Сталася поезія. Ася Шевцова

Коли все, що було раніше — обнуляється, коли в тебе забирають життя, яке ти любиш, друзів, дім, мову, відчуття безпеки, врешті-решт — отоді й стається поезія.

Поезія стається, як стихійне лихо або раптове щастя (або раптове щастя посеред стихійного лиха).

Коли минуле втрачає притаманні йому до цього вагу і сенс, раптом чуєш свій новий голос, свої нові слова, які народжуються посеред тут-і-теперішнього хаосу. Поступово до них звикаєш. І відчуваєш велику вдячність за те, що все — саме так. За саме життя. 

---

Що тобі болить? Дім. 

Шкіри ніжний шар зліз. 

Роз’їдає очі злий дим,

а в очах все та ж злість

Де твій голос — лиш звук, 

де повітря — лиш газ, 

згадуй як тебе звуть, 

щоб повільно світ гас. 

Що тобі іще? Сил. 

Протяг не зіб’є з ніг.

Втрати — це вода й сіль.

Досвід — це зола й сніг. 

Щедрий рік дарів, жертв.

Вкриє, як тіла — шерсть,

наготу думок жерсть.

Соромно за цей жест.

Скільки ще, скажи, куль

випробують на міць?

Так і заснуєш культ 

Сильних і святих місць.

***

О.К.

Мистецтво чекати — найважче зі всіх мистецтв: 

Іти в невідомість навпомацки, навпростець.

Ти — сам собі шахта, вугілля, вогонь і ТЕЦ. 

Гори, скільки можеш, не нехтуй своїм обов’язком. 

Час йшов не до тебе, він просто проходив повз. 

На гострих кутах дбайливо набили повсть. 

Он сонячний заєць по вистиглій стінці сповз, 

і тулиться поруч — уважно і трохи боязко. 

Уміння прощати — найгірше зі всіх умінь.

Уміння прощатись — дорожче моїх камінь. 

Просвітлені люди дратують своїм “амінь”,

і сиплять, і сипляться: пилом до ніг, цитатами. 

Спасіння на відстані витягнутої руки. 

Чужого болю до рук не беруть — бридкий. 

Здаються пророчими торішні оті рядки,

а втім, неважливо: ну хто їх тепер читатиме…

Мистецтво любити — а хто би його навчив, 

ну хто би навчив не вити у стелю вночі, 

коли ти — для всіх, водночас такий нічий,

і рівень напруги сягає нової поділки? 

За Саржиним яром почується Часів Яр.

Прошу берегти себе, бо інакше — ніяк.

І замість постійно доводити: я — своя,

я дякую. Дякую. Дякую. Хоча би подумки.

***

Графіті «fuck the system». 

Паста солодких пасток. 

Пучкою вздовж по вістрю. 

Яблуку ніде сісти, 

яблуку ніде впасти, 

от і висить в повітрі. 

Кажуть, це інша справа. 

Бруд затяжної зливи. 

Одягу мокрі плями. 

Хто там у тебе справа? 

Хто там у тебе зліва? 

Камо грядеши? — Прямо. 

Скоро по першій кризі 

перші бадьорі кроки

в світові-немовляті.

Криза вторує кризі. 

День — перемога року. 

Нічого намовляти. 

Чується щось солоне

в оклику «Мама! Mother!»

Вартість всього — копійки. 

Тож підставляй долоні: 

час залікує маззю 

óпіки від опíки. 

***

Що ти робитимеш з ляльковим своїм лицем?

Кого малюватимеш невпевнено олівцем? 

Свобода пахне сандалом і ялівцем. 

Час став розсипчастим, ніби гарячий рис. 

Знов повернулася втрачена чіткість рис. 

Чуєш в собі сміливість? Тоді берись. 

Ловлячи промені, пальці так розчепір, 

ніби від цього світла залежить останній спір. 

Падай і падай чорнилами на папір. 

Що залікує безпліддя нічних розмов? 

Вдосвітна сирість. Мозок, мов хліб, розмок. 

Порожньо стало на місці твоїх думок. 

І коли тобі буде найбільше потрібен знак, 

запах біли́зни, налякана білизнá

сонного віддзеркалення, просто знай: 

Вдасться побачити знову підйомний кран,

на рідному ринку брати строкатий крам. 

Ти — і черниця, ти — і свій власний храм. 

Разом із тими, хто стомлених рук не склав, 

виметеш друзки розбитих життів і скла. 

Вийдуть слова: повільно, за складом склад.

***
За прогнозами — ясно,

а сьогодні — це тамбур,

невеличка перерва

перед виходом в безвість: 

то запалені ясна, 

то запалена лампа. 

Заспокоює нерви

запах кави у джезві.  

Непотрібну гординю

прикладають до ранки, 

ніби це — не плацебо.

Погляд вікон розкосий. 

Комендантська година. 

Світ спинився до ранку

божевільним місцевим

чи місцевим наркозом. 

Вечорів стиглі сливи — 

це і є наше справжнє,

і сліди нетривкого

аромату пачулі.

Виживають щасливі,

бо щасливим не страшно. 

Пролунала тривога,

а вони не почули. 

***

І усі мої ворожіння, усі мої ритуали

Проти озброєного зла виявились безсилі. 

Вони нікого більше віднині не рятували. 

Ніщо і ніколи так мене не бісило. 

І усі щоранкові підйоми такі пологі,

і здаються нудними тепер найкрутіші спуски.

Народжується новий світ. Хто прийме пологи? 

Що по них залишиться — пастка чи пустка? 

Сама історія, розставляючи все по полицях,

раптово губи ображено закопилить – 

настільки зухвало пахне травнева глиця,

змішавшись із сонцем і шаром пилу. 

І хтось серед заліза, ніжності і бетону 

намагається ймення згадати своє питоме.

Ця весна навряд чи у забутті потоне

коли ми згадаємо її пару тисячоліть потому. 

Що я зможу дати йому натомість — 

Пару листівок, впевнений погляд, свічу, намисто: 

все, що здатна видати моя свідомість

поки черговий ранок сходить на благословенне місто

***

Наволочка римується з наволоччю.

Ми ні з чим не римуємось, бо давно зламалися би. 

Неспроможні дати собі раду з усіма замалостями 

Торочать без уґаву “величинавеличинавеличинавеличи…”

Стаємо сновидами, недоторканими злими привидами,

Довгими гудками у слухавці, бо — без відповіді. 

Так мало часу, щоб страх із себе видавити, 

Щоб причини перестали прикидатись приводами.

Таке відчуття, що нас написали, і знову видалили, 

вивели з себе нарешті, як пляму — перекисом.

Ми навіки зостались скупими рядками у переписі, 

віч-на-віч зі своїми кумирами, своїми ідолами.

Коли ми їх остаточно дістали своїми витівками, 

вони почали ставати блідими, миршавими.

Як ріки життя і смерті течії змішували,

так і ми злились зі своїми витоками. 

Віра у міць води, прогулянку набережною,

у те, що за голосними ідуть приголосні,

Неправдоподібна, як перша крига у сні,

і ми би молились про це, якби ми були набожними.

Ася Шевцова, фотографії — , обкладинка — Катерина Дрозд

---

Читайте також:

• Інші тексти з серії «Сталася поезія»