипка), Станіслав Кучеренко (скрипка), Тетяна Жук (альт), Денис Карачевцев (віолончель) та Сергій Дікарєв (контрабас).

Я музикантка, і в мене особливі почуття до музики. Вона — найемоційніше мистецтво. Через музику найпростіше достукатись до найрізноманітніших відчуттів. Музика допомагає бути всім на одній хвилі, коли всі слухають один концерт і проживають щось разом тут і зараз. 

І от концерт у метро. Звучить гімн України. І хоча це не 100 людей на сцені в залі з гарною акустикою, а п’ятеро музикантів на сходах метро, люди з перших нот починають плакати. Музика може підтримати, надихнути, дати надію і силу. 

Виявилось, шо «Концерт поміж вибухів» — гарний привід розфарбувати однакові дні, подарувати людям нові відчуття. Їм важливо повертатися до нормального життя. Не просто виживати в цій ситуації, а саме жити. І це має значення для всіх учасників процесу: і для організаторів, і для слухачів, і для тих, хто просто побачив анонс.

До того ж, концерт був потрібен не тільки харків’янам, які вже кілька тижнів живуть в метро, а й тим, хто поїхав. Коли ти бачиш, що посеред війни грають музиканти, з’являється надія, що місто відбудується, і знов регулярно проходитимуть фестивалі, концерти. Буде те життя, що було раніше, а може й навіть краще.

Про музику нашої перемоги

Музики буде багато, вона буде різна. Навіть зараз відчувається, що деякі музиканти ніби провидці. Я дивилася виступ українських фігуристів під пісню Джамали — і вона в такому контексті зовсім по-іншому звучить.

Або пісня Один в Каное «У мене немає дому». Багато хто з нас втратив свій дім. Це музика поки що не перемоги, але цього часу та цієї війни.

Можливо, цією музикою будуть стрілецькі пісні. Про те, які ми незламні і як ми усіх переможемо. І гімн — він взагалі на першому місці.

Зараз ми проходимо дуже важливий урок. Треба запам’ятати, що толерантність — не завжди добре. Наприклад, ти звик зрідка ходити до церкви, вона тобі подобається, до того ж знаходиться поруч з твоїм домом. Але це церква Московського патріархату. З урахуванням того, що сталося 24 лютого, ми повинні зробити так, щоб Московського патріархату в нас не було [Днями у Верховній Раді зареєстрували законопроєкт «Про заборону Московського патріархату на території України» — «Люк»]. І це тільки приклад. Нам ще дуже треба багато зробити.

За допомогою музики, мабуть, найпростіше виховувати національну ідентичність. Саме в музиці легко почути певний «культурний код». Вона діє на рівні емоцій, тобто зрозуміла кожному. 

Тому музика — це потужний інструмент культурної політики. Важливо, щоб всі це розуміли, — від вихователів дитсадків до директорів філармоній. У нас все ще часто цим легковажили раніше, сподіваюсь тепер ситуація буде змінюватися.

Катерина Переверзева, фотографії — Олександр Осіпов, обкладинка — Катерина Дрозд

---

«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.