Ну, наші: як майстер з металу Слава Полах півтора роки займається «металевою волонтеркою»

Метал

Повномасштабне вторгнення я зустрів як у фільмі «Бійцівський клуб». Я мав прокинутися раніше, і о п’ятій ранку саме стояв та дивився у вікно, коли у місті почалися вибухи. Дивився на центр міста. 

Декілька днів я не знав, що робити, у мене був ступор, а потім мій брат, професійний військовий, звернувся за скобами для бліндажів. Це найпростіший металевий виріб, елементарний, гнута арматура. Спочатку ми виготовляли їх вручну, а потім отримали спеціальний станок — справа пішла швидше. 

Ми виготовляли тисячі таких скоб щодня. Здається, більшість бліндажів на Харківщині укріплені саме ними. Волонтерам на них важче збирати кошти: в перші місяці людям було важче пояснити, чому треба скидати гроші на арматуру, а не на броню, прилади нічного бачення, екіпірування.

Спершу ми використали свої запаси металу. Потім я написав своїм клієнтам — всі відгукнулися, відправили гроші на закупівлю. Ще пізніше долучилися фонди. Засновники частини цих фондів — мої клієнти. За роки роботи з ними я заробив великий кредит довіри й під час війни максимально його використовую.

Найбільше мене підтримують фонди Keep Going і Shields, волонтерський штаб «24.02», компанії Logity та Redwerk, ГО «Крізь війну». Вся айтішка максимально включена. Нещодавно я бачив у «Хуйовому Харкові» новину, яка подавалася як ніби мер звернувся до відповідального бізнесу, й бізнес закупив військові пікапи. Насправді, це були мої клієнти, які донатять по мільйону гривень в різні фонди й локально, але про це сильно не розповідають. Для них це вже стало нормою. Ви ж не вихваляєтеся, що платите податки.

Станок для арматури нам подарував проєкт Keep Going. Вони якось дізналися про мене, приїхали розпитати, підготували матеріал й відкрили збір. Сказали: «Ти класний чувак. Що тобі потрібно, аби збільшити потенціал?». Я не вірю, що так трапляється, але через тиждень вони привезли мені станок. Цей проєкт цікаво працює, він на рівень вище: допомагає не напряму військовим, а бізнесу, який допомагає військовим. Волонтерською роботою я відпрацював цей станок уже подвійно, а далі можу використовувати його для своєї роботи. Перед торішньою зимою вони знову запитали, що мені потрібно, і я сказав, що збираюся робити буржуйки для військових і лагодити автівки. Вони купили зварювальний апарат. Keep Going — кияни, донати переважно європейські.

Великим донатером є і моя дружина. Вона також працює з металом, але специфічним: виготовляє мініатюрні копії зброї. Основний клієнт — США. Півтора місяця ми не працювали, а потім відновилися, попит на такі речі є. 

Люди

У майстерні працюємо я, мій друг-напарник, періодично приходять волонтери. Без людей, які допомагають нам закуповувати метал, підтримки друзів, волонтерів я би нічого не зміг. Можна сказати, я став певним хабом, усіх об’єднав, але це командна робота.  Дивовижно, але декілька разів мені навіть допомагали хлопці з зони. Я привіз їм кілометр арматури, вони зробили скоби й віддали назад. Зробили безкоштовно. На кожній зоні є кузня. Не буду говорити, хто саме мені допоміг, аби їм не нашкодило. 

Військовим усі вироби ми віддаємо безкоштовно. Прикро, що ті самі речі на OLX продають: військові скидаються з власних зарплат і купують ті ж скоби, багажники. Коли пішла інформація про закупівлі з міського бюджету за захмарними цінами, мільйони на перекладання бруківки, ми однобічно передали функцію виготовлення скоб місту. Це елементарні вироби, їх може робити будь-хто, багато заводів. Якщо немає куди витрачати бюджет, це один із напрямів. Можливо, це було ІПСО [інформаційно-психологічна операція, — «Люк»] про розкрадання, але вона спрацювала. Коли збираєш у всіх по копійках на метал, працюєш у спеку +30 в бруді й садиш здоров’я, а потім дізнаєшся про такі закупівлі… Словом, зі скобами ми закінчили й стали виконувати складніші специфічні завдання, допомагати тим підрозділам, яких знаємо особисто: переважно ССО, ГУР, «Кракен». Корпоративних і волонтерських завдань у нас «50/50»: у місто повернулися ресторани й робота. 

Коли почала накопичуватися втома й всередині став з’являтися негатив на волонтерку, мене сильно підтримав один із підрозділів. У липні в мене був день народження і одна бригада, з якою ми зараз робимо специфічну штуку, підготував дуже цінний подарунок, прапор. Це мотивувало, надихнуло працювати далі. У нашій майстерні вже багато артефактів, прапорів. Частина лежить схованою у коробці: в майстерні брудно й не хочеться, аби воно покрилося пилом, та й це не предмет кітчу. 

Авто 

Поряд зі специфічними завданнями ми продовжуємо ремонтувати військові автомобілі. Було близько 50 випадків. У перші місяці волонтери завозили в Україну всі поспіль автівки, у всіх була паніка. 

Найяскравіший випадок — автівка приїхала до хлопців на позиції, постояла там тиждень, луснула рама. До нас привозять і такі машини, які були іржавими, їх просто їх зашпаклювати, пофарбували й продали, і ремонтуємо також бампери, багажники. Весною і восени через бруд хлопці втрачають передні бампери й інші запчастини. Найпростіше, що я роблю — йду на прийом брухту і купую труби опалення зі зруйнованих будівель у Харкові. Переварюю, ставлю як бампер й воно їде собі воювати — виходить таке собі переродження. Щодо багажників: часто військові просто викидають з машини якісь речі, аби довести пораненого. На це постійно є попит, можна долучатися. 

Про майбутні потреби й запити військових важко говорити — війна динамічна. 

Харків

Я не виїжджав з Харкова і не буду. Багато моїх друзів поїхали у Львів, але Харків — моє місто, ну як? Це для мене пройдений етап. У 2015 році я вже їхав назавжди на Балі, все кидав, продавав що тільки можна, але через місяць повернувся. Я тут потрібен. І початок вторгнення це показав. 

Досі потрібен. Коли звертаються військові, я кажу, що піду до них служити. А вони відповідають: «Ні. А хто нам буде робити всі ці речі?». 

Міністерство оборони велике й неповоротке [не може робити одиничні замовлення], а військовим часто потрібна якась лише одна штука, яка, втім, здатна врятувати їх життя. Вони ж не приїдуть на танково-ремонтний завод і не скажуть: «Хлопці, зробіть нам одну таку річ». А до нас приїжджають — дві години, зробили, і вони поїхали. 

У моїй родині кажуть, що військових у нас уже достатньо. Батько — військовий на пенсії, ППОшник. Два двоюрідні брати служать. Навіть дід був військовим, умовно радянським окупантом. Перед нападом один брат оформлював інвалідність, мав звільнятися зі служби, але 24-го [лютого] сказав: «Ну все, я на війну». Другий брат служив у Чугуєві на аеродромі, зараз їх перевели в інше місце. 

Я сам вчився у військовому ліцеї при ХНУПС [Харківському національному університеті Повітряних сил імені Івана Кожедуба]. Там же на вищій освіті, але на цивільній спеціальності. Звідти багато кого знаю, цей підрозділ був першим, кому ми допомагали зі скобами. Тож у нас або всі служать в ЗСУ, або для ЗСУ. Така проста історія. 

Карина Литвиненко, фотографії — Вадим Монастирський, обкладинка — Катерина Дрозд

---

Читайте також:

• «Якщо ви українець, доведіть собі це зараз». Засновниця благодійного фонду Альона Айвазян про досвід багаторічного волонтерства та трагічний день її життя
• «Маємо навчитися жити в країні, що воює завжди». Інтерв’ю з військовим та волонтером Денисом Євдокименком
• «Зробити з непотрібного щось потрібне». Інтерв’ю з Катериною Уваровою, яка займається апсайклінгом відстріляних гільз