«Птахи стають квітами». Оповідання в пам’ять про загиблих зв’язківців 68-ї бригади

Мама каже, що загиблі птахи перетворюються на квіти. Навіть коли вже не можуть літати, вони так само тягнуться до неба, де провели все своє життя.

Я завжди дуже чекаю на весну, щоб поїхати з батьками за місто і роздивлятися, як квіти на галявинах гойдаються від вітру, наче вітають птахів у вишині.

Але того року ми не потрапили на галявину з квітами, бо почалася війна.

Спочатку ми сиділи у сховищі. Потім кудись їхали й ночували у незнайомих людей, а наш кіт Кузя вночі зжер чужий фікус. Тоді ми йшли пішки і несли кота, а тато залишився й не пішов, а мама плакала.

Тепер ми живемо в іншому місті. Кузя ганяє місцевих птахів на балконі, а я розмовляю з татом по відеозв’язку, коли в нього є час. Тато каже, треба ще повоювати, бо маємо захищати своє. З ним разом воюють його друзі. Іноді вони надсилають нам селфі з татом, коли тато не має зв’язку.

Дорослі мають воювати, а я маю добре вчитися, бо навчання робить дітей розумними та сильними. В мене тут є друзі, я вчу їх української мови. Вони вже вміють вітатися та казати, як їх звати.

А мама плаче, коли думає, що її ніхто не бачить.

Одного дня тато подзвонив мамі і сказав, що його друзі Валентин і Влас загинули. І ще одинадцять інших людей загинули, бо в них усіх влучила ракета. Батьки плакали вдвох по телефону, а потім мама плакала сама весь вечір. Дядю Власа я не знав, а от дядя Валентин приходив до нас у гості до війни. А ще у нього був справжній кінь і ми колись їздили на того коня дивитися.

Я не хочу вірити, що вони загинули. Може, вони просто сховалися? Або раптово перетворилися на когось іншого і їх тепер просто ніхто не впізнає?

Коли ми кудись їдемо, я придивляюся до всіх чоловіків навколо. Шукаю знайому посмішку чи погляд, та все марно. Дяді Валентина та дяді Власа ніде немає.

Однієї ночі мені сниться, що там де був наш дім, тепер велика галявина. Над нею кружляють птахи, а потім падають на землю, стаючи квітами. І ось уже замість нашої вулиці квітне велике поле. Я лягаю поміж квітів і разом із ними роздивляюся небо. Наді мною пливе хмарина, схожа на коня.

Наступного ранку мама знов була сумна. А я саме снідав вівсянкою, коли дещо зрозумів. Якщо птахи стають квітами і згори спускаються на землю, то може, люди навпаки стають небом? Тоді дядя Валентин і дядя Влас теж десь там. І їхні друзі, що тоді загинули, також. Вони п’ють зоряну каву і допомагають нашій розвідці запускати дронів, а дядя Валентин пасе небесних коней, бо дуже їх любить.

Я сказав це мамі, а вона посміхнулася й витерла очі.

Я вчу своїх друзів, як казати українською «небо», «воля», «птахи». Колись ми повернемося додому і я запрошу друзів у гості гуляти поміж квітів і роздивлятися небо. Вони вже знають, як сказати «привіт».

Текст — Анастасія Котова, графіка — Мауріц Корнеліс Ешер, обкладинка — Катя Дрозд