«Доводилося багато “махати руками”, пояснюючи, чим цікаве наше місто». Інтерв’ю з Діною Чмуж про Будинок «Слово» та харківський авангард

— Діна, я знаю, що ви навчалися в Харківській академії дизайну і мистецтв, а на якій спеціалізації?

— Три роки на монументальному живописі, а на четвертому курсі перейшла на книжкову графіку.

— З книжкової графіки логічним є шлях до Літературного музею, але як ви туди потрапили?

— Через свою любов до книжок та читання. Я постійно спілкувалася і купувала книжки в харківській книгарні Vivat, а якось перед Новим роком запропонувала їм власноруч створені авторські листівки. Там здивувались і водночас зацікавились, зрозумівши, що я художниця. А через місяць мені зателефонували з книгарні і повідомили, що Літературний музей шукає художника-дизайнера, щоби зробити мерч, присвячений постаті Валеріана Підмогільного. Так відомий письменник з Розстріляного відродження привів мене до одного з найбільш потужних музеїв Харкова.

— Ближче до нинішнього проєкту. Як і коли виникла ця ідея?

— Ідея з’явилася десь через місяць після мого вимушеного переїзду до Львову. Увесь цей місяць я активно спілкувалася з львів’янами, розповідала про Харків, про його культурні здобутки, але при цьому доводилося багато «махати руками», пояснюючи чим цікаве наше місто. І виникло бажання зробити якийсь цілісний візуальний вислів, щоби змінити імідж чогось маргінального совєтського, який на жаль у багатьох ще асоціюється з Харковом. У той час, коли місто реально є однією з культурних «столиць» України.

— Чому репрезентантом цієї культурності ви обрали саме Будинок «Слово»?

— Це настільки органічно випливло, що навіть не усвідомила той момент. Сама резиденція, яка існує в цьому знаменитому будинку, є одним з проєктів Літературного музею. Для мене було очевидним головне, що в Будинку «Слово» сконцентровано все, що я хочу висловити. 

Водночас важливим було продовжити ту лінію культурницького українського розвитку яка розпочалася в Харкові 1920-х років, не обмежитися тільки минулою історією. Тому я придумала трьохчастну форму, реалізовану в проєкті. 

Друга частина — це резиденція у Будинку «Слово» та її гості. 

І частина третя — це війна, культурні пам’ятки Харкова, знищені росіянами, та попри це — невмирущість нашої культури, ті проєкти, які відбуваються зараз в місті під ворожим вогнем, які підтримують людей.   

— Зрозумів. Та це ж тільки перший крок, масштабному проєкту завжди потрібна підтримка. З ким поділилися ідеєю, хто став вашою «командою»? 

— Першим — з Миколою Набокою, дуже творчою, розмаїто обдарованою людиною, який є одним з менеджерів резиденції в Будинку «Слово». І, звісно, з директоркою Літературного музею — Тетяною Пилипчук. Вона одразу прихильно поставилася до такої ініціативи, запитала — хто і що для цього потрібно. І почалася робота — обговорення, дискусії, інколи палкі (посміхається). 

Потім розділилися за напрямками всередині команди. Велику пошукову дослідницьку роботу здійснили Тетяна Піліпчук Тетяна Ігошіна, Марина Куценко, вона ж продукувала усі тексти візуальної частини. З просторовими рішенням дуже допоміг наш архітектор Сергій Кангіларі. До подієвого ряду навколо виставки долучилися сотрудниці Літературного музею Лідія Калашникова і Олександра Теслюк.

У візуальній роботі я йшла від архітектури простору, розклала загальну ідею на блоки, які стали заповнюватися інформацією. Бо одразу стало зрозумілим, що найбільша частина проєкту відводиться Будинку «Слово».

— Тут і досвід монументаліста допоміг?

— Однозначно. Він мені часто допомагає, а в цьому випадку маєш справу і з реальною архітектурою, та й розмістити експозиційно усю цю візуалізацію було непросто. Тим більше, що далі виставка має мандрувати Україною.

А ось сама візуальна мова знайшлася не одразу. Основа прийшла з коміксу. Тут є і поєднання картинки з текстом, і ще коміксом можна подорожувати, він спонукає йти від сторінки до сторінки. Звісно виставка, це не класичний комікс, тільки елементи, наприклад оці «бульбашки» [про що думають або що кажуть персонажі — авт.].  

Тому, коли мені сказали, що виставка може бути у Львівському муніципальному мистецькому центрі і я туди зайшла, то одразу почала оглядати коридор. Хоча тут є гарні виставкові кімнати, але я зрозуміла, що мені потрібний саме коридор-лабіринт. Тоді у глядача буде також відчуття проживання, він буде рухатися разом з героями виставки. 

— У відчуття реального проживання дуже класно зайшло відкриття виставки — поетичний перформанс з віршами поетів 1920-х, тими самими мешканцями чи гостями Будинку «Слово». І досі вони слухаються авангардно і дуже сучасно. Звідки прийшла ця ідея?

— Ідея прийшла з епохи, з бажання показати дійсно той авангард, аж зовсім не совєтський, як і саме життя тодішньої богеми. З відбором віршів допомогла Марина Куценко, я взяла на себе сміливість «режисури». А втілювали цей перформанс завдяки колаборації Миколи Набоки з дівчатами із театру «На Симонових стовпах» [студентський театр Українського Католицького Університету у Львові — авт.]. 

От думаю, і надалі, коли виставка буде мандрувати, продовжити цю тему, може у вигляді поетичного слему з віршів 1920-х років.  

— І наостанок про «залізобетонну» назву проєкту. Що в цій назві важливо для вас?

— Образ незламності, яка постає саме в культурі Харкова, в його українській культурі. 

Андрій Корнєв, обкладинка — Катерина Дрозд

---

«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.