Коли починаєш вивчати мову, одна з перших тем — частини тіла й обличчя. За тим же принципом там, де в нас «хед енд шолдерс», «армс енд легс» і всі ці речі — в містах є урбаноніми. Це підкатегорія топонімів, що позначає внутрішньоміські власні назви. На мапі вони не лише окреслюють морфологію міста; місто ними промовляє.

Окремо значущу категорію урбанонімів складають назви-присвяти — це вулиці, провулки, сквери й проспекти, що носять чиїсь імена. З цих імен сплітається історія досягнень і втрат спільноти, що їх нам варто пам’ятати. Так формується меморіальний ландшафт міста. 

Власне, тому й важливо, аби жінки були включені в топономіку і видимі в ній нарівні з чоловіками. Бо коли пам’ять стає вибірковою — це означає, що вона тебе підводить.

Так а що по жінкам?

«Люк» підготував перелік кандидаток на порятунок харківської мапи від браку жіночих імен. Ми хочемо поговорити про українок, які заслуговують на визнання і пам’ять. Це строката вибірка: до неї увійшли жінки з Харкова і не з Харкова, жінки мистецтва і жінки науки, ті, що були відомі вдома, і такі, що мають українське коріння, та разом з тим — світове визнання. І, щоб ви не занудьгували, почнемо з найгучніших імен.

Соня Делоне

Соня Делоне — перша жінка, яка за життя мала персональну виставку в Луврі. Вона ж — Сара Штерн від народження і Соня Терк в дівоцтві. Пані багатьох імен і сотні галузей діяльності, відома світу як французька мисткиня, родом з Одеси. 

Тоді ще під ім’ям Сара Штерн, вона народилася в Одесі 13 листопада 1885 року. Коли Сара була ще дитиною, помер її батько. Невдовзі дядько дівчинки, Анрі Терк, забрав небогу до Петербурга. Зростаючи відтоді в родині успішного адвоката, майбутня мисткиня мала доступ до якісної освіти, часто подорожувала, вільно спілкувалася кількома мовами й відвідувала найкращі музеї Франції, Італії та Німеччини. У 1905 році на навчання до художньої академії Ла-Палетт у Парижі Сара вступала вже під новим ім’ям — так почався власний творчий шлях Соні Терк.

Згодом у Європі з її численних мистецьких експериментів народився орфізм — художній стиль, заснований на такій композиційній взаємодії форми й кольору, що полотно набувало об’єму й «оживало» барвистими пульсаціями. Зерня концепції проросло зі співпраці з Робером Делоне, за котрого мисткиня тоді вийшла заміж. «Він дав мені форму, а я йому — колір», — так Соня описувала своє партнерство з Робером.

Паралельно з «традиційним» образотворчим мистецтвом вона захоплювалася розписом на тканинах, вишивкою, проєктуванням одягу, аксесуарів тощо. Так сформувалося її бачення тотального дизайну: на переконання Делоне, усі без винятку речі — навіть автівки — мали візуально перегукатися між собою і відображати внутрішній світ власника. 

Справжнім фурором стала поява сукні з ескізу мисткині на обкладинці британського Vogue у 1925 році. Втім, чого лише не робила Делоне, окрім суконь: вона працювала над експериментальним кольоровим кіно ще у 1926 році, розписувала автомобілі Citroen та міські рекламні електрощити. У 1979 році, в рік смерті Соні Делоне, співак Девід Боуї виступив у костюмі за мотивами її ескізів.

В основі творчих експериментів Делоне завжди був колір — його фізика й магічна властивість наділяти форму харизмою. Та перші кольорові спогади мисткині були з України. «Я люблю чисті, яскраві кольори місцин мого дитинства. Пам’ятаю селянські весілля, де червоні та зелені сукні, прикрашені численними бантиками, літали у танці. Пам’ятаю, як ростуть кавуни та дині: помідори оперізують червоним хати, і великі соняшники — жовті з чорною серцевиною — сяють у легкому, дуже високому блакитному небі», — згадувала потім у своїх мемуарах Соня.

Найбільша колекція робіт мисткині зберігається у Центрі Жоржа Помпіду в Парижі. В Україні ж, своєю чергою, представлені лише дві роботи Соні Делоне — «Жовті кулі» та «Велике червоне коло», — що зберігаються в Національному художньому музеї України.

Топоніми на честь Соні Делоне є в Києві, Одесі та Кременчуці.

Квітка Цісик

Діаспорський голос України за океаном — Квітка Цісик, також відома в США як Кейсі. Її платівки «Пісні про Україну» і «Два кольори» свого часу познайомили Америку і світ з українськими піснями, обидві були номіновані на премію «Греммі».

Голос співачки — унікальне колоратурне сопрано широкого діапазону, що легко адаптувалося до різних жанрів: від унікальних партій «білим голосом», що характерний для карпатського народного співу, до рекламних джинглів, що врешті лунали в кожній американській домівці.

Квітослава-Орися Цісик народилася в Нью-Йорку 4 квітня 1953 року. Її батьки, що родом з Галичини, як і багато українців в повоєнні роки, виїхали з України за кордон, рятуючись від голоду і радянського режиму. В домі Цісиків, хай він і знаходився на іншому боці земної кулі, панувало правило — в побуті спілкуватися виключно українською.

Музичний хист Квітці та її сестрі Марії передавався фактично в спадок: мати Іванна викладала музику, а батько, Володимир Цісик, був професійним скрипалем, в минулому — концертмейстером Львівської опери. Батьки опікувалися музичною освітою доньок, вчили їх грати на скрипці й фортепіано.

Після закінчення Нью-Йоркської консерваторії Квітка співає в клубах. Там її помічають — і звідти починається шлях співачки в американський шоу-бізнес. Та справді масштабний успіх вона врешті здобуває на теренах рекламного бізнесу. Протягом 16 років вона була єдиним голосом рекламних джинглів Ford Motors, а паралельно з тим співала для таких гігантів ринку, як Chevrolet, Cadillac, Toyota, Burger King, McDonald’s, American Airlines, Coca-Cola, Pepsi-Cola тощо.

Втім, Цісик плекала мрію записати власну платівку з українськими піснями. «Я всім говорила, що українська музика дуже гарна, мелодійна і що народ такий співучий. А мені відповідали: якщо так, то заграй мені щось, заспівай мені щось… То є сумно, але ми не мали жодної платівки на професійному рівні. Бо то є дорога річ і забирає багато часу. Я зрозуміла, що мушу її зробити. І не тільки для своїх приятелів, а й для всіх українців. То був би такий дарунок. І я мріяла, що в Україні мене почують», — ділилася згодом співачка.

Перша платівка Квітки Цісик «Пісні України / Songs of Ukraine» вийшла у 1980 році з присвятою: «Володимирові Цісику, скрипалеві-віртуозу, моєму незабутньому батькові присвячую цю збірку пісень». Для її запису Квітка брала в матері уроки вимови, аби позбутися акценту. У 1988 році платівка взяла нагороду Music Awards, а вже наступного року співачка записала збірку «Два кольори / Two Colours». У 1990 році обидві збірки були нагороджені премією Греммі в номінації «Найкращий альбом сучасної народної музики».

Рідну Україну співачка відвідала лише раз, завітавши до Львова у 1983 році. Квітка планувала приїхати ще, побачити вже незалежну Україну — та не встигла. У 1998 році співачка померла через рак молочної залози. Вулиці на її честь нині є у Львові, Хмельницькому, Вінниці, Полтаві та Києві.

Наталія Полонська-Василенко

Тут від закордонних хедлайнерок нашої добірки ми переходимо до пантеону українського жіноцтва в науці.

Наталія Полонська-Василенко — історикиня, археологиня, авторка майже 200 наукових робіт, що нині становлять золотий фонд української історіографії, зокрема, в царині історії Південної України та Запорізького регіону часів XVIII століття.

Майбутня науковиця народилася у Харкові 13 лютого 1884 року. Батько дівчинки, Дмитро Меншов, був військовим та цікавився військовою історією. У 1889 році родина Наталії переїздить до Києва, де наступного року майбутня історикиня вступає до Фундуклеївської Маріїнської жіночої гімназії. У 1913 році вона успішно складає іспити на історико-філологічному факультеті в Університеті св. Володимира, а в 1916 році вже має посаду приват-доцентки. В той період Полонська буквально живе в архівах, активно шукаючи і структуруючи матеріали з історії Нової Січі та Південної України.

З приходом радянської влади науково-педагогічну діяльність науковиця змушена «прикрутити», адже більшовики з великою підозрою ставилися до представниці старої інтелігенції, що походила з дворянської родини. У 1930-ті роки вчена зазнала цькувань і гонінь нової влади. Її спочатку переводять на посаду лаборантки, а у 1934 році звільняють з ВУАН.

Лише в 40-х роках вона змогла відновити свою дослідницьку й викладацьку роботу, а також захистила докторську дисертацію «Нариси з історії заселення Південної України в середині XVIII ст. (1734-1775 рр.)». Після закінчення Другої світової, тікаючи від радянської влади, переїздить за кордон. У 1969 році вийшла друком книжка Полонської-Василенко «Видатні жінки України», де вчена висвітлила діяльність знаменитих українських жінок, починаючи від княжої доби. За роки війн багато першоджерел було втрачено, тож наукові матеріали Полонської згодом набули особливої цінності.

Власне, говорячи про цінність — напрацювання Полонської-Василенко важливі не просто тим, що це структурований переказ історії. Роки роботи науковиці припали на час надзвичайної турбулентності в країні, та Полонська не просто продовжувала працювати, а була однією з провідних представниць державницької школи в українській історіографії. Якщо простіше — незважаючи на цензурування наукових публікацій та жорсткі ідеологічні фільтри, крізь які належало пропускати чи не кожну методичку, ця пані просувала ідею окремості й самості України, самостійності та безперервності її історичного процесу.

Наталія Полонська-Василенко померла у Дармштадті в 1973 році, не доживши трохи менше року до свого 90-річчя. Вулиці Полонської-Василенко є в Києві та Дніпрі.

Наталія Кобринська

Матір українського жіночого руху, засновниця першої в Україні феміністичної організації й видавчиня жіночого альманаху «Перший вінок». Наталія Кобринська не просто була громадською діячкою, просвітницею та письменницею — з її діяльності і спадку проросла нова генерація активного, пасіонарного жіноцтва в Україні.

Наталія Кобринська родом з Галичини — там вона народилася 8 червня 1855 року в селі Белелуї нині Івано-Франківської області. Наталія походила зі священницького роду Озаркевичів, відомого своєю просвітницькою діяльністю. Саме там, в книжках численної бібліотеки Озаркевичів, майбутня громадська діячка вперше стикнулася з проявами нерівності між чоловіками й жінками. Читаючи біблійні твердження про те, як жінка має коритися чоловікові, донька священника вже тоді відчувала сумніви й незгоду.

Після смерті чоловіка у 1882 році Кобринська назавжди перевдяглася в чорне — згодом в просвітницькій спільноті вона стане відома як «чорна пані». Овдовівши, Наталія їде до Відня. Тоді вона стає на ноги як письменниця і пише свої перші твори. У них вона стверджує, що жінка має сама дбати про власний добробут замість бути утриманкою чоловіка. На ті часи це було твердженням аж таким сміливим, що межувало з суспільним нахабством.

Наталія розуміла, що соціальне й побутове розкріпачення жінки неможливе, якщо ця жінка сама не усвідомлює власної цінності й сили свого голосу. А щоб сформувати генерацію жінок, готових боротися за власне положення в суспільстві, треба їх для початку об’єднати. Так, 8 грудня 1884 року в Івано-Франківську відбулися перші збори «Товариства руських жінок», заснованого з ініціативи Кобринської. В цей день зародився рух українського фемінізму.

Задачі «Товариства» Кобринська формулювала так: «Я через літературу дійшла до зрозуміння жінки в суспільстві, тож хотіла і других повести за собою. Ми поклали собі метою впливати на розвій жіночого духа через літературу, бо вона була всебічним образом ясних і темних сторін суспільного ладу, його потреб і недостатків».

За три роки після заснування «Товариства» відбулася ще одна визначна подія: Наталя Кобринська разом з Оленою Пчілкою за підтримки Івана Франка видали жіночий альманах «Перший вінок». Надрукували його завдяки приватним пожертвам та власним коштам Олени Пчілки.

На сторінках альманаху були видані твори 17 письменниць з усіх куточків України. Також в альманаху були надруковані власні статті Кобринської «Про рух жіночий в новійших часах», «Замужня жінка середньої верстви» та інші. Це було феноменальне для свого часу жіноче видання, котре, на жаль, потонуло в чоловічій критиці. Втім, саме на сторінках альманаху проявилася майже безперецедентна на ті часи вимога університетської освіти для жінок.

Незважаючи на гучне й насичене життя, останні роки Кобринська доживала в усамітненні, пригнічена поразками й роздробленістю України в національно-визвольних змаганнях. Засновниця українського фемінізму померла у 1920 році.

Вулиці на честь Наталії Кобринської є в Києві, Чернівцях, Кропивницькому, Івано-Франківську та області (Калуш, Надвірна), а також у Львові і містах Львівської області — в Стрию, Мостиськах і Яворові.

Валентина Радзимовська

Засновниця української школи фізіологів та біохіміків, науковиця, що зробила внесок у вивчення поведінки живих клітин поза організмом, а також працювала в царині дитячої фізіології й досліджувала природу туберкульозу. Валентина Радзимовська також була активною громадською діячкою, членкинею УНР і очолювала міську Українську раду.

Валентина Радзимовська народилася в селі Матяшівка на Полтавщині, в родині Василя й Любові Яновських. Батьки Валентини обидва були громадськими діячами; батько, крім того, був військовим, а мати — письменницею. Вищу освіту Валентина спершу поїхала отримувати в Петербурзі, та врешті здобула її на медичному відділенні Київських вищих жіночих курсів, і у 1913 році склала іспити. У революційні роки Радзимовська активно займається науковою діяльністю, вивчає вирощування живих клітин поза організмом, отримує звання приват-доцентки.

Цей же період з життя Радзимовської був насичений і громадськими ініціативами. Науковиця стає головою міської Української ради, що опікувалася українізацією, вступає до УНР і знайомиться з багатьма членами спільноти, приймає активну участь в її діяльності.

Голос Радзимовської був гучним не лише в активістських колах — події революційних років вона висвітлювала й через наукові роботи. У 1922 році науковиця вивчала особливості розвитку дітей, що постраждали від голоду 1921-22 років, спричиненого реквізиціями зерна в селян більшовистськими окупантами. Валентина дійшла висновку, що саме війни й голод неабияк впливають на дитяче здоров’я і призводять до суттєвих затримок росту й розвитку. Ці дані вона опублікувала в монографії «Діти часів революції» 1923 року.

Невдовзі Радзимовська очолила профільну науково-дослідну кафедру при Київському інституті народної освіти, об’єднавши навколо себе цілу команду фізіологів, психологів та педагогів.

Радянська влада дивилася скоса на Радзимовську — вище керівництво непокоїли її знайомства з Симоном Петлюрою, Миколою Міхновським та іншими українськими політичними діячами, а також з іноземними науковцями. Врешті у 1929 році її заарештовують. Так і не визнавши провини, згодом науковиця виходить з в’язниці й одразу повертається до роботи — тепер уже в царині вивчення туберкульозу.

Після Другої світової війни, під тиском наступу радянських військ, Радзимовська з родиною емігрувала з України за кордон. Якийсь час вона жила в Мюнхені, чекаючи можливості виїхати далі, бажано до США. В очікуванні на дозвіл Валентина пережила інсульт, який відібрав у неї здатність читати й розуміти текст. Останні роки життя вона провела в родині сина Євгена, професора Іллінойського університету, і померла в 1953 році.

Могила Валентини Радзимовської знаходиться в Іллінойсі, США. В Україні на її честь названо вулиці в Києві, Кропивницькому та Дружківці.

Світлана Кириченко

Громадська діячка та правозахисниця, голос українського дисидентства, авторка книги «Люди не зі страху», що висвітлює події і постаті правозахисного руху в Україні. Світлана Кириченко — жінка, що мала Орден княгині Ольги III ступеня, та вулиці зрештою не була удостоєна.

Світлана Кириченко народилася у Києві 31 жовтня 1935 року. Закінчивши філологічний факультет в КНУ, почала працювати в київському Інституті літератури АН УРСР, де познайомилася з Василем Стусом, Іваном Світличним, Леонідом Коваленком та своїм майбутнім чоловіком, Юрієм Бадзьом. З цієї дружби й проросла національна й громадянська позиція активістки, тут зародилися ідеї українського дисидентства.

У 1965 році у київському кінотеатрі «Україна» під час показу фільму «Тіні забутих предків» відбувся перший в Україні публічний протест проти офіційно замовчуваної першої хвилі політичних репресій серед інтелігенції у постсталінський період. Світлана Кириченко брала активну участь в протесті, що також став відомий як перший публічний правозахисний виступ на теренах тодішнього СРСР.

Кириченко активно просувала український незалежний самвидав. У 1980 році київський суд засудив її до трьох місяців виправних робіт за відмову свідчити на процесі проти поета Василя Стуса. Філологиня за фахом, вона була змушена звільнитися з роботи в Інститутах літератури і філософії, пережила неодноразові обшуки й допити в КДБ. Загалом протягом усього життя вона стикалася з регулярними періодами безробіття.

У 1983 році Світлана Кириченко голодувала протягом двох тижнів на знак протесту проти переслідування своєї родини і так домоглася першого за три роки побачення зі своїм чоловіком, на той момент ув’язненим дисидентом Юрієм Бадзьом.

Найцінніший спадок Кириченко — її книга «Люди не зі страху», що по суті є дзеркалом правозахисного руху в Україні 60-х — 80-х років минулого століття. В книзі авторка зібрала унікальні свідчення про часи дисидентства й національного пробудження у постсталінську епоху. До видання увійшли вибрані статті Кириченко, а уривки книги свого часу друкувалися в газеті «Молодь України», у журналах «Дніпро» і «Кур’єр Кривбасу», звучали на хвилях національного радіоканалу «Культура».

Активістка померла у 2016 році. Світлана Кириченко не запам’яталася як видатна літераторка, не робила наукових відкриттів і не стала відома світовій спільноті, як інші героїні нашої добірки. На власну вулицю вона заслуговує не за це — а радше за те, що була з числа палких та принципових, хто передав у спадок нам, уже в нашу сучасність, заклик стояти за свої права і свою спільноту — обичних пи**ливих граждан.

Шефіка Гаспринська

Громадська діячка, одна з ініціаторок кримськотатарського феміністичного руху на зламі XIX і XX століть, що стало прецедентом не лише для Криму, а й для всього ісламського світу. Шефіка Гаспринська — пані, що свого часу видала перший мусульманський жіночий журнал, а ще артикулювала тісний зв’язок між громадським та національним активізмом в спільноті кримських татар.

Майбутня активіска народилася 14 жовтня 1886 року в Бахчисараї. Батько Шефіки — Ісмаїл-бей Ґаспрали (Гаспринський), письменник, педагог, культурний та політичний діяч. Вже у віці 17 років Шефіка працювала разом з батьком над видавництвом газети «Терджиман», що врешті перетворилася на сімейну справу Гаспринських.

У 1905 році, закінчивши навчання, Шефіка розширює свою видавничу діяльність і починає вести щотижневий журнал «Алем-і-нисван» («Жіночий світ»), що має на меті просвітництво кримськотатарської жіночої спільноти, формування її духовного й культурного світогляду. На жаль, журнал проіснував лише шість років — у 1911 році влада наказує «згорнути» видавництво без пояснення причин.

Під час революції Шефіка стає ініціаторкою створення Кримського центрального мусульманського жіночого комітету та вимагає надання кримським татаркам всіх прав нарівні з чоловіками. Також у фокусі діяльності комітету була охорона материнства й сприяння розбудові ролі жінки в кримськотатарському соціумі: Шефіка просувала ідею входження жінок в усі сфери службової та суспільної діяльності.

Спадок громадського активізму Шефіки Гаспринської має значення світового масштабу — за її сприяння кримські татари стали першою мусульманською спільнотою, що надала жінкам виборчі права, ще задовго до того, як ця тенденція поширилася рештою світу. Це рішення стало важливим кроком до демократизації кримськотатарського суспільства, адже демократія, з котрої виключені жінки, — це демократія, в котрій слово «вибір» походить від «вибірковості».

Ада Рибачук

Жінки чимало зробили в науці й політично-громадській царині нашої історії, але й мистецький спадок лишили за собою неабиякий. Історія нашої наступної героїні — це історія про авангард, що народжувався в другій половині минулого століття, та починає відкриватися українській спільноті лише зараз. Ада Рибачук — мисткиня, скульпторка, співавторка Стіни пам’яті, останньої зруйнованої радянською владою пам’ятки авангардного монументального мистецтва.

Ада Рибачук — киянка. Вона народилася 27 липня 1931 року. Після Другої світової війни вона вступає до Київського державного художнього інституту, і у 50-х її шляхи перетинаються з Володимиром Мельниченком. Це було не просто подружжя — Ада з Володимиром були творчим союзом, і багато їхніх доробків були саме плодами співпраці.

У 1960 році Ада Рибачук стає членкинею Спілки художників України. Цього ж року спільно з Мельниченком виконує оформлення київського автовокзалу, яке отримує Першу Всесоюзну премію молодих архітекторів за інтер’єри. Згодом вони так само дуетом долучаються до конкурсу на проєкт пам’ятника «Жертвам фашизму» у Бабиному Яру. Та наймасштабнішим їхнім проєктом став «Парк пам’яті» на Байковому кладовищі в Києві. І цей же проєкт перетворився для них на трагічну втрату.

«Парк пам’яті» — це проєкт цілого меморіального комплексу, що включав крематорій і прилеглий до нього ландшафт, окреслений по периферії стіною. Поверхнею стіни тягнулася низка скульптурних композицій, що ілюструють історію людства. Локацію митці спроєктували таким чином, аби врешті вона слугувала місцем спокою та усамітнення для тих, хто приходить оплакати близьких. «Ми прагнули синтезувати те, що відбувається у Парку Пам’яті, в гідному події звучанні, повернути Акту Смерті людини його гуманістичні зміст і сенс», — так автори описували свій задум. На роботу над цим проєктом в Рибачук і Мельниченка пішло близько 13 років.

У 1982 році стіна була вже близька до завершення — автори опрацювали нову технологію для виконання монументальних рельєфів, яка полягала у виготовленні просторового крицевого каркасу, що згодом заливався рідким бетоном. Загальна площа рельєфів сягала 2000 кв.м., висота складала від 4 до 14 м, а довжина — 213 м. Лишалося тільки розмалювати. Але компартія була іншої думки.

У 1982 році, за наказом Міністерства культури УРСР, роботи було припинено. Художня комісія не оцінила авангардну стилістику робіт, назвавши їх «чужими принципам соціалістичного реалізму». Наприкінці року Стіну пам’яті було наказано ліквідувати — і врешті її залили цементом як «урок митцям, що мають невизначену ідейну позицію».

Ада Рибачук померла у 2010 році, так і не дочекавшись початку робіт з відновлення Стіни. Станом на сьогодні її окремі фрагменти вдалося звільнити з-під радянського цементу, а на честь Ади Рибачук і Володимира Мельниченка було засновано фонд АРВМ, що нині опікується подальшими роботами з відновлення і збереженням мистецьких напрацювань дуету — зокрема, в присвяченому ним музеї-майстерні, що був відкритий в Києві у 2021 році.

Катерина Антонович

Наступна мисткиня в нашій добірці родом з Харкова. Катерина Антонович — українська громадська діячка, малярка, графік, професорка історії мистецтва. Мисткиня навчалася в майстернях Василя Кричевського та Михайла Бойчука, вивчала український одяг та опублікувала декілька дослідницьких робіт на цю тему з власними ескізами.

Інформації про Катерину Антонович небагато — більшість відомостей про неї доступні на основі місць її навчання й роботи, а також із власних спогадів мисткині. Саме з записів самої Катерини ми знаємо, що вона зростала в Харкові: спершу з бабусею, а після її смерті — з батьком. У своїх спогадах Катерина детально описує Харків — морфологію міста, його звичаї та культурне життя. «Нині кажуть “Харків” твердо, а ми свого часу звикли казати м’яко. Воно виходило, ніби після літери «р» стояв м’який знак — Харьків…», — пише мисткиня.

Катерина Антонович також мала активну громадянську позицію. Вона товаришувала з ідеологом українського самостійництва Миколою Міхновським, брала участь у проукраїнських студентських сходинах, що часто організовувалися в помешканні родини Мацієвичів. В 1904 році мисткиня познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, співзасновником Української революційної партії Дмитром Антоновичем. Разом із ним до партії доєдналася і Катерина, паралельно з тим будучи членкинею Українського жіночого союзу.

Вже ставши на ноги й отримавши художню освіту, Катерина була відряджена Академією мистецтв викладати у Ржищівському педагогічному інституті. Також вона навчалась в Українській студії пластичних мистецтв, яку організував та очолював Дмитро Антонович. Катерина Антонович була авторкою численних портретів відомих діячів української та світової культури: «Проф. Дмитро Антонович», «Михайло Грушевський», «Микола Садовський», «Бернард Беренсон», «Тарас Шевченко» тощо. Свого часу вона також створила знак київського видавництва «Веселка» та ілюстрації до казки «Івасик-Телесик».

У 1923 році разом з дітьми Катерина виїхала в Прагу вслід за своїм чоловіком, а у 1948 році мисткиня емігрує до Канади. Через чотири роки у Вінніпезі вона засновує приватну школу рисунку і малярства, а вже у 1954 році публікує свої дослідницькі роботи «Український народний одяг: Практичні поради, взори» та «Український одяг. Історичні замітки: Одяг козацької доби».

Катерина Антонович померла в місті Вінніпег в Канаді у 1975 році. Вулиця на її честь є в місті Хорол Полтавської області.

Антоніна Смерека

Якось так вийшло, що «Березіль» відомий нам як явище — і ще парою-трійкою імен. Та з «березолівських» жінок на слуху хіба Валентина Чистякова — акторка, педагогиня і дружина Леся Курбаса. Втім, не Чистяковою єдиною — тим паче, що на її честь вулиця в Харкові таки з’явилася. А от на честь Антоніни Смереки, що так само грала в «Березолі», а до того була акторкою й однією з фундаторок «Молодого театру» Курбаса — вулиці чогось досі нема.

Антоніна Смерека народилася в Києві у 1892 році. Там вона отримала освіту й робила перші кроки у своїй акторській кар’єрі. Ще будучи студенткою Музично-драматичної школи імені Лисенка, Смерека отримала запрошення до театр-студії, організованої Лесем Курбасом у 1916 році. Звідти почалася її співпраця з українським драматургом. Наступні кілька років Антоніна грала в Молодому театрі Курбаса, а в 1918 році, коли було надруковано статут Товариства на вірі «Молодий театр у Києві», прізвище Смереки опинилося в переліку його фундаторів.

До випуску з драмшколи Смерека міняє кілька театрів — працює по року в Першому театрі УРСР імені Шевченка і в «Кийдрамте». Та одразу після закінчення навчання вона доєднується до новоствореного «Березоля», з котрим гратиме довгих і плідних 12 років — з 1922 по 1934 рік.

Через чотири роки після початку співпраці, Антоніна разом з «Березолем» переїздить до Харкова. Тут вона вирішить залишитись і надалі будувати акторську кар’єру. Смерека виходила на сцену в ролях жінки Лейби у виставі «Гайдамаки», що її ставив Курбас, грала Агафію Тихонівну в «Одруженні» за твором Гоголя, Фрау Лінде в «Норі» Ібсена тощо — загалом за плечима акторки чимало ролей.

Після арешту Леся Курбаса театр було зачинено, і акторський колектив «Березоля» долучився до трупи Харківського українського драматичного театру імені Т. Шевченка. Так, разом з іншими акторами до Харківського драмтеатру перейшла і Смерека. Тут вона гратиме ще 16 років, аж до 1951 року.

Акторка померла у 1981 році. Провулок на честь Антоніни Смереки з’явився в Києві вже під час повномасштабної війни у 2023 році.

Марія Примаченко

Що? Так! Марію Примаченко теж обділили топонімом у Харкові! З гучних імен почали добірку — і так само її завершуємо прізвищем, яке багато в кого на слуху, особливо протягом останніх років. 

Творчість Примаченко — це екскурсія найяскравішими образами українського наївного мистецтва. Її твори експонувалися у Франції, Канаді, Польщі, Німеччині і ще в багатьох країнах. У 2022 році роботи художниці стали частиною головної програми Венеційської бієнале, після чого статті про Марію Примаченко з’явилися на сторінках таких медіа, як The Guardian і The Times, а неповторний стиль художниці став мистецькою візитівкою України.

На жаль, відомість мисткині принесла насамперед трагедія, спричинена російською агресією: окупанти понівечили музей Примаченко в Іванкові, звідки дивом вдалося врятувати частину робіт.

Марія Примаченко народилася 12 січня 1909 року в селі Болотня, що на Київщині. В дитинстві Марія хворіла на поліомієліт, через що решту життя не могла пересуватися без милиць. Перші прояви творчості 17-річна мисткиня закарбувала на стінах власної хати. «Починалося все це так, — згадувала вона потім, — якось біля хати, над річкою, на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, що бачила. А потім помітила синювату глину. Набрала її в поділ і розмалювала нашу хату синіми квітами».

Сусіди хвалили роботу юної художниці, просили, аби вона і їхні хати розписала. Такі «замовлення» допомогли родині Марії пережити голодні часи. Що цікаво, мисткиня вільно малювала обома руками. До квітів додалися жар-птиці, казкові звірі й чудернацькі орнаменти на них.

Формальної освіти в Марії майже не було, та натомість у 1936 році вона отримала запрошення, аби навчатися в експериментальних майстернях при Київському музеї українського мистецтва. Протягом 1930-1980-х років відбулося близько 60 виставок творів Марії Примаченко. Її творчістю надихався художник-авангардист Марк Шагал.

У повоєнні роки Марія, овдовівши і маючи на руках маленького сина, втратила хист до малювання — тим паче, її самобутній стиль не вписувався в диктовані «зверху» норми соцреалізму. Після навчання в Києві вона повернулася в Болотню, де й провела решту свого життя. Аби заробити грошей і прогодувати родину, Примаченко шила весільні вбрання для сусідів — так само унікальні, як і картини мисткині.

Роботи Примаченко сьогодні — це не лише візитівка українського колориту, а й дзеркало світогляду. Незважаючи на втрати воєнних часів, катастрофи сучасності (вона лишилася вдома, коли після аварії на ЧАЕС Болотня опинилася в зоні евакуації) та інвалідність, мисткиня знаходила яскраві барви в природі, котрою надихалася, і трансформувала їх в не менш яскраві образи її власного світу, що ним бажала ділитися з оточуючими.

Марія Примаченко померла у 1997 році. У 2018 році праонука мисткині Анастасія Примаченко заснувала благодійний фонд «Творча спадщина родини Марії Примаченко». У 2022 році указом президента художниці присвоєно звання «Національна легенда України». Бульвар на її честь є в Києві, а вулиці — в Дніпрі, Вінниці, Сумах, Хмельницькому, Краматорську, Борисполі, Броварах тощо.

Місце жінки — не на периферії

Чи хотіли б ми бачити імена жінок з нашої добірки в топономіці Харкова? Однозначно так! Та чи достатньо просто перейменувань як факту? 

У відповіді на це питання спливає ще одна сумнівна тенденція в найменуванні харківських урбанонімів. Якщо передивитися ті жіночі назви-присвяти, що ми вже маємо в реєстрі, і перенести їх на мапу, виявиться, що в центрі їх лише одиниці. Решта жінок розмістилися переважно в більш віддалених районах, подекуди — на периферіях міста.

Причому це не лише особливості історичної морфології Харкова. Так само на «задвірки» розподіляються жіночі імена і з нових серій перейменувань — навіть тоді, коли спільнота заявляє про бажання бачити їх в центрі. Яскравий тому приклад — колишня вулиця Новгородська. На її перехресті з проспектом Науки ви досі можете побачити мурал із закликом дати цій вулиці ім’я Яни Червоної — волонтерки, громадської та військової діячки. І вулиця на її честь в Харкові таки з’явилася — от тільки не в центрі, бо Новгородську перейменували на Європейську. Вулиця ж Яни Червоної знаходиться на Північній Салтівці — там, де була вулиця Джерельна.

Проблема з жіночими іменами у харківській топономіці полягає не лише в тому, що їх мало. Ми не просто звертаємо увагу на жінок, чиї імена можна і варто «оселити» в Харкові. Ми закликаємо дати цим іменам голос — і місце, де його буде чутно. Центр — місце, де історія і пам’ять більш промовисті, а постаті — видимі. І жіноча частка української історії нині цієї видимості потребує.

Текст — Дарина Карапетян, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — з архівів, обкладинка і колажі — Катя Дрозд