Нотатки нашвидкоруч, або Автоматичне письмо як метод самокопання

Безсоння

Це було моє стандартне осіннє безсоння, коли бездумна свідомість на вечір знову веде тіло в місто.

Блукає вздовж архітектурних ансамблів, жадібно зазирає в очі перехожих або жмуриться в світлі фар автомобілів. У надії знайти дофаміни заходить до торгівельних центрів та супермаркетів, уявляючи, наче ті дофаміни можна купити. Випиває поспіль кілька стаканів кави. Повторює афірмацію «мій розсудок ще на місці» аж поки не розуміє, що без алкоголю та музики цей день не пережити. Йде закаламутненим чи то вологістю, чи то візуальним ефектом в голові, парком, вискакує на Римарську та шмигає в арку за філармонією.

School Pub насичен справжнім лайв-джазом — свого типу магією на музичних інструментах. Палярня насичена димом — свого типу духом. Інколи поміж сидрами та кульмінаціями в музичних етюдах я виходжу на вулицю, аби видихнути та вдихнути. Небо щільне, а повітря холодне. 

В ті осінні вечори не треба було мати якоїсь надчутливості, щоб відмічати присутність поруч чогось дуже поганого. Хоч і було враження повної нормальності функціонування міста, інколи накатувала паранойя — аж до галюцинацій, наче деякі люди мають собачі голови на плечах, або ж, в слабкій формі, в звичайних small-talk чулось слово «війна».

Джаз-бенд вже розійшовся, а я ще спочивав за барним столом та справно вів ці самі small-talks з колегами по біді. Азіат розповідав про незгоди з босом, лисий просто бухав, рижа притулялась до лисого. Я дав бармену, схожему на молодого Елвіса, сто гривень та вмовив відкрити для мене піаніно. 

Якийсь тип, побряцюючи мені в такт на барабанах, сказав, що від звуку цієї рухляді (піаніно) йому хочеться ригати, навіть імітував декілька спазмів. Через десяток хвилин він дійсно блював на внутрішньому дворику. А ще через десяток я і бармен прибирали то серветками, аби вранці не насупились сусіди. Коли мені самому вже закортіло поригати, я викликав таксомобіль та попрямував додому.

Вулиці провосковують повз, за звичкою я звертаю увагу на пішохідні переходи та світлофори. Водій каже, що все нормально і що все буде добре, потрібен тільки час. Та що колись він займався автокроссом. Начебто стало краще, бо сон в ту ніч був хорошим.

Тінейджерська романтика

Життя здається бездонною чашею, яку не вийде чемно смакувати. Тільки дивуєшься, як спроможен переварювати таку кількість емоцій та відчуттів. 

Панельні дома та закати сонця начебто були тут завжди або ж виникли в день мого народження — до того погане в мене з історією. Літо щоразу переповнює себе та творить враження таємничої містики, тіло та розум прокидаються в невідомій насиченості енергії, відмічають новий період життя, трошки нового себе. 

Щоразу здається, наче це літо в перший раз. Панельні дома та закати сонця начебто намальовані на холсті. Складно повірити, що вони є чимось випадковим, не зробленим ретельною рукою митця. Над містом наче розбросують наркотичні препарати. Наповнивши легені, можна відчути до того солодку ейфорічність, що хочеться бігти крізь це повітря, вдихати, вдихати ще більше аж до втрати свідомості. Та й вона теж буде солодкою в своїх літніх снах.

Я бігав тісними вулицями та широкими проспектами, заходив чи то до друзів, чи то в нічний клуб, чи то просто знаходив собі супутника спостерігати дійства природи та урбаністики. Любив цей короткий час, коли небо вже наповнюється кольорами, але величезний вогняний шар ще не виліз із небокраю. Курив цигарки, не відмовлявся від алкоголю та статевих зв’язків. 

Це був світ тінейджерської романтики, в який я безнадійно поглиблювався, тонув в поглядах та дотиках. Я грав найніжнішу пісню на інструментах своїх гормонів. Здавалося, ніби в фільмі, що я знімав своїми очима, немає межі естетики. Вірив, що в нього може й не бути кінця.

Безтурботність

Зовсім скоро годинникова стрілка торкнулась десятої. 

Я вимкнув телефон, хотілося бути загубленим, ніколи не знайденим. Відірватись від землі, злетіти. Опинитись у місці без часу, пори року, освітлення чи тіней. Без всього того, на що чекаєш, або того, що настало. Закортнутись в ту ковдру небуття та ніколи в житті не встати на зустріч новому дню, нічого не бачити та не чути. Бути насиченим тільки чи то тінейджерськими спогадами, чи то лінивими снами. Назавжди застрягти в чистилищі, що своєю безтурботністю схоже на рай, або ж просто на заставку Windows XP. 

Проте довго так пролежати не вийшло. Сила ранкової рутини перемогла. Я нашвидко одягся та сів на велосипед, прямуючи до звичної кав’ярні.

Ланцюг співав всепогодною змазкою, яку подарував друг на мій день народження. Тільки пізніше, поживши в більш рельєфних містах, я буду ненавидіти набори висот на велосипеді. Але зараз я отримував особливе натхнення від того специфічного танго на педалях, коли стоячи вкручуєш вгору.

У цьому ранку було щось параноїдальне. Повітря було плотнішим, хмарність — тяжкою. Випадкові перехожі здавалися начебто не місцевими, з якимось не таким одягом чи то не такими обличчями, угрюмими, собакоподібними. Звук міста відрізнявся — шурхіт автомобільних шин шепотів не просто про суматоху. В ньому відчувалось щось недобре, абсолютно інфернальне, майже можна було розібрати склади слова «вогонь».

Кав’ярня знаходилася в тому ж самому місці на вулиці Чернишевській, де я її завжди залишав. Приміщення наповнювала мікстура теплого аромату кави та ембіентного звуку якоїсь чисто кав’ярної музики. Не дивлячись на відсутність освітлення, здавалось, що всередині трохи світліше, ніж назовні. 

Бариста-ангел відволікається від свого діла, щоб коротко привітати мене у дверях. Я віддаю 45 гривень та отримую порцію нафти, посміхаюсь. Ангельські крила інколи чіпляють упаковки зерна, шорохом задівають горнятка. Я ніколи не бував по ту сторону бару — на свого роду сцені під софітами-очима гостей. Ця кава є задоволенням на кшталт карнавалу на площині рецепторів язику. З місцевої книжкової полиці я дістаю якийсь шматок літератури з дитячими казками, там щось про жабу та принцесу. Такий собі, класичний романтичний сюжет. 

На жаль, й досі не знаю сам, чи буває в житті так, як у тих класичних сюжетах. Я чув, що всі історії з літератури повторюють самі себе. Як і більшість історій життя. Також чув і про деяку свободу — з до того складним визначенням, що розуміти його можна лише як натяк. Щось на зразок заставки Windows XP.

Аеровокзал

Літак радикально набирає швидкість та відривається від злітної смуги Львівського міжнародного аеропорту. Я притискаюся носом до ілюмінатора й пробую присвоїти пейзаж, що уходить під мене, ще до того, як він стане спогадом, загубленим у зимових хмарах. 

Після того, як літак увійде в хмарність, я буду дуже довго та ретельно переживати чисто емігрантську тоску, тупо дивитись на дурну заставку персонального комп’ютеру, шукаючи хоч там залишок безтурботності. Та тільки гадати, коли та при яких обставинах ще раз опинюсь у тому повітряно-земному просторі — єдиному, де насправді народжувались мої найбезтурботніші мрії.

Прилетіли

Займайся спортом та полюби природу. Добре харчуйся. Не забувай про інтелектуальний розвиток та постійний рух своєї духовної суті в напрямку ідеалу. Слідкуй за кожним своїм рухом та ніколи, я повторюю, ніколи не підписуйся на дешеві дофаміни на кшталт низькобюджетних серіалів або програм лояльності служб таксі. 

Зробиш серію неврівноважених вчинків та твоє хитке життя потоне у відчаї. В пошуку недоступної сердечної наснаги, в фантазіях та ілюзіях, у витриманих снах або в лаконічних ідеях, у цільних неіснуючих сюжетах. В усьому спектрі можливостей для деградації та в глухих ударах о двері, що зачиняються. 

Твоє життя заблукає попелом спалених мостів та бовтатиметься з ним на вітрах начебто змін. Але то не зміни, а справжня моральна деградація. Життя стане ще не зовсім зниклим другом, якого дороги сумнівних вчинків завели до поганої компанії. Якщо батьки не нададуть йому достатньо уваги, він пропадатиме в алкогольних та наркотичних запоях, незвано об’являтиметься на ніч в твоїй оселі, робитиме балаган та знову зникатиме в темній невідомості. 

Нам з вами залишиться тільки перебувати в моветоні, в маргінальному пошуку себе, про який ми нікому не будемо зізнаватися, бо розмови про це навіть гірші, ніж про еректильну дисфункцію. 

Ми будемо тишком-нишком спостерігати за собою, намагаючись віднайти свої серцевини. Нарешті спробуємо відповісти, хто ми та що робитимемо далі. Хто ми та в якому напрямку будемо простилати свої кінцівки. Та що їми — цими клятими, покусаними комахами, нерівно засмаглими під чужим європейським сонцем кінцівками — будемо нащупувати в сухій невідомості без того життя, що зникатиме в чорних закутках. 

Будемо звертатись до східних релігій та їх західних коучей, робити ілюзію смакування кока-коли без цукру та дивитися в небо. Відбивати кулаками по стіні ритмічні мотиви та скиглити, як голодні пси, на майбутнє, що не настане, поки те чмо, що є життям, не вийде з запою. 

Воно ж, звісно, протверезіє, коли закінчиться весняне або осіннє загострення. Скаже: «Ну ви, брати, начудили тут!». Візьме нас за покусану комахами руку й покаже все, що ми намагались зробити без нього. 

Там буде пластика, органічність, естетика. Буде й другий шанс полюбити природу, налагодити харчування та пригорнути всіми ніжностями це життя, без котрого все може бути тільки по-ублюдські. 

Але, повторюсь, для того загострення весняне або осіннє повинно дійсно пройти, без всяких медикаментів, для котрих треба вірити хоча б в щось, хоча б у медицину.

Досуг

Теорії організації досугу складають з себе дві ключові тези. Перша — це планування. Друга — соціальна адаптація. З першим все зрозуміло та вирішується банальними таблицями, списками та числами. Друга — річ більш тонка та має безліч нюансів. Давайте поговоримо про соціальну адаптацію детальніше.

Починати можна здалеку, заходити в скупчення людей, на зразок макдональдсу. Знаходитись там, роблячи вигляд, наче ви присутні в цьому приміщенні, та що не менш важливе — помітні. Якщо пощастить — можна зловити кілька поглядів, особливо якщо стояти посередині входу. Таким чином — вуаля — ви пройшли перший етап, ви наявні та помітні в соціумі. 

Переходимо до наступного етапу — не стати вигнаним із соціуму. Загальне правило — уникати поведінки, яка може трактуватись як дивна. Тут вже треба ставати обачливим, не заграватись, порозуміти цю тонку перестрілку поглядів, не витріщатись або ж невротично уникати контакту очей. 

Також треба відчувати так званий таймінг — тобто не затримуватись зовсім надовго посеред макдональдсу або ж безглуздо завчасно тікати, не витримавши соціального тиску. 

Гарною вправою буде витримати паузу. Але майте на увазі — соціум любить підґрунтя, тобто, ця ваша пауза повинна мати доступний для розуміння сенс. Наприклад: робіть вигляд наче очікуєте замовлення або кінця черги в туалет. Буде дійсно добре, якщо ви насправді будете очікувати замовлення або кінця черги. 

Будьте впевнені в собі, у вас є всі права на перебування в соціумі, ви не робите нічого за кордонами кримінального кодексу. Єдине, що ви можете порушувати, — етикет. Але поки що про це не треба думати. Не бійтеся помилок. Точніше, дізнайтеся заздалегідь, скільки ресторанів макдональдс є у вашому місті — це буде кількістю доступних вам казусів. Давайте собі відпочити та знайте — соціальна адаптація обов’язково прийде з досвідом. 

Якщо ж виникає відчуття, що ваше соціальне адаптування затримується та вас вже не пускають в жодний макдональдс вашого регіону — зверніть увагу на вашу, так звану, візуальну репрезентацію. Знайдіть дзеркало та зазирнить у нього — якщо у відповідь подивиться хтось, схожий на людину, у вас є шанс. 

Зробіть трюк — використайте камуфляж. Походьте соціальними місцями, окрім саун та пляжів. Зверніть увагу на одяг, котрий одягають найбільш соціально адаптовані люди. А також — на зачіски, взуття та аксесуари. Спробуйте максимально детально відтворити на собі ансамбль цих елементів. Це і буде камуфляжем, котрий зробить вас найбільш злитним з соціальним пейзажем.

Сподіваюсь, ці коротки поради допоможуть вам пізнати мистецтво соціальної адаптації, а надалі — теорію організації досугу. У випадку питань, можете написати мені особисто. Будь ласка, напишіть мені хто-небудь.

Борис Петров, обкладинка — Катерина Дрозд