«Віра в справедливість — сакральне поняття для українців». Інтерв’ю з дисидентом, борцем за незалежність України Анатолієм Здоровим

Воєнне дитинство, сумні та радісні спогади

Як сформувався мій світогляд? Бачите, саме життя вело до цього. 

Я народився на Вінничині, мій батько був військовим, офіцером. Ми жили у воєнному містечку. Вже пізніше я дізнався, що і батько, і мати походять з родин розкуркулених селян. Мого діда по матері радянська влада репресувала, бабуся пішла слідом за ним рятувати — так і пропали. Моя мати вже з 14 років була сиротою. 

Коли почалася війна, наша родина повинна була евакуюватись як родина військовослужбовця. Проте ми не встигли виїхати, а застрягли в окупації на Кіровоградщині. Нас поселили у будинку школи край дороги. Ми спостерігали, як рештки радянської армії терміново відступають. 

«Енкеведісти» [спецгрупи НКВС] вели якихось людей, арештованих цивільних, а слідом гнали худобу — елітні породи корів, коней тощо. Не знаю, що сталося з людьми, але коли «енекеведісти» зрозуміли, що потрапили в оточення, то зігнали худобу з дороги на поле і почали розстрілювати з гвинтівок. Нащо то було робити, чому не віддати її людям? А вночі сельчани, і ми з ними, пішли ту поранену худобу рятувати. Ми з матір’ю врятували корову, вирили для неї землянку, доглядали, і вона нас у свою чергу рятувала — давала по 20-30 літрів молока! Елітна ж була порода.

А потім зайшли німці. На окраїні села були конюшні, а біля них — ями з вапном. І німці скликали всіх людей з села до цих ям, а ті були забиті тілами людей. Казали, що то були мешканці навколишніх сіл, яких розстріляла радянська влада. Тож німці наказали нам викопати кілька братських могил і перенести тіла вбитих туди.  Цих ям було дуже багато… І ми з нашими матерями йшли повз них, дивилися на загиблих. Здавалося, деякі намагались вибратись з ями, чіплялись руками за її край. Обличчя були поїдені мухами. Матері, звісно, казали нам: «Не дивись!» Але ж ми дивились і запам’ятовували на все життя… 

Сталін не цінував людей. Дезертирів розстрілювали, і навіть про тих, хто потрапив в оточення і полон з вини командування, казали: «У нас нет военнопленных, есть только предатели Родины».

…Мій батько пройшов всю війну. Був тричі поранений і двічі контужений, повернувся вже після капітуляції Японії. І ми переїхали на Слобожанщину, в село Чапаєве (зараз Слобожанське). Насправді, в цих місцях мій батько і народився, але змушений був переїжджати, адже батьки його були репресовані радянською владою. Але після війни ми змогли повернутись, і він влаштувався на роботу на цукроварню. Там я і школу закінчував.

У селі було багато цікавих традицій. Наприклад, на початку та наприкінці навчального року всіх старших школярів везли на Козачі майдани [село у Харківській області], і там влаштовували величезне вогнище, варили кашу, проводили змагання серед учнів, співали українські пісні. Через деякий час радянська влада почала забороняти такі заходи. Аж занадто вони виходили національні.

Взимку святкували Карачуна. Ріка утворювала заводь, і вона вкривалася кригою. Ми там катались на ковзанах і лижах, робили льодову гірку. Мені батько ще змайстрував металеві ковзани, у інших були дерев’яні. І було таке свято, казали «на Карачуна», десь під Новий рік. Люди збирались на тій горі і робили ковбаню — плетену корзину з лози, що обмазувалась глиною, а потім вимочувалась у воді і замерзала. У цю ковбаню саджали бовдура, сплетеного з соломи, який символізував усе погане. А справа і зліва від ковбані — по колесу. І от люди підходили туди, підпалювали солому на колесі і ніби віддавали всі свої тривоги, біди, а ще молилися за померлих. Далі двоє парубків розганяли ту ковбаню з гори і на величезній швидкості палаючу корзину з бовдуром закидували у заздалегідь видовбану ополонку в кризі, а самі стрибали в різні боки. Ось таке свято. І радянська влада боролася з цією традицією, не пускала людей на гору, зрештою, взагалі закрила ту площадку, щоб люди туди не ходили і Карачуна не святкували. 

У селі була їдальня для робітників заводу, і там висів портрет Сталіна. Якось четверо робітників пили там пиво після зміни, і один з них протягнув келиха портрету Сталіна, типу, «на, випий». І хтось на нього доніс! Робітника репресували, лишилась родина, та й та десь згинула.

І ось 5 березня 1953 року Сталін помирає, а за деякий час починається десталінізація. І у нас була алейка біля заводу, і там стояли бюсти Леніна і Сталіна. Так ото вночі взяли трактор, зачепили того Сталіна за шию і потягли дорогою. А як переїжджали залічничний переїзд — одна частина бюсту залишилась з одного боку, а голова перекотилась на інший. То народ витирав ноги об морду Сталіна, а потім десь закинули ті рештки бюста. 

Постановочне весілля на заваді партійної кар’єри

Після школи я поїхав вступати у Харківський університет. Я хотів вступати на ядерне відділення фізико-математичного факультету, але, щоб туди потрапити, треба було пройти перевірку безпеки. А я ж не знав, що мій дід репресований!

Батьки знали, але не казали мені, боялись. Ми ніколи не розмовляли ні про це, ні про те, що бачили в евакуації в Мар’янівці — тих розстріляних в ямах. Мій двоюрідний дід воював ще в громадянську війну за Україну і ніколи не мовчав, коли бачив несправедливість. Радянська влада спочатку дала йому «вишку» [приговорили до розстрілу], а потім замінила на 10 років. Десь у 1956 році його звільнили. 

Всі вступні іспити я склав на «відмінно». Комісія тоді знаходилася в старій будівлі університету, на вулиці Університетській. І от секретарка комісії так прихильно до мене поставилась, коли побачила мої результати, але сказала, що треба йти до голови комісії. Я заходжу, а біля голови комісії сидить якийсь чоловік. Голова показує йому мої документи, а той мене питає: «А хто в тебе родичі? Чи є хтось закордоном? Чи є засуджені, репресовані?» Я розказував тільки про ближніх родичів, а він випитував про всіх, далі й далі. А я ж не знав нічого, то й казав, що немає таких. Той чоловік пильно так на мене дивився, на моє прізвище, але все ж таки допустили мене в університет, правда, з річним випробувальним терміном. За рік я перевівся з фізичного відділення на фізико-математичне. Мова навчання у нас була переважно українська, але деякі вже читали лекції російською. 

Під час навчання в університеті я був активним комсомольцем. Я взагалі був активним з дитинства, порода така. Наприклад, якщо в футбол грали, то я організовував команду і їздив купляти форму до Харкова. Тож під час канікул в університеті я взяв однокурсників і ми поїхали до мене в село, щоб послухати про Голодомор, адже тоді Хрущов почав визнавати, що були оті «перегіби на місцях». Початково народ не дуже хотів говорити, але ми зрозуміли, що треба брати з собою пляшку горілки, і справа піде. Тож поїхали ми в Березівку, а потім в Шляхову, а ще біля Кегичівки було село Грушеве, а ще Козачі майдани ті, ось так їздили пару тижнів. 

Моя бабуся Марія Петрівна була знахаркою, з козацького роду, то вона трохи розказувала про Голодомор, але додавала: «Нікому, дітки, нікому-нікому не дай Бог не кажіть!» В інших селах люди розговорювались тільки після частування горілкою. Я записував, що вони казали, але без прізвищ — тільки назву села і іноді писав ім’я людини, що говорила.

Село Грушеве знаходилось біля залізничної станції, тож під час Голодомору більшовики вигребли там все до крихти, і село вимерло. До революції це був маєток Апостолів-Кегичів. І от сусіди написали про долю того села родичам у Ленінград, а ті якось передали вісточку нащадкам Апостолів-Кегичів в Париж. Колишні поміщики опублікували лист у місцевій газеті.

У 30-ті роки Голодомор в Україні замовчували на міжнародному рівні. Багато європейських поетів та письменників любили Радянський союз і оспівували його. А тут такий лист опублікували, що більшовики заморили голодом ціле село! Тож радянська влада, щоб зам’яти цей скандал, привезла туди з Курщини росіян. Їм сказали, що тут мешкали репресовані вороги радянської влади. Коли нові мешканці приїхали в Грушеве, то зрозуміли, що до чого, адже люди були поховані прям у дворах будинків.  Тим не менш, вони залишились на новому місці. І от цю історію мені повідав один із жителів села.

Якось приїхали в село машини, поставили весільний тент, столи, накрили їх усякими наїдками. Тут же актори з ними — наречена, жених, гості — всі в українських вишиванках. Багатющій стіл, та ще й купа подарунків. І от всі — і сельчани, і актори — сіли за ті столи. А слідом за ними приїхали фотографи і журналісти, знімали то все. І як хтось із них підходив із запитанням до мешканців села, то їх одразу перебивав актор у вишиванці, і так постійно. Зняли оте кіно, роз’їхались. А одразу за ним поїхали і «наречені» з «гостями». Тільки сельчан покликали наступного дня доїдати частування. І кіно про оту свадьбу показали за кордоном, а на газету, що опублікувала листа, подали в суд.

…Ми тоді з такою довірою ставилися до радянської влади. Повернулися в університет і всім розказували про нашу поїздку. Тоді викликала мене Анна Іванівна Горностай, парторг факультету. Вона добре до мене ставилась, бо я був активістом, їздив на цілину, допомагав збирати бригади на відбудову університету [будівлі, передані університету, дуже постраждали під час Другої світової війни, і їх відновлювали силами студентів], я брав участь у бригадах сприяння міліції. Тож Анна Іванівна вислухала мої історії уважно і попросила ті записи. Так вони опинились у горкомі партії, і мене викликали туди на бесіду. 

Тим часом Анна Іванівна рекомендувала мене в кандидати в члени партії. І от я прийшов до неї на прийом і підслухав, як вона з кимось мене обговорювала. Мовляв, хороший хлопець, хай закінчить університет, а щодо цих відхилень [від лінії партії], то він людина наївна, молода, але ще подорослішає. І так мене розлютило, що до мене ставляться як до нерозумного теляти, якого треба направляти, що я просто мовчки вийшов з приймальні. А за деякий час сказав їй, що не готовий ще в партію, може якось пізніше.

---

Читайте також:

• «Як військова, я живу зараз одним днем». Інтерв’ю із захисницею, акторкою Тетяною Тумасянц (відео)
• Інтерв’ю з архітекторкою та засновницею прихистку для маломобільних людей Ольгою Клейтман (відео)
• «Не треба чекати закінчення війни». Інтерв’ю з військовим, розробником тренажерів для реабілітації Сашком Гончаренком (відео)

---

Репресований за напис на стіні

Я успішно закінчив університет, і мене взяли в лабораторію магнітної гідродинаміки академіка Михайла Мілліонщикова. Він був із тих академіків, які відвідали Америку разом з Хрущовим і були знайомі з закордонними досягненнями. Тож йому дозволили створити дві лабораторії в радянському союзі, і одна з них була в Харкові, при заводі ХЕМЗ. Працював я добре, мої відкриття одразу йшли у виробництво. Проте у мене були проблеми з пропискою.

Справа в тім, що спершу я збирався працювати у Новосибірську. В їхньому інституті були хороші умови, але клімат мені не сподобався, тож я повернувся. Проте за цей час мене виписали з гуртожитку, адже на моє ім’я прийшло запрошення з Новосибірську, і вони подумали, що я вже не повернусь. Прописатись на новому місці мені було дуже складно. Вихідців з сіл (українців) у Харкові дуже важко прописували, натомість давали прописку тим, хто з Росії, аби не українці тут жили. Тож так ми і переходили з родиною, то тут, то там, знімали флігелі, умови життя були дуже важкі. Квартиру я так і не отримав. Коли мені мали видати ордер на житло, то я уступив свою чергу іншому, пожалів його, бо йому ніде було жити. А по документах пройшло, що я відмовився від квартири взагалі. 

Коли академік Мілліонщиков почув про це, то порадив мені переходити в Інститут високих температур, який тільки-от організовувався в Харкові.  

Я вам скажу таке діло. У політичному плані я дозрівав поступово. Всі ці комуняцькі речі я сприймав за чисту монету. Але українське коріння, ось ці традиції наші козацькі, вони були всередині, і вони мали визріти у свій час. Всі ці події формували позицію. Віра в справедливість — взагалі сакральне поняття для українців. І ми вірили в те, що проголошувала радянська влада, поки на собі не відчули, яка вона насправді. 

Ось я успішно працюю, статті йдуть, дисертація захищена. Як комсомолець, я був депутатом Дзержинської районної ради. І приходять до мене люди, скаржаться, що українські школи закривають на районі. У травні закінчуються заняття, а з вересня вже російська мова викладання. Вчителі були люди залежні, а батьки протестували. Я теж свою дитину хотів в українську школу відправляти. Тож я почав захищати українську мову, бо у нас же офіційна лінія партії — соціалістична за змістом, національна за формою. Мене просили не рипатись, казали, що я не розумію курс партії. А я не міг допустити таку несправедливість. 

Ми збиралися з людьми під пам’ятником Тарасові Шевченку і протестували. Але людей ставало все менше і менше, бо на них тиснули на роботі, погрожували. Тож в кінці травня вночі я взяв фарбу, щітку, пішов на місце, де зводився Будинок проектів [сучасна адреса — пр. Науки, 40] і на паркані написав великими буквами: «Українці, шануйте рідну мову. Геть, мерзенні теоретики єстєственной асиміляції. Хай живе Україна!» На останню букву «а» та на знак оклику мені не вистачило фарби, тож я повернувся додому і дописував напис вже як світало. Люди йшли на роботу, вже поруч стояв патруль міліції. Я намагався трохи драпанути через Ботанічний сад, але мене догнали і заарештували. Я був впевнений, що роблю правильно, і згідно із справжньою лінією партії. 

…Я хочу ось що сказати. Я закликаю нас, українців, та інші етноси, які вважають, що їхня батьківщина Україна, закликаю — любіть Україну свою! Любіть і бережіть країну свою, живіть по Божих заповідях, тримайте міцно захисний меч і стяг. І ми повинні робити це зараз, у часи випробувань таких тяжких, коли ворог лютий наступає. Я переконався в цьому, бо пройшов цей шлях від довіри до Московщини як до «старшого брата», і крок за кроком до розуміння, що ми маємо разом з іншими народами знищити цю імперію зла і тюрму — Російську федерацію. Якщо не зробимо цього, то весь світ постраждає. 

Я завжди був за справедливість, намагався робити все для людей, на різних постах — і за радянської влади, і коли був першим заступником голови Харківської області Олександра Масельського. І ми вистояли проти тої комуняцької гадості.

Любіть Україну, бережіть її. Захищайте її всіма силами, хто може — моліться до Бога, хто може дати хоч копійку — давайте копійку на ці дрони. Якщо ми самі не допоможемо собі, то ніхто не допоможе.

Інтерв’ю — Вікторія Нестеренко, редактура тексту — Олександра Пономаренко, відео — Юрій Каплюченко, Іван Самойлов, Дарина Бердинських, обкладинка — Катя Переверзева

---

«Люк» — це незалежне онлайн-медіа про Харків, яке висвітлює міські процеси та проблеми, стимулює до змін у місті та суспільстві, збирає на одному майданчику ком’юніті змінотворців та активних людей.

Ви можете робити свій щомісячний внесок у розвиток харківського медіа або зробити разовий донат на будь-яку суму. Дякуємо❤️