Не можна опускати рук. Як рідні полонених та зниклих безвісти військових борються за їх повернення

Звістка про загибель — не єдина новина, яку бояться почути рідні та близькі військових. «Він у полоні» або «вона зникла безвісти» — ці слова завдають неймовірного болю. Тим не менш, рідні починають боротися. Заради того, щоб знайти близьку людину, визволити її з полону, а ще й допомогти тим, хто опинився в подібній ситуації.  

«Коли нас багато, ми можемо бути дієвими»

Світлана Білоус координує Спільноту родин зниклих безвісти, полонених та загиблих військових 4-ї окремої танкової бригади. Вона надає консультації та допомагає оформляти документи, підтримує комунікацію з державними органами та громадськими організаціями, організовує акції на підтримку військових — і це ще не повний перелік її завдань. 

Чоловік Світлани пропав безвісти. Коли жінка приступила до пошуків, то зрозуміла, що рідних військових потрібно об’єднувати. Так не тільки простіше ділитися досвідом, а й вирішувати нагальні проблеми. За її словами, ця робота дала сил рухатись далі, знаходити зниклих військових та боротися за їх повернення додому.

«Мій чоловік два дні не виходив на зв’язок. Командування сказало, що він загинув, але ніхто загибелі не бачив, територія була деокупована, і тіла також там не знайшли. Поки не забрали тіло, то військовий має статус безвісти зниклого. Наразі є інформація, що він перебуває в полоні, але офіційно Росія не підтверджує це, — розповідає Світлана Білоус.

Перший місяць я просто лежала. Я не могла нічого роботи і просто плакала. Друзі про мене піклувалися, бо я практично не виходила на вулицю. А потім потихеньку стала розуміти, що потрібно самій включатися в пошук рідного. За місяць не було жодних результатів. Я повинна сама їздити до всіх цих органів [державних структур, — «Люк»], перепитувати, цікавитися, чи ще щось треба зробити. Намагалася взагалі зрозуміти цей процес пошуку та повернення. Виходить, що чим більше ти робиш, тим менше часу на те, щоб депресувати та знаходитися в стані розпачу».

Сьогодні коло спілкування Світлани — це рідні безвісти зниклих, полонених чи загиблих військових. В кожної такої людини є власна історія, яку Світлана пропускає через себе. Це непросто, та, з іншого боку, це надає сил та розуміння, що військових потрібно повертати додому. Як зазначає Світлана, тільки тоді їм всім «можна буде розслабитись, поплакати та подепресувати». Поки рідні не повернулись додому, опускати рук не можна. І навіть якщо хтось з них вже загинув, йому все одно потрібне це повернення.

«Щоб це зробити, потрібні сили, — підкреслює Світлана. — Тому опускати руки можна тільки тоді, коли рідні повернуться. У будь-якому стані. Всі рідні, в кого є хтось зі статусом “безвісти зниклий”, мають надію, що людина жива, що вона в полоні. Навіть якщо немає підтверджень».

Світлана переконана, що взаємодія між рідними військових напрочуд важлива. Бо найкраще взаєморозуміння виникає між тими людьми, які опинились в схожій життєвій ситуації. І саме з ними простіше ділитися своїми почуттями та переживаннями,. Простіше, ніж навіть зі своїми друзями чи рідними.

«Оскільки ми об’єднані бригадою, ми організовуємо зустрічі з координаційним штабом, в офісі уповноваженого Верховної ради з прав людини, запрошуємо представників державних органів, — розповідає Світлана. — Коли нас багато, ми можемо впливати на вирішення тих чи інших питань. А коли ти один, то результату фактично немає. Більшість людей не знає (і це зрозуміло, бо вони з цим не стикалися), як заповнювати заяви, як їх подавати. Тому їм потрібно це роз’яснювати. Наприклад, якщо неправильно оформлена заявка, то її можуть не розглянути. Якщо ми знаємо, що хтось з пенсіонерів не має комп’ютера, то ми допоможемо зробити потрібні заяви».

«Як для юристки — це неприємно, а як для дружини військового — аморально»

Згідно даних Єдиного реєстру осіб, близько 15 тисяч військових мають статус зниклих безвісти (станом на жовтень 2023 року). Про це в етері телемарафону «Єдині новини» заявив заступник міністра внутрішніх справ Леонід Тимченко. Світлана Білоус, яка керує Спільнотою родин зниклих безвісті, полонених та загиблих військових, каже, що наразі у Спільноті шукають 170 людей, а 23-х полонених військових намагаються повернути додому.

За словами Світлани, близько 90% роботи з пошуку зниклих військових — це робота їх рідних. І перша перепона, з якою вони можуть зіткнутися — відсутність належної взаємодії з військовою частиною. Коли близьким військового надходить погану звістка, вони можуть навіть не знати, що робити далі, шукати загиблого чи полоненого. Це зовсім різні шляхи пошуку, і люди витрачають сили та ресурси одразу в обох напрямках. 

Через необізнаність рідні можуть шукати інформацію про військового по різним Telegram-каналам. Вони сподіваються знайти побратимів, дізнатися обставини зникнення, як людина потрапила в полон чи загинула. Цього в жодному випадку не можна робити. 

«Таким чином ви жодної інформації не отримаєте, — каже Світлана Білоус. — Але вам точно напишуть шахраї. Всім, хто у нас це викладав, писали. Шахраї пропонують знайти військового за гроші. Чи розказують, що йому потрібні ліки. Деякі з них навіть самі “шукають” свого рідного, а потім рекомендують когось в пошуку — чи то волонтера, чи ще когось. Рідні попадаються на ці махінації, платять кошти, бо думають: “Якщо цій людині допомогли, то і мені допоможуть”. 

Ми також з таким стикаємося. Не так давно у нас була ситуація. Дівчина наче шукає рідного. А потім вияснилось, що одним вона каже про дядька, другим — про кума дядька, третім — ще про когось».

Сама Світлана за фахом юристка. І хоча громадська діяльність — нова сфера, з якою раніше Світлана ніколи не зіштовхнулась, знання та навички з професії їй знадобились. Як юристка, Світлана добре бачить, як працюють державні органи та які в них є недоліки. Нікуди не зникла така проблема як бюрократія. За словами Світлани, вона притаманна багатьом органам. Наприклад, територіальний центр комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП) — це такий орган, від якого важко добитися якоїсь інформації. Наприклад, на Салтівський ТЦК та СП Світлана написала п’ять скарг. Але отримала хіба що відписки. 

«Дуже прикро, коли відписки дає представник уповноваженого Верховної Ради з прав людини, — ділиться Світлана. — Для мене, як для юриста, це прямо біль. Бо вважаю, що такі органи не можуть давати відписки. Тим паче, коли звертається рідний зниклого безвісти, полоненого чи загиблого військового. Я вважаю, що вони повинні максимально включатися в допомогу. Зрозуміло, що буває таке, що це не в компетенції органу. Але якщо я звертаюсь, будучи юристом за фахом, то розумію, чи це його компетенція, чи ні. А коли ти отримуєш відписку… Як для юриста, це неприємно. А як дружини зниклого безвісти військового — це просто з просто аморально».

Що робити, якщо військовий зник? Як зазначає Світлана, в першу чергу потрібно зв’язатися з побратимами чи командиром безпосередньо. Якщо з’ясується, що військовий не виходить на зв’язок, можна звернутися до Національної поліції та написати заяву про зникнення. Загалом, всі етапи описані в Instagram Спільноти. Там є практичні поради щодо того, як діяти близьким, що робити в цій ситуації та не допустити помилок. Також Спільнота привернутає увагу до проблем зниклих безвісти, тому так важливо, щоб до них доєднувалося якомога більше людей. 

Пошук зниклого безвісти — це постійні «емоційні гойдалки»

Полтавчанка Марина Літовка шукає батька Миколу більше року. Чоловік зник 23 січня 2023 року в Соледарі. За цей час їй довелося пройти чимало випробувань. На щастя, свого часу жінка познайомилась зі Світланою Білоус. Так вони змогли створити спільноту, яка об’єднала максимально мотивованих людей. 

«Це постійні “емоційні гойдалки” — то зовсім втрачаєш надію і більше не розраховуєш знайти батька живим, то з’являється якийсь промінчик надії, що він все ж таки в полоні, і потрібно зробити все, щоб його знайти. Щоб не вийшло так, що він десь там, а я не зробила достатньо для того, щоб його повернути, — розповідає Марина Літовка. 

І, розумієте, через такі “емоційні гойдалки” проходила кожна сім’я зниклих безвісти. Тому важливо, щоб поруч був хтось, хто би витягував з таких прірв, коли думаєш, що все пропало. У мене після року пошуку дуже часто опускалися руки. Бо я розумію, що вже нічого в моїх силах не було».

Марина вірить, що якщо рідні зниклих військових продовжуватимуть діяти, вони зможуть повернути близьких людей додому. Можливо, не всіх знайдуть у полоні. Але для їх пошуку докладатимуть максимум зусиль. Марина переконана, що в такій ситуації особливо важлива підтримка рідних. Для неї такою людиною став чоловік, який підтримує Марину у всьому. Сама ж вона, попри весь біль, старається триматися. Особливо заради мами, якій приходиться ще важче.

«Мені було дуже важко, — зізнається Марина. — У мого тата дуже багато друзів, знайомих. Вони приїзджали до нас додому, телефонували нам. Мені було дуже приємно, що вони шукали тата, що переживали за нього. Але вони постійно мені телефонували. Наприклад, пройшов місяць, а вони: “Ну що, в тебе є якісь новини, ти щось дізналася?” Потім через півтора місяці: “Чи щось є?” Я їх розумію.  Але я казала, що якщо в мене буде нова інформація, я їм надам. А так мені ці фрази відчувалися як: “Ти що, не можеш нічого зробити? Ти за місяць нічого не змогла дізнатися?”. Мені особисто ці питання сприймалися якось так».

Не так давно Марині зателефонував батьків друг. Чоловік розповів про якихось знайомих, які можуть прошукати тата в російських моргах. Сама Марина розуміє, що друг міг натрапити на аферистів, що логічно, адже пройшло забагато часу і пошуки по російських моргах навряд чи будуть успішними. І так, Марина усвідомлює, що батько справді  міг загинути. Але чути такі пропозиції було неймовірно важко. Після тієї розмови вона не могла два тижні оговтатись. 

Нещодавно Марина переглядала канали в Telegram, які писали про необізнані тіла в місцевих моргах. Вона переживала, що тато може бути саме там, тому поїхала в Дніпро до лікарні Мечникова. І цей візит був вкрай неприємним. Спочатку Марина почула розмову слідчого та жінок, які прийшли по тіло загиблого хлопця. На бажання поховати його за рахунок держави слідчий заявив: «Значить, ви від нього відмовляєтесь? То пишіть, ми його забираємо і ховаємо, де хочемо». До самої Марини він більш чемним не був. Хамство почалося вже з фрази «співпадіння ДНК».  

«Він сказав, що правильно говорити не “співпадіння”, а “ототожнення”, — згадує Марина Літовка, — І “якщо ви не розрізняєте ці поняття, то вам потрібно звернутися до психіатричної лікарні”. Це я витримала. Але потім він змусив сказати, для чого я прийшла. Я розуміла, що прийшла дивитися на необізнані тіла, можливо, якісь частини тіл. Бо інакше ніяк. Коли слідчий мене змусив це сказати словами, то звичайно, я не витримала та розплакалася. Він почав давити морально. Це було найнеприємнішим з усього періоду мого пошуку. Цей слідчий морально тисне на тебе, ніби на якогось злочинця. Тобто, це не та людина, яка повинна працювати з родинами зниклих безвісти або загиблих».

---

Читайте також:

• «Ти просто мені дзвони, будемо інколи мовчати». Військові психологи про підтримку і спілкування з захисниками та захисницями
• Рапорт за пару кліків. Міноборони розробляє застосунок «Армія+»
• «Якщо ви українець, доведіть собі це зараз». Засновниця благодійного фонду Альона Айвазян про досвід багаторічного волонтерства та трагічний день її життя

---

Боротьба за полонених стосується всіх 

Акції «Два серця в полоні» на підтримку зниклих безвісти, полонених та загиблих військових, мають привернути увагу і державних органів, і міжнародної спільноти. 

«Це нагадування суспільству про те, що є військові, які знаходяться в неволі, — зазначає Світлана Білоус. — Про те, що війна — це справа не тільки військових, а й всієї країни, вона стосується абсолютно кожного. І повернення з полону та боротьба за полонених — це також робота цивільних». 

Тому так важливо виходити на акції, підкреслює Світлана. Причому всім, зокрема й тим людям, в чиєму оточенні немає полонених чи зниклих безвісти. Таким чином можна підтримати родини і привернути увагу міжнародної спільноти до цієї проблеми. Велике значення має також і медійна підтримка, адже важливо, щоб проблеми полонених та зниклих безвісти були видимі, як і боротьба близьких за їх визволення.

Що стосується Марини Літовки, то раніше вона не вважала подібні акції чимось ефективним, мовляв, краще подавати колективні звернення. Але коли Спільнота організувала першу масштабну акцію 24 лютого, її відвідало дуже багато людей, і вся ця увага давала відчуття, що рідні військових дійсно щось можуть змінити, що вони будуть почуті. На акції зібралося багато родин зниклих та полонених військових — люди, які могли розділити їх біль. Крім того, там було дуже багато журналістів, не лише українських, а й іноземних. 

«Були люди, яким ми могли розповісти наші історії, історії нашої бригади, — згадує Марина. — І які, можливо, могли достукатися до того самого Міжнародного комітету Червоного Хреста, до робочої групи ООН щодо того, що потрібно більше уваги приділяти обміну наших полонених, підтвердженню зниклих безвісти. Бо в Червоному Хресті кажуть: “Нас Росія не пускає у в’язницю. Ми відправляємо їм списки, а вони можуть їх утвердити лише через рік”. А цього просто недостатньо. Люди не можуть чекати в полоні роками. Мало того, що люди полонені, варто уявити, як їм там важко. А ще рідні зовсім не знають, де вони: чи загинули, чи десь в полоні».

Спільнота зниклих безвісті, полонених та загиблих військових закликає харківців прийти цієї суботи 16 березня на майдан Свободи і підтримати акцію «Два серця в полоні». Початок — о 12:00.

Юлія Гуш, фотографії — Світлана Білоус, обкладинка — Катерина Дрозд