Головна » Інтерв’ю із військовослужбовцем та актором Богданом Синявським про відчуття міста до і під час війни

Інтерв’ю із військовослужбовцем та актором Богданом Синявським про відчуття міста до і під час війни

19.11.2024

Час прочитання: 4 хв

Богдан Синявський — військовий, актор та музикант. На початку повномасштабного вторгнення Богдан долучився до волонтерського руху, а на початку 2024 року добровільно пішов до Збройних сил України.

Головна редакторка медіа «Люк» Катерина Переверзева зустрілася з Богданом біля річки, на улюбленому місці збору харківських театралів, і поговорила з ним про мобілізацію, Харків та війну.

Це скорочена версія тексту. Повне інтерв’ю можна прочитати у новому випуску журналу від «Люк» «П’ята гілка».

Якщо б не було волонтерства, скоріше за все, я б вступив до Збройних сил раніше. З часом розумів, що це бажання нікуди не йде. І розуміння того, що я — дорослий чоловік, який може бути корисним в Збройних силах і безпосередньо захищати свою землю і своїх людей, — ці думки з часом ставали все сильнішими.

Весь цей час у мене був досить тяжкий емоційний стан. І після того, як я остаточно прийняв рішення про мобілізацію, моментально стало легше, простіше і зрозуміліше, що далі робити. Тому, якщо у когось є сумніви, спробуйте, хоча б просто для себе, чесно визначити, чого хочете. Ви все зрозумієте досить швидко.

Якщо загально дивитись, в Збройних силах все просто. У тебе є конкретні задачі, їх треба робити. Навіщо їх робити? Всім зрозуміло. Для того, щоб ворог не захопив нашу країну, а бажано, щоб вигнати ворога взагалі за наші кордони. Ти просто робиш свою роботу, робиш її гарно, даєш результати.

Бувають не дуже веселі часи, але в цей момент у силу вступає дисципліна. Коли не вистачає мотивації, то має бути дисципліна для того, щоб прокинутися, почистити зуби і продовжити виконувати свою роботу. Якщо до цього прийти, то настрій на те, щоб бити ворога, є завжди. Це те, що стосується морального стану.

Коли почалося вторгнення в 2014 році, тоді психологічно відбувся якийсь блок на всі ці події, хотілося просто від цього відмежуватись. Це, напевно, якийсь травматичний досвід, не знаю. З часів великого вторгнення вже, звісно, набагато більше всього змінилось.

Я став більш твердим у своїх думках та переконаннях. І те, чого я не зробив тоді в 2014 році — це взяв на себе відповідальність.

Для мене це саме про відповідальність. Про розуміння того, чим для тебе є країна і наскільки вона для тебе важлива. Я не можу сказати, що я любив свою країну менше до цього, але відповідальності додаткової або більшої не брав. А зараз взяв.

Сподіваюся, що ми станемо більш відповідальними. Любов до міста проявляється не в тому, щоб вийти в Центральний парк і офігіти від того, як там класно.

Це більше про відстоювання міста і важливих речей. Яскравий приклад — сумнівне будівництво в Саржиному Яру. Люди вийшли і зробили дуже класну штуку з цим пікніком. Це ніби протест, але ніби й пікнік — це ж прекрасно. І в результаті люди відстояли улюблений парк.

Хотілося б щоб люди більше звертали увагу на те, що відбувається в місті, і не просто обурювалися, а діяли. Щоб гуртувалися і висловлювали думки. Тоді люди почнуть відчувати єдність із містом. Вони знатимуть, що мають вплив на місто так само, як це місто впливає на них.

Мені було 16 років, коли я приїхав у Харків. Це був старт дорослого, самостійного життя. Я з великим теплом згадую Харків тих часів. Цей молодий «двіж», який постійно був і є в Харкові… все ж таки, це студентське місто. Майже неможливо тоді було пройтися центром (та й не тільки центром) і не зустріти якусь молоду «двіжуху». Всі яскраві, хтось більш культурний, хтось менш. Та, блін, це ж енергія, і вона різна буває.

У Харкова прекрасна історія. Але, на жаль, як це завжди відбувалось в Радянському Союзі, багато важливих подій перероблялось на інший лад або взагалі губилося. Навіть герб міста переробили і про нього мало знають зараз. Той же, який був раніше, з серцем — він дуже крутий.

Я трішки не погоджуюся, що у нас зараз той самий П’ятий Харків. Так, у нас все є для цього. Класна молодь — ініціативна, енергійна, розуміюча, що вона робить і для чого. Але мені б дуже хотілося, щоб ця істинна історія Харкова була відома і зрозуміла більшій кількості людей. Як це місто народилось, як воно розвивалось, що тут відбувалось, і чому все це привело до того, що зараз ми маємо зараз.

Молодь — це рушійна сила, яка може і має робити зміни в цьому місті. Я дуже сподіваюсь, що це буде розвиватись далі. І через 10 років ми матимемо покоління, яке буде розуміти, що воно оберігає. Тому що вони оберігатимуть те, що створювали.

Є ці тези «Харків — перша столиця»… Насправді, він не був першою столицею України. Харків був першою столицею окупованої України. І якщо ми приймаємо те, що Харків — це перша столиця, то ми приймаємо окупацію України.

Мені здається, це досі через те, що, можливо, люди думають, що Харків не такий масштабний як Київ, і намагаються якось компенсувати це тим, що «ми взагалі-то перша столиця». Не думаю, що треба щось компенсувати. Треба розуміти, хто ти є і чим є наше місто.

Це скорочена версія тексту з друкованого журналу «П’ята гілка» від «Люк».

Інтерв’ю з Оксаною Дмітрієвою у повному обсязі можна почитати в журналі. Ви можете замовити примірник поштою або купити його в Харкові, Києві та Львові у наших партнерів. Для міжнародної доставки «Новою поштою» потрібно написати нашій менеджерці в Telegram або в Instagram.