«Нас об’єднує прагнення свободи. А роз’єднує — недостатня ненависть до Росії». Розмова з кримським татарином Арсланом Фазиловим

«Усі історичні події, про які йдеться в інтерв’ю, описані кількома реченнями в шкільних підручниках, — пояснює авторка. — Проте з такої картинки часто випадають причинно-наслідкові зв’язки і досвід проживання історії — втрата родичів, туга за Батьківщиною, переїзди, цькування в школі, проблеми самоідентифікації, мрії і розчарування. Саме це ми намагалися зловити тут. Цій розмові найбільше пасувала би чашка чаю і затишна кухня, але через повномасштабне вторгнення ми опинилися в різних країнах. Сподіваюся, що читацька уява зможе їх собі домалювати». 

Чашка 1. «Любов до Криму — всім знайоме відчуття»

— Арслане, почни з найперших родичів, про яких знаєш.

— Сім’я моєї бабусі Ельміри жила в Бахчисараї. Вони тримали розкішні сади, вирощували на продаж груші, персики, табак. Мали великий будинок, робітників. Знаю, що більшовики їх розкуркулили. Батько мого діда Різи був учителем. Він їздив до дітей і давав уроки. Народився дід в селі Барин у Білогірському районі — уже такого села немає.

— Як їх депортували?

Почну з передісторії. Життя до депортації і після складалося по-різному, але цей досвід спільний для всіх кримських татар.

За кілька тижнів перед депортацією радянська влада проводила перепис населення. Питали, скільки в будинку живе людей, скільки худоби є. Російську тоді знали далеко не всі кримські татари, особливо в селах. 

От уяви собі: четверта ранку 18 травня 1944 року, ти голий, босий. Тобі кажуть незрозумілою мовою, що ти і твій народ оголошуються зрадниками Радянського Союзу і ви маєте 15 хвилин на збори. Чоловіків, які могли би чинити якийсь опір, немає. Усі старші воюють, а парубки — в трудармії [місце здійснення «трудової повинності» радянських громадян під час Другої світової, наприклад важке будівництво; по факту використовувалися як спосіб репресій — «Люк»]. Далі тебе вантажать у вагони для худоби і везуть два тижні майже без зупинок невідомо куди. 

У вагонах не було вікон, туалету, води. Деколи годували оселедцем, але люди не могли його їсти. У нас в культурі майже немає страв з риби. Є відомості, що рибу їли в часи Голодомору, коли зовсім не було чого їсти. Тому така їжа була просто не зрозуміла для більшості. Крім того, солоний оселедець викликає спрагу, а запити не було чим. Діти деколи задихалися, бо вони нижчі, а внизу — більш задушливо. Тоді діди піднімали їх догори, до щілин між дошками, аби вони трохи подихали.

Службовці КДБ під час коротких і нечастих зупинок відчиняли двері, питали, чи є померлі. Якщо були — викидали прямо обабіч колії. Ці тіла зазвичай з’їдали дикі тварини степів, через які їхали ешелони. Їх не те що поховати як годиться не вдавалося, навіть рештки пізніше знайти не можна було.

Ешелони їхали в різні місця. Пунктами призначення були переважно Середня Азія або Урал. Більша частина потрапила в Узбекистан, дехто в Азербайджан, Казахстан, Киргизстан або Таджикістан. І шукати родичів можна було після 60-х, коли скасували комендантський режим і була можливість покинути місця концентрації. Сестра мого діда, наприклад, на момент депортації була в іншому селі в гостях і опинилася в Узбекистані. А діда відправили на Урал, і тільки в 60-х вони знайшли одне одного.

З тих, кого відправили на Сибір або Урал, майже ніхто не вижив. Там клімат зовсім інший. У Криму так тепло, що я, бувало, бачив сніг раз на п’ять років. А там вночі люди помирали від переохолодження. Дідусю було 16 років в тому травні 1944-го. Одного дня він присів і від голоду почав куняти. Знаєш, такий сон від голодного безсилля, після якого вже не прокидаються. Аж тут його розбудив знайомий хлопчина і сказав: «Різа, Різа! Там робітники потрібні, а за роботу дають хліба». Так він врятував мого діда від смерті.

У перші роки висилки всюди було важко. Місцевим сказали, що до них їдуть «колабораціоністи нацистського режиму», тому перший час вони і ставилися до кримських татар як до ворогів. Умов для життя у місцях концентрації не було. Улітку можна було ночувати на вулиці та ставити хату-мазанку з глини, сіна, кізяку — що знаходили. З їжею і водою все ще були проблеми, крім того багато людей страждали від хвороб. Мій дядько, наприклад, до чотирьох років не міг ходити через рахіт: малим недоїдав, тому мав слабкі кістки. 

Депортація забрала близько половини кримськотатарського народу. Більша частина померла вже в місцях висилки, від хвороб, отриманих під час депортації.

— Як думаєш, що тримало людей у здоровому глузді? Коли кажуть «зрадник», «колабораціоніст», як тримати голову холодною, продовжувати жити?

— Вони трималися за надію повернення на Батьківщину. І прививали цю надію своїм дітям. Вони розповідали їм про Крим. Про те, який він гарний, і як там добре. (Плаче) Вибач за сльози…

У нас є таке слово — «vatan» [Батьківщина — «Люк»]. Але ми під ним розуміємо не просто місце, де народилися, а місце, де народилися наші предки. «Ata» — це предок. І це така річ, яку навіть не треба обговорювати, бо особлива любов до Криму — це окреме усім знайоме відчуття. Наші бабусі і дідусі змогли привити любов до Криму своїм дітям, які ніколи його не бачили. І вони вже жили надією колись там опинитися. А я, народжений вже в українському Криму, отримав від них у спадок цю любов.

У часи заслання з’явилася пісня «Ey güzel Qırım» («О прекрасний Крим»). Вона авторська, але стала народною. Це другий гімн кримських татар. Коли я жив в Сімферополі, іноді співав її, але по-справжньому знаковою вона стала для мене після окупації Криму і мого переїзду на материкову частину України.

Men bu yerde yaşalmadım,
Yaşlığıma toyalmadım
Vatanıma asret oldım,
Ey, güzel Qırım

Я не жив на цій землі,
Не насолодився молодістю там.
Тужив за Батьківщиною,
О прекрасний Крим

Чашка 2. «Не можна було прописатися, знайти роботу або житло»

— Як познайомилися твої батьки?

— Тут треба почати з того, як познайомилися батьки батьків… 

Родина матері зібралася в Ташкенті. Моя бабуся початково опинилася в Азербайджані, а потім поїхала вчитися в Ташкент, бо там був сильний університет. А дідусь поїхав туди шукати свою сестру вже в 60-х, коли вдалося виїхати з Уралу. Отам вони познайомилися й одружилися. 

Батькова родина опинилася у місті Беговат [наразі — Бекабад — «Люк»]. На той час це було маленьке нерозвинене містечко, а місце висилки там поруч — просто чисте поле. У місцях, куди депортували кримських татар, виростали цілі райони й містечка: ніякого житла там не було, тому люди його собі зводили. У Беговаті до сих пір є район «Кримторг» — так його обізвали місцеві «фарцовщики», бо туди їхали збувати будматеріали кримським татарам.

У ті часи ж так просто не можна було купити необхідне для будівництва… Опція «вкрасти на роботі», як усі тоді робили, теж була закрита, бо на роботу кримських татар не брали. Першим питанням було «хто ти по національності?», а жити десь треба було, бо селили в підтоплені підвали з залізними койками, якщо пощастить. А якщо не пощастить — так просто привозили і викручуйся як хочеш.

Пізніше почали отримувати квартири від місця роботи. Бабуся в Ташкенті вивчилася на архітектора, пішла працювати і отримала квартиру в будинку, який вона, власне, сконструювала. 

— А як вона вступала до вишу? В університет брали без проблем?

— У 60-х з цим уже було більш-менш. Але на історичний і на журналістику кримських татар усе одно не пускали вчитися. На інші спеціальності пускали, але перевагу надавали місцевим. Якщо на місце в університеті претендували узбек і кримський татарин, то там без варіантів, хоч які прекрасні в тебе оцінки.

Дідусь Різа отримав економічну освіту, трохи пробував працювати за спеціальністю, але не склалося. Потім влаштувався редактором у газету Lenin bayrağı («Ленинское знамя»). То і не зовсім газета була, скоріше самвидав. Писали кримськотатарською, а через тогочасну цензуру доводилося додавати немало червоно-партійної мішури. Пізніше почав писати вірші і публікувати там — так почалася його кар’єра. Він став доволі відомим письменником у кримськотатарських колах. У Криму очолював Спілку письменників з 2008 по 2016 рік.

— Тобто вже за часів незалежної України?

— Так. Але, до речі, люди і до того намагалися повертатися додому.

Кримські татари намагалися повернутися, як тільки скасували комендантський режим [заборона виїжджати з місця концентрації — «Люк»] в 1956 році. Але їх навмисне не пускали до Криму. Не можна було прописатися, знайти роботу або житло. Був такий Муса Мамут, у 1975-му він із родиною спробував повернутися до Криму, його арештовували кілька разів, виганяли з придбаного житла. Перед одним із арештів він підпалив себе на знак протесту. Тоді нарешті звернули увагу на кримських татар і повернення. Почали писати публічні звернення до посадовців.

На той момент цивілізації в Криму особливо не було. Щоб набрати води, треба було йти 2-3 км до найближчого джерела. У таких умовах важко було закріпитися, дехто їхав назад до місця висилки, потім знову пробував повернутись. 

Чашка 3. «Усіх вивезли, залишили тільки “русскіх”»

— А як почалися масові повернення кримських татар? Яка була реакція на розпад СРСР?

— Цього ніхто не очікував… Було таке відчуття, що «совок» триватиме вічно, і тут сталося! Нарешті можна було повернутися!

Почали повертатися хвилями у 1989, 1991, 1993 роках — хто літаком, хто потягами, хто попутками. Все робили гуртом, підтримували одне одного, тому було вже легше. Але, правда, не було, куди їхати. На понівечені совєтами села боляче було дивитися. Справа в тому, що депортували з Криму не тільки кримських татар, а усіх, хто там жив поколіннями і «не вписувався» в Радянський Союз. Після травня взялися за кримчаків, караїмів, вірмен, євреїв, болгар — усіх вивезли, залишили тільки «русскіх». 

На ту територію «русскіх» лишилося мало, тому потім людей з усього Союзу заохочували «осваивать земли Крыма» — понаїхало ще «русскіх». А вони просто не вміли доглядати за цією землею, там же клімат не такий, як в їхніх Сибірах. Через те багато сортів фруктів, овочів повимирало. Тому повертатися доводилося в пустку. Простіше було переїхати. Я, чесно, не чув, щоб хтось повернувся саме в свій дім.

— А вам вдалося знайти родинну домівку?

— На жаль, ні. Кримські татари, звісно, шукали свої будинки. У деяких уже жили інші люди, деякі були зруйновані й обікрадені, наш у Бахчисараї ми не змогли знайти, коли повернулися в 90-х. Може, його знесли, а, може, бабуся не впізнала його — вона ж була малою, коли виїжджала. Кому вдалося вигідно продати свою квартиру в Узбекистані, ті купували хати. Але вже новіші і не кримськотатарські, а такі стандартні, як будували у 60-70-х. 

Сім’я поїхала під Сімферополь. У дідуся там була робота, тому так вирішили. Там з’явилося таке селище міського типу Кам’янка — просто люди зібралися і почали будувати. Як тільки кримські татари масово приїхали туди, жили в землянках, поки будували хати, бо в міста й великі села не пускали. І так само, як в Узбекистані, зростали нові райони. Це назвали «самозахват», бо земля по документам не належила тим, хто будував. ОМОН і міліція пробували виганяти, але не виходило, бо явище було масове.

А батько з родиною там опинилися трохи раніше. Мама каже, якось зайшла на одне з таких будівництв, а там він! Увесь брудний, в цементному ростворі, папіроска за вухом, але очі — світяться! Оце їхня з татом історія кохання… Народилися обоє в різних містах, в Узбекистані, і проїхали стільки кілометрів, щоб познайомитися тут — на Батьківщині. І знаєш, якби не сталася депортація, навряд чи би вони зустрілися, або навіть мої дідусь і бабуся.

Після повернення наші історики намагалися провести «самоперепис» — питали у людей шлях їхньої сім’ї, хто загинув і хто вижив. Але бувало таке, що не те що з сім’ї нікого не лишалося, щоб розказати, а вимирали цілі села. Через це важко порахувати.

— Тобто нові села виростали на очах, а старі зникали?

— Так, доводилося будувати нове або жити серед «русскіх». «Русські» кримських татар дуже не любили. Особливо в перші роки після повернення було багато дискримінації, як у «совку»: не брали на роботу, не здавали житло, могли в тролейбусі просто придертися типу «татарва понаїхала!». І так, вони горювали, що Крим український. Були такі розмови, мовляв «от дурень-Хрущов віддав Крим Україні». Крім того, в першій Верховній Раді були самі «русські», і в правоохоронних органах…

— А як у батьків склалося з роботою?

— Тато — інженер, а мама — зараз будеш сміятися — філолог російської мови!

Так, вона взагалі на журналістику хотіла вступати, але, зрозуміло, не пускали. Місць не було, брали узбеків. То вона вступила на щось наче суміжне, і там невелика конкуренція була. 

Чашка 4. «Я знав, що не “русскій”, але не розумів, що в їхніх очах це погано»

— А тобі як було зростати в «новому» Криму?

— Ну, по-перше, мені не було, з чим порівняти. А по-друге, батьки мені особливо не пояснювали, що я — кримський татарин, і що «русські» і ми — зовсім різні люди. Якби я з дитинства знав про те, як вони до нас ставляться і про депортацію, я би, може, і давав їм здачі в школі, коли мене цькували.

— А коли в тебе з’явилося усвідомлення, що ти — кримський татарин і все, що з цього витікає?

— У років п’ять-шість. Знаєш, коли діти починають казати «я» і намагаються себе описати. Я розумів, що свята, звичаї у нас інші, і що у мене ім’я Арслан, а не Пєтя. Я знав, що не «русскій», але не розумів, що в їхніх очах це погано.

— А як це проявлялося?

— Називали «хач», «чурка», «татарва», «ошибка природы» казали… Не те, що інших у класі не обзивали, але «Машка-какашка», наприклад, ніяк не вказувало на національність, а мої прізвиська завжди були про це. Я це усвідомив тільки в сьомому-восьмому класі. На уроках історії про Другу світову, коли мова йшла про «колабораціоністів», усі зиркали на мене. Ми в їхніх очах все ще були «зрадниками». Або коли говорили про «татарські набіги»… 

— А були в школі вчителі кримські татари? Було кому вступитися за тебе? Або якась рольова модель?

— У школі лише два вчителя були кримськими татарами. Я дуже любив вчителів німецької Зарєму Недемівну та Ділявера Усеїновича, чудові люди!.. Але наставника не було, хоча він мені дуже був потрібен. Хтось, хто розказав би про речі, які я збагнув тільки в 2014-му.

З учнів була однокласниця Ельмаз. На паралелі було чи п’ять, чи сім кримських татар. Але були такі, що хотіли бути «своїми» серед «русскіх». Наприклад, дівчина Заріна, яка з ними тусувалася, курила за школою, цькувала таких, як я, їхніми лайками — як воно буває в школі, коли хочеш вписатися. І таке досі є. У молодого покоління буває такий комплекс меншовартості на підставі національності, який розвинувся в школі.

— А як ти цього уникнув?

— У мене був друг Денис, якого теж цькували. «Русські» його не приймали, і так ми подружилися. І він для мене відкрив акторське мистецтво. Якось він сходив на заняття в театральну студію, потім притягнув мене. І мені там так сподобалося! Я нарешті почувався вільним! Від усіх цькувань, від життя кримського татарина, коли ти постійно якийсь не такий. Там я міг бути хоч королем! 

Але по-справжньому очі відкрилися в мене пізніше. До того я не виїжджав з Криму, але за рік до Майдану, взимку мій дядько спланував поїздку до Львова і взяв мене з собою. Там я побачив зовсім інших людей. Це були живі українці, які розмовляли українською — до того я мову тільки по телевізору чув, бо в Криму всі розмовляють російською. Був відсоток українців, але вони настільки злилися з «русскіми», що у школі я навіть і не розрізняв. І я думав, що так в усій Україні.

І раптом я опиняюся у Львові, а тут прямо така Україна, як по телевізору! Мені страшно захотілося побачити кумів, як в серіалах, які завжди удвох і звертаються один до одного «куме»… Так і сталося! Я їх зустрів випадково у маршрутці…

— Буває ж таке! А як ти зрозумів, що вони куми?

— Ну спершу вони побачили, що я турист, і один з них заговорив: питає, звідки я, ще щось… А потім каже: «А це мій кум!». А я так зрадів! Розпитав у них, куди сходити у Львові, що подивитися.

Мені дуже сподобався Львів! Я побачив ошатні, доглянуті церкви. Побачив, як поліцейський зупиняє машину і відпускає її без хабаря! Смачнюща кава — а кримські татари дуже полюбляють каву. Я щодня дзвонив батькам, розказував, яке все красиве і цікаве. І я пам’ятаю, що не міг всидіти в потязі — так мені хотілося побачити батьків. Уявляв собі, як ми класно проводитимемо час у Сімферополі…

Я вийшов з вагона і мене зустріла мама. І Сімферополь здався мені таким сірим і неприємним. Запитав маму: «Мам, чому ми не живемо у Львові?». А вона не знала, що мені відповісти. Я тоді не усвідомлював, що так не має бути, і що красивий центр міста і некорумповані правоохоронці — це чиясь відповідальність. 

А тоді стався Майдан. І так само, як старші не вірили, що «совок» розпадеться, ми не вірили, що Януковича скинуть, але це сталося! Я дуже радів і сподівався на зміни, шкода тільки, що не зміг потрапити в Київ в цей час. Але мені тоді привезли український прапор з Майдану і я досі його бережу!

А після того… Я ніколи не забуду той день. Я був у 10-му класі. 23 лютого 2014 року відкрив очі, подумав: «Ай, мабуть, не піду до школи». О 10 я встав, бачу бабуся якось напружено дивиться телевізор. Я питаю: «Щось сталося?». А вона каже: «Верховну Раду Криму захопили, Арслане…». 

У цей день кримські татари вийшли на мітинг під Верховну Раду, але окупанти все одно оголосили «референдум». Ми всі дуже налякалися — знаю, що деякі старші люди в сльозах почали збирати речі і казати: «Нас знову депортуватимуть!». Ми розуміли, що голосу у нас на тому референдумі не буде, і що зараз буде Рашка. Зібрали сімейні збори. Ми точно не хотіли там залишатися. 

Росія — це наш кровний ворог. Ми не забули і не забудемо про «татарву», депортацію, репресії Катерини ІІ… Майдан приніс стільки свободи, а тут її знову забирають. 

Проте тато був у лікарні, у мами літні батьки, тому вони не могли їхати негайно. Родина дядька вирішила переїжджати повністю, і вони взяли мене з собою — мені треба було закінчити школу, складати ЗНО. Це майбутнє, яке я для себе хотів. Коли постало питання, куди переїжджати, ми, звісно, під враженнями від поїздки обрали Львів. 

— А «русські» як зустріли анексію?

— З піною в роті кричали: «Ура! Возвращаемся в родную гавань!». А потім, коли пожили трохи під окупацією, зрозуміли, що до чого… У «русському мирі» прав немає ні в кого. І за іронією долі в найактивніших колаборантів найперше «віджимали» землю чи бізнеси, які дуже сподобалися російським депутатам.

Репресивна машина швидко набрала обертів. Меджліс заборонили, активістів арештовували або тихенько прибирали. Тим, хто був на материку, пощастило. Я теж, до речі, в розшуку! Гривня за місяць уже перестала ходити… Хоча до того цибулю на ринку продавали за 6 грн, лук — за 10 грн, а soğan [цибуля — «Люк»] — за 5!

Чашка 5. «Я не був у Росії, це вона в мені була. Мене наче зґвалтували»

— Як у тебе з’явилася ідентифікація з Україною?

— Я з дитинства знав, що Крим — це територія України і вважав себе патріотом. Але, коли Майдан відбувся, я твердо усвідомив, що значить громадянин України і патріот своєї держави. Бо люди стояли там і за мої цінності теж, у нас вони спільні. 

А потім, Україна дала мені прихисток, прийняття, комфорт. Я дуже легко адаптувався у Львові, в новій школі. Хоча Львів очима туриста і місцевого — це два різні міста!.. Я знав українську, але львівську українську спершу було важко розуміти… Тим паче, що я у школі вчився російською, і наприклад терміни довелося вчити наново. Пам’ятаю, як викликали до дошки на хімії, вчителька каже: «Бери будь-яку кислоту і будь-який луг». Я перепитую: «Поляна?». Смішно було! 

Ще був момент з релігією. Сусіди ходили до церкви щонеділі, і їхній син мене спитав, чому я не ходжу. Але мама йому просто пояснила, що я — мусульманин. Але ніколи не було ніякого докору або зауваження чи тим паче ненависті і «татарви». Звісно, ми різні, але нас багато чого об’єднує.

Радянський Союз нас навмисне розділив нас на 100 років. І це правда, що покоління, яке виросло у XX столітті, не знало українців. Є таке слово у нас «qazaqlar» — зневажлива назва «русських». Так от, старші називали qazaqlar і росіян, і українців. А молодше покоління вже знає, що це різні народи. Ми ж до того століттями жили поруч. І українці нам набагато ближчі, ніж росіяни. А ще є такий міф, ніби кримські татари хочуть приєднання до Туреччини. Нісенітниця! 

Мене коли запитують, в яких країнах я був, я кажу: «В Польщі, Німеччині»… Ніколи не називаю Росію, хоча технічно я 16 березня заснув в Україні, а наступного ранку «прокинувся в Росії». Але я не був у Росії, це вона в мені була. Мене наче зґвалтували.

— А коли ти востаннє був у Криму?

— У 2017-му помер дідусь, їздив на cenaze [поминки — «Люк»], деякі родичі вже не впізнали мене  — виріс. Коли у 2022-му померла бабуся, я вже не зміг приїхати. Мені так шкода, що вони не побачили розвал Росії і повернення Криму. Але все це обов’язково станеться.

— Як думаєш, що треба перше зробити після повернення?

— Ти про мене чи про Крим загалом?

— І про те, і про те.

— Я, звісно, поїду туди, вдихнути вільного кримського повітря! Але перші роки, мабуть, не перебиратимуся зовсім, а житиму в Києві. Тут буде більше можливостей, важелів розвитку кримськотатарської мови та вирішення кримськотатарських питань. 

А в Криму найперше треба люструвати місцевих «русскіх», які «перевзулися»: до того не могли дочекатися Путіна, а тепер розказують, як вони люблять Україну. Гнати в шию усіх колаборантів!

І ні в якому разі більше не можна пускати речі на самотік, давати всі повноваження Верховній Раді Криму, не співпрацювати з Меджлісом і не звертати увагу на проблеми кримських татар. Бо у 1991-му українська влада просто пустила Крим у вільне плавання, але цього не достатньо. Через це анексія і відбулася так стрімко. Потрібно більше співпраці між Києвом та Кримом. Я вже мовчу про Януковича, але, пригадую, Ющенко було призначив якісь спортивні змагання на 18 травня, День пам’яті жертв депортації кримських татар — це ж просто обурливо!

Звісно, в окупації Криму винні росіяни, але якби кримські татари й українці краще знали одне про одного, тісніше спілкувалися, мені здається, цьому би можна було завадити.

— Як ти думаєш, що  об’єднує українців і кримських татар, а що роз’єднує?

— Думаю, нас об’єднує прагнення свободи, ненависть до Росії. А роз’єднує — недостатня ненависть до Росії! Вона викарбовувалася роками, і, бачиш, досі карбується, бо буквально кожне покоління кожної української і кримськотатарської родини натерпілося від Росії.

Коли Крим окупували, були українці, які відразу включилися і дуже допомагали, але були й такі, яким було просто байдуже. І я намагався пояснити їм, що відбувається і натикався на нерозуміння в їхніх очах. Бувало, я чув щось на кшталт: «Ну з Кримом все понятно, а за Донбас ми ще поборемося!». І що значить «понятно»? Я не розумів, чому думка отих поганців «русскіх» про анексію важила для них більше, ніж думка кримських татар? Як ці люди могли так просто віддати мій Крим?

І тому, коли зараз кажуть: «От коли почалася війна…» маючи на увазі 2022-й, мені так болить! Війна почалася дев’ять років тому, куди ти дивився до того? Це ж твоя держава, хіба тобі було по цимбалах до того?!

Треба розуміти, що Крим і кримські татари прив’язані до України економічно, географічно, ціннісно. У нас одне майбутнє, і ми маємо дослухатися одне до одного.

Фундаментальних речей, які нас роз’єднують, я не бачу. Можливо, хтось інший скаже, що нас роз’єднує мова або віра або ментальність… Але я так не думаю! Звісно, у нас є відмінності, але ми одна країна. Немає такого, що я не зрозумію свято Івана Купала, або українець не зрозуміє, чому я не їм свинину. У нас немає приводів конфліктувати. 

Текст — Марія Кричевська, обкладинка — Катерина Дрозд, фотографії з архіву Арслана Фазилова

Цей матеріал опубліковано в межах проєкту n-ost “Decolonising Journalism” у співпраці з JX Fund та за підтримки Федерального уряду Німеччини з питань медіа і культури (ВКМ).