Люди
Замальовки харків’янина зі Львова

Ще до початку повномасштабної війни, у грудні минулого року, Борис Петров переїхав до Львова. А нещодавно вирішив задокументувати спогади, які хотів би пережити знову.

Ще до початку повномасштабної війни, у грудні минулого року, Борис Петров переїхав до Львова. А нещодавно вирішив задокументувати спогади, які хотів би пережити знову.

Звісно в мене не вийшло провести ті десять хвилин очікування зі своїми маленькими думочками, вийшло лише погратися ногою з камінцем, також звернути увагу на всі ті речі, на які увагу звертати зовсім не треба. Як то надмірне зображення на дорожньому люку.

На свій жаль, я зовсім не пам’ятаю, що було зображено на дорожньому люку. Пам’ятаю лише, що витягнув з нього немалі таки приколи (інсайти). Як то інтеллектуальна дрочня (розмірковування) на тему «настанова пхати надмірні прикраси починаеться з графіки на блядскіх чавунних люках».

Ця штука з дорожнім люком змусила згадати знайомого, реально геніального митця. Хлопчага додумався ті блядські надмірні зображення з дорожніх люків набивати (татуювати) на людях. Я коли згадав про це, пережив натуральний екзистенційний шок. Ото, подумав я, прикол.

Згадав про це все та подумав — бляха, напевно, треба підняти малий камінець з асфальту, з яким вже котру хвилину граюсь ногою. Покласти в куртку та носити з собою. Ну типу як символ, як хуй його знає, як прикрасу надмірну. Хто зна, що з того вийде потім.

Вже був готовий нахилитись. Та передумав. Я ж не кончене, камінця в кишені носити. В мене там вже і недопалок, і бумажки-чеки всякі. А що буде, коли мала дізнається, що я камінця в кишені ношу? Ну його в пізду. Краще твіт напишу. Теж непогано.

***

Ця зустріч, як і будь-яка інша, виявилась несподіваною. Я завжди вірив, що гість у житті — то дар. І навіть розділяв вайб тих аборигенних австралійських племен, де згідно структури мови, нема опису часу, завтра, наступного тижня. Відповідно, нема там і планування зустрічей.

Та й зараз, хоч зустріч була призначена біля оперного театру о шостій, шоста вівторка та оперний театр — чиста випадковість, фасад справжніх ймовірностей, хмарних домовленостей, нечітких логік, некерованих подій, які привели мене зараз сюди.

Перше, що я побачив о шостій біля оперного театру, була помада кольору втомленого сонця, що скочується в чорне море перед вітряним днем. Це точно був той тип помади, що стійкий до їжі, напоїв та поцілунків. Що має трошки специфічного вишневого присмаку та трошки — липкості.

Далі, з блюру проступили навколишні деталі — напіввідкриті губи, які наче завжди очікують любові. З них пролунало, чистою українською, характерною кличним відмінком, з нерішучістю: «Борисе?». Мій костюм «Адідас», хоч це і костюм — не краща сьогоднішня ідея.

Відмінська блямбочка над губою, чорні очі з демонічним відблиском. Що було далі? Далі була фільтр-кава за столиком під яскравою лампою, де вдруге, вже із наголосом, рішуче, прозвучало кличним відмінком: «Борисе!». Сьогодні є гірші ідеї, аніж костюм «Адідас».

Проте кафе-бар неподалік міг скоро зачинитись, в нього ще не встиг зайти. Вдома чекав шматочок лікарської ковбаски та кефір. Треба було зрозуміти, та напевно й пояснити, навіщо то все було. Але ж я забув про важливу річ — про чисто екстравертний спокій, що виник у повітрі.

Мене трохи провели в бік дому, відговорили від кафе-бара, перечекали прощальну сигарету з дешевим американо з супермаркету. Щільна хмарність із ілюмінацією міста робить враження, наче знаходишся на дні моря, чорного моря суміші вологості та холодного повітря.

Ніч глибшала, маленький «Хлібний Дар» у кишені нагрівся від постійного стискання. Вдома поклав його в морозилку. Лягаючи спати, помітив, що починає зриватись сніг.

***

Розповім і про тімбілдінги у Львові. Коли навіть мій менеджер, приїхавши в ту п’ятницю з Києва, взяв номер в готелі аж на три дні.

Очікування найближчої ночі почалось близько четвертої. В офісі лунала вголос тільки одна фраза: «Йдеш?». Колега Сергій неспішно малював в пейнті якусь діаграму класів, менеджер з Києва дергано закривав минулий спринт.

Я ж краєм вуха слухав аудіонараду, ліниво полистував якісь паскудні бест-практики щодо коментарів до комітів. Одним оком спостерігав за своїм немесіс [заклятим ворогом — «Люк»] Денисом із Тернополя, який на всю висоту підняв підйомний робочий стіл. Напевно, він теж зняв в готелі номер на три дні.

На столі Дениса, хоч він не часто сюди приїжджає, було багато хуйні. Штук п’ять чашок, спінери та інші антистрес-дрочилки. Розкидані папірці з нотатками, якісь олівці чи ручки. Може, навіть недогризок яблука чи мандаринні шкірки.

Денис сам висотою метра в три. Не любив я його тільки через почуття гумору. Інколи, правда, приколи його нормально заходили — особливо про наших індійських колег та про їх тамтешнього менеджера, яку Денис не називав інакше, аніж тьотя-мотя.

Вечоріло, я й не помітив, як закінчився спринт ретро. Як хлопці втекли. Сергій зняв навушники, повернувся до мене та скрізь звуки саксофонів в моєму хедсеті запитав:

— Йдеш?

— Йду.

Сергій хоч і мав враження хорошого алкоголіка, не йшов. Залишався. Мені здавалось, що Сергій ходить на цю роботу, аби лиш мати можливість уникати своєї дружини. Він єдиний, окрім мене, хто віддано щодня ходить на офіс.

— До понеділка.

Мер Львову на моніторі Сергія знов потрапив в якусь смішну статтю. Сергій любить читати новини.

Я наче забув, проте швидко згадав пін-код для виходу з офісу. Попрощався на першому поверсі з охоронцем, якому я ще в перший день подарував пару мандаринів, спізжених з офісної кухні. Пізніше він подарує мені рукавички, знайдені на сходах.

Бар «Кумпель» нескладно знайти за Оперним театром. Всередині жіноче вокальне тріо виконує джазові пісні. Це й те, що мені найбільше в ту ніч запам’яталось — більше, аніж єдиний колега, що не палить, Павло, з яким ми багато пизділи, напевно, про техно рейви та сільські дискотеки.

Вокальне тріо, забувши про жорстоку зиму, протягувало «Summertime, and the living is easy». Світ навколо провертався, як сама Земля. Я був не деінде, я був у екстазі. Звук проникав у мене, рухався, чіпляв фібри буття, підіймав мене та відпускав у вільний політ.

Це тріо було теплом, яке ніжно окутувало все, що знаходилось всередині бару «Кумпель». Навіть ті нескінченні пляшки горілки, котрі ми турботливо та хутко намагались випивати ще холодними.

Пішов додому я, коли вже занадто сильно почала провертатися Земля, а двіжуха направилась до сусіднього караоке. Тім-лід Олег сказав: «Уйобуй, не прощаючись». А ще Олег казав, що, загалом, «Жигуль» — нормальний автомобіль.

Нічна вулиця Степана Бандери проверталася із Землею. Тихенько, не будячи сусідку по кімнаті, я впав на ліжко. Прокинувся через дві години та пішов купляти пару мандаринів та каву в супермаркеті.

Хуйовило сильно, я вертикально приліг на забор. Дістав із кишені стік цукру та сипнув в той американо. Над вулицею Бандери виходило сонце. Ця субота виключно фантастична.

Треба зібрати розібране, обнулене буття до більш функціональної форми. Сходити в душ та поїхати в сервісний центр МВС оформляти того «Жигуля» за 400 баксів. Та то вже інша історія — потім виясниться, що «Жигуль» на хуйових документах та й шо, багато чого ще буде потім.

Борис Петров, обкладинка — Катерина Дрозд


«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу ptrn-1024x235.png
Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу image.png