«Корвалол»

Я з міста Мерефа Харківської області. Працював на будівництві. Останні чотири роки — на фірмі, робили продукцію для полів. Займався футболом. Отримав травму, плюс фізична робота — плити важкі піднімав. Проблеми з ногою — варикоз, і постійно «обезболи» п’ю. От і прозвали «Корвалол».

Сім місяців тому йшов на роботу. Мене зупинив «бусик», попросили документи, я надав. Сказали: «Поїхали з нами». Поїхав. Рано чи пізно це б все одно сталося. 

Пройшов ВЛК, приїхали представники «Хартії», мені сказали, що вилікують і далі служитиму нормально.

У мене двоє діток маленьких. Хлопчик, два роки, і дівчинка — рік буде. Батьків немає. Батько помер, коли мені було три роки — білокрів’я [лейкоз або лейкемія, — «Люк»]. А мама померла в 2023-му — рак грудей. Родина з розумінням поставилася до моєї служби, підтримує. 

Навчання пройшов нормально. В «учєбці» дозволяли надягати броник без плит, щоб сильного навантаження на ноги не було. Як ми під танк лягали — це цікаво [стрес-тест для рекрутів на БЗВП]. Спочатку казали, що мені не варто, але я хотів відчути, як воно. Спробував — класно, але страшно. 

Сподобався також біг. Усі хлопці, навіть «дідусі» 55-60 років, бігали. І я теж. Інструктор питає: «Ще коло пробіжимо?» І мені ж треба було сказати: «Бажано ще одне!» Пацани дуже ображалися на мене. Намагався не думати про ногу і йти з побратимами на рівних. З хлопцями ладимо, один одному допомагаємо, виручаємо.

Зараз нога набагато краще. Операцію зробили. Поки відновлююся, на бойові не йду, але морально вже готовий до виходів. Потрібно ще потихеньку по 20 кілограмів носити і ходити по п’ять кілометрів. Я пройшовся без броні, перевірити, як себе почуватиму — нога поболювала, але не сильно. Тяжко, складно, але треба це робити. 

Після демобілізації хочу побачити дітей. І дати їм те, чого в мене не було — батьківської уваги і любові. А далі — повернутися на роботу, місце для мене тримають. Що ще? Усіх почути, побачити, поспілкуватися. Багатьох вже не побачу, на жаль. Навіть мама, царство небесне, не дочекалася — пішла за тиждень до народження сина.

Прагнути треба найкращого. Й не дати, щоб орки далі зайшли на нашу землю, а найголовніше — вигнати їх звідси. Дух України сильний і космічний. Дух українців не зламає ніхто.

«Дітріх»

Я з Полтавської області, з-під Кременчука. Не пам’ятаю, ким хотів стати в дитинстві. Напевно, космонавтом, як і всі. Точно не військовим.

З 2016-го по 2019-й я служив у батальйоні охорони бригади армійської авіації ЗСУ. Сказали: «Будеш бортстрільцем». На той час я вже хотів будувати кар’єру військового. Було цікаво. Запам’яталося, що висоти боюся.

Перші три місяці ми були в АТО. Жили в Краматорську й звідти вилітали, охороняли важливих персон, пару разів були евакуації. Потім переїхали в Дніпро, жили в аеропорту. Охороняли його і ще по дрібницях вильоти були. Але через певні обставини я закрив цю тему і звільнився з армії. Після цього займався цивільним життям, працював лаборантом в агрофірмі.

25 лютого 2022-го сам пішов у військкомат — сказали, що треба трішки почекати. Потім пішов в ТрО, був на блокпосту у нас під Кременчуком. Врешті зателефонували, сказали, що є вакантне місце, й 13 березня мене відправили в НГУ. 

Спочатку служив в одній із нацгвардійських бригад. Був навідником ЗУ-23-2 у ППО, «Шахеди» збивали. Старший брат зараз служить у цій бригаді — теж пілот, тільки «Лакістрайку» [важкий бомбер]. 

У нас створили окремий взвод FPV і хотіли зробити зенітні дрони, щоб FPV-шками збивати «Шахеди». Але все дуже довго тягнулося, а мені хотілося літати. В «Хартії» були вакантні місця для пілотів, і на початку липня я сюди перевівся. Був пілотом FPV, зараз — «Вампіра». 

Найскладніше, мені здається, розуміти ТТХ самого дрона: знати, як він себе поводить у повітрі, розуміти всі орієнтири, за якими ми летимо, щоб, якщо подавлення чи ще щось, повернутися додому і щоб дрон був цілий.

Напевно, найстрашніший момент був цього року. Там більш кумедна історія, ніж страшна. На позиції вийшов удень у туалет, і якраз тоді біля хати зависла FPV-шка. Ми думали, що вона побачила, як я в туалет йду. Її, слава Богу, подавили. І вона за нашим будинком впала, не здетонувала. Всі цілі, всі здорові.

Як я змінився за війну? Полисів хіба що. Нерви, мабуть. Навіть не знаю, чого тут не вистачає. Дому, напевно. На початку війни сім’ю рідко бачив — перших півтора року не випускали нікуди, а потім уже пішли відпустки. Звідси недалеко, але я все одно не часто буваю вдома. А так не жаліюся — мене все влаштовує.

Поки не будую жодних планів після війни. Як буде вже видно, що наближається все до кінця, тоді можна буде щось планувати. 

«Doom»

Я обрав собі позивний «Doom» — через комп’ютерну гру. Граю з дитинства. Але люблю не прості, а такі, щоб помучитися.

До дев’яти років я жив у Харкові, потім мати відвезла мене до бабусі з дідусем у Верхній Салтів. Сама поїхала в Сочі «налаштовувати нове життя». З третього по четвертий клас навчався у Верхньому Салтові, з п’ятого по дев’ятий — в інтернаті у Вовчанську, закінчив у Києві школу та вступив до Національного університету харчових технологій. З мамою у 16 ​​зустрівся, років п’ять ще жив із нею. Зараз спілкуємося багато.

Спеціальність у мене — ремонт та заміна фармацевтичного обладнання. Переробив скрізь: був ріелтором, електриком, займався вантажоперевезеннями тощо.

З 2017-го до 2019-го проходив строкову службу. В перші дні «повномасштабки» пішов добровольцем до військкомату. Сказали: «Йди звідси». Вистачало людей. Відтоді працював, їздив на машині, гуляв із собакою, вдома не ховався. Увечері 7 лютого 2025-го вийшов набрати води, підходять двоє поліцейських: «Добрий вечір!» Кажу: «Ну, поїхали…»

З 13 травня служу у «Хартії». Що мені тут подобається — командири дослухаються до тебе, розуміють, входять у становище. Якщо ти адекватний, немає «зальотів», можуть відпустити до Харкова — вранці в неділю поїхав, увечері чи в понеділок вранці повернувся. У травні я брав участь у змаганнях із воркауту в Харкові, нам тоді дали відгул на добу. З відпустки прийшов кілька днів тому.

Я 75 днів просидів на «нулі». Вийшов 15 липня 2025-го, повернувся 25 вересня. Трохи затримався. Не засмучуюсь, навпаки, сподобалося. Сидиш собі в норі, колупаєшся, копаєшся, поглиблюєш її. Викопали величезний бліндаж, нам сказали, що ми молодці. Так вийшло, що пішли хлопці, стали «300-ми», один «200-й» був, і почали їх міняти, а мені сказали: «Почекай, ти живий-здоровий, сиди» — ну і сидів. Краще міняти тих, кому горить. 

Поки був на позиціях, 23 серпня, померла бабуся. Це ніби моя мама — бабуся-мама. 

Вихід. Сьома ранку. Ми втрьох висуваємося, о 10:00 дійшли до локації, де поле переходити. О 15:30 нам кажуть: «Можете рухатися». І ми з 15:30 подолали 15 кілометрів по полях, посадках. Нам не зустрілося ані дронів, ані FPV — дуже пощастило.

Мене все влаштовує, у мене завжди все гаразд. Якщо ти живий-здоровий, то не знаю, чого засмучуватися. Головне — не боятися сильно, бо паніка та страх не дають мислити тверезо та адекватно. 

Останні п’ять-шість років я жив, навіть не думаючи над тим, що буде завтра. А поки просидів 70 днів на «нулі», почав реально замислюватися, що станеться за 5-10 днів. У мене виникло бажання до життя. Іскра, вогник знову з’явився.

Плани — жити, знайти дівчину. До будівництва можна було б повернутися. Я просто не розумію, як воно закінчиться і що буде. Як говорять — не кажи гоп, доки не перескочиш.

«Тренер»

Я з Харкова, місцевий. Мій позивний — «Тренер», бо останні пів року на «цивілці» працював фітнес-тренером. До цього був масажистом.

Цьогоріч у травні пішов в армію — ТЦК. Зранку прийшов до зали, поліція під’їхала — перевірка документів. Сів у машину, повезли на ВЛК. Працівники ТЦК сказали, що «Хартія» найкраща.

Пройшов БЗВП і КМБ. З непотрібного на БЗВП… Мабуть, коли лежиш на землі, над тобою проїжджає БТР, а потім встаєш і кидаєш по ньому гранату [стрес-тест для рекрутів] — це, напевно, ще за часів Другої світової війни було подібне, в сучасних реаліях таке не використовують. КМБ було цікавіше: навчали пересуватися в четвірках, двійках. Медицина — це найкраще і найкорисніше.

Уже третій місяць, як я тут. Я пілот «Мавіка», роблю розвідку. З дронами до цього ніяк не перетинався, це в мене вперше. Не складно навчитися, головне — бажання. 

Ми працюємо змінами. Вилітаємо на точку інтересу і дивимося, де є росіяни, передаємо. Й потім «Вампір» або FPV прилітає та відпрацьовує по ним. Все одно й те саме: ти прокинувся і сідаєш літати. 

Мотивація? Треба захищати. Якщо не ми, ніхто цього не робитиме, і ми програємо. 

Мабуть, у 2026-му ще триватиме війна. Авжеж хотілося б, щоб вона скоріше закінчилася, але поки немає враження, що закінчується.

Наразі не будую планів на майбутнє. Головне — з війною покінчити. А там вже будемо думати, куди далі рухатися. Думаю, що в Харкові так і залишуся, бо це найкраще місто.

«Міньйон»

Я родом із Дніпра. Працював інженером-конструктором, удосконалював металургійне обладнання.

З початку повномасштабної війни добровільно пішов служити. У мене поруч була військова частина. В перші дні почали бомбити, тому вирішив, що потрібно йти. 25 лютого 2022-го вже був у військкоматі. Пішов захищати сім’ю. 

«Міньйон» — прихильник королів. Тому й обрав такий позивний. Від початку був на Харківському напрямку. Був у частині НГУ, цьогоріч у червні перевели в «Хартію».

Я вже проходив строкову службу, служив у роті оперативного призначення. Нас в АТО не відправляли, бо строкова служба забороняла це. Але хлопці наші, контрактники, їздили туди. Ми розмовляли завжди, тому розуміли, що це таке.

Зараз я помічник кулеметника. Найстрашніше — це дрони, дуже заважають. Були моменти, що ледве вижив. От навіть нещодавно. Ми на позицію тільки вивантажилися з техніки — і на нас уже дрон чекав. Була темрява, нічого не видно. Побачив тільки два ока, й він у нас влетів. Щось відвело, що між нами воно вдарило. Всі цілі, здорові, речі тільки потріпало.

Війна змінюється постійно. Потрібно пристосовуватися, бо протистояння технологічне йде, тому навчаємося. Важкувато, але я це обрав, тому працюємо. Хто, як не ми? 

Родина добре, переживає. Дружини немає. Була дружина, військові зрозуміють… Важкий тягар ми на себе взяли, не всі люди витримують. Але що поробиш.

Поки немає планів після демобілізації. Ми не знаємо, що буде завтра, тому так далеко не заглядаю. Головне, що сьогодні настало, а завтра — побачимо. Сам пішов, тому не можна відступати.

«Колізей»

Мій позивний — «Колізей», бо війна — як арена, де всі борються за свою свободу і інтереси.

Я з Дніпропетровської області. Працював машиністом на залізниці. У 2023 році пішов на війну. Ще у 2022-му хотів долучитися. Була мотивація, бажання. Жінка плакала, вмовляла, щоб не йшов воювати. Я її потихеньку готував, пояснював, що рано чи пізно все одно доведеться піти. 

Тим паче, у 2016-2017 роках я був на строковій службі, і пів року контракту в мене було. Прийшов до військкомату, кажу: «Я в оперативному резерві». Кажуть: «Ми тобі зателефонуємо». Багато разів ходив туди: то сьогодні немає набору, то машина не приїхала, то ще щось. Лише на четвертий раз відправили.

Спочатку я був у батальйоні «Дніпро», ми аеропорт охороняли. Потім з «Хартії» приїхали — сам комбриг. Сказав: «Вітаю, ви тепер усі в “Хартії”!» Це тільки-но з ДФТГ формувалася бригада на базі НГУ. 

Ми пройшли БЗВП. На полігоні я зустрів людей з РУБпАКа, ми знайшли спільну мову. Я служив в армії, і плюс-мінус знав, як тут все працює. Але БпЛА — це був новий напрямок. І було бажання відчути, що воно таке. З 2022-го по 2023 рік я ж ці всі відосики бачив, як дрони літають, вбивають росіян. І мені прямо хотілося це відчути. 

На полігоні навчалися на «Мавіках». Й ще перед тим, як «Хартія» виходила на свою смугу відповідальності, нас звідти відправили в Новосілку під Кураховим, щоб ми хоча б якогось досвіду набралися. Там я почув перші КАБи. У нас позиція була: дорога на схилі, і під нею — дві бетонні труби. З одного боку вона була мішками закидана, там ще кацапів пару валялося зі старих часів. А з іншого боку в нас був захід. Ти ногами уперся в трубу, з пультом сидиш — КАБи як починають прилітати, тебе починає хитати в тій трубі і дивишся, як між кільцями починає сипатися.

У Серебрянку я вже залітав на розслабоні. У 2024-му, щойно кацапи прорвалися під Очеретиним у бік Покровська, нас відправили туди на два тижні — там прямо війна війною була, дуже жорстко. Ми тоді ще жили в Покровську і звідти їздили на позицію. У Покровську ще в кожному дворі по 10-15 діток гуляло. Але вже тоді ехо війни було дуже відчутним.

Їдемо в село, де наша позиція, наосліп. Вночі бачимо спалахи здорові, жовті-білі. Й розуміємо, що по цьому селу луплять КАБи. Залітаємо туди, никаємо десь машину. Там льох із цегли був. Вхід був увесь завалений. І ми туди під стєночку забилися, а звідти було прямо видно небо, й працювали. Тоді вже прохолодно було, запам’яталося, як ці КАБи шурують, а ти там сидиш, літаєш, розумієш, що у тебе немає укриття, нічого немає. Потім знайшли нормальну позицію. 

Далі в нас була ротація, й перекинули на Харків. Я до цього йшов, і зараз — пілот «Вампіра», командир екіпажу. Розширюється кілзона — вже набагато складніше працювати. 

Давайте будемо чесними: трошки вже втомлює ця війна. Є, звісно, плани на цивільне життя. Хочу чимось своїм зайнятися. Команда, з якою я хочу працювати надалі, зараз теж служить. Але, думаю, коли війна закінчиться, ми всі гуртом зберемося. У нас вже є деякі напрацювання. Поки не будемо про це балакати, хай воно все вийде, а потім вже можна буде це обговорювати.

---

До 7 лютого історії з проєкту «Особовий склад» можна переглянути в галереї Генріха Семирадського в Харкові в межах фотовиставки «Хартія: Спека. 11 поглядів на війну». 

Після цього виставка вирушить до Львова та Києва.

---

Текст — Дмитро Кузубов, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — Роман Пашковський, візуальна складова — Ганна Кучеренко, Анастасія Юращенко