«Була мрія працювати бариста — ходити в пальто і бути крутою»

Мій позивний «Фуджі», бо це була моя перша камера — плівкова, це прикольно. Але в підрозділі я «пані Діана».

Я народилася в Харкові. Навчалася в ХНУ Каразіна на… російській мові та літературі [посміхається]. На четвертому курсі працювала вчителькою — у мене була практика у школі. А коли повномасштабна війна почалася, стала займатися з дітьми з деокупованих територій. Паралельно каву варила.

З 15 років у мене була мрія працювати бариста — ходити в пальто і бути крутою. У 18 пішла працювати в Aroma Kava — не те, що мені сподобалося, але прикольно: багато людей, ти чомусь навчаєшся, розвиваєшся. Потім стали популярні кав’ярні «третьої хвилі», і я в цю культуру увійшла. Працювала в Makers, Pakufuda. 

В кав’ярнях я вайбую. Якщо працюю, працюю довго. Ти віддаєш частинку душі, тож який сенс віддавати її на два місяці? 

Культ кави у війську теж є, просто якщо у нас, хіпстерів, — це фільтр, то тут — американо. У перший рік служби я пила каву тільки на заправці — взагалі не було ресурсу дріпи заварювати, «вешку» [V60, кава через спеціальний конусоподібний дріпер], бо це ритуал, як чайна церемонія, самокрутка — ти маєш сісти на 15-20 хвилин. 

Тут [у війську] є традиція: якщо ти кудись їдеш, обов’язково маєш на АЗС зупинитися і випити кави. І от коли ми повертаємося з виїздів чи хлопці повертаються зі змін, які б не були втомлені, брудні, замерзлі, всі завжди заїжджають на заправку, п’ють каву, тягнуть цигарку. 

«Твої близькі йдуть — це вмотивувало теж піти»

Думки мобілізуватися у мене були з 2022 року. А вже долучитися вирішила на початку 2024-го, на початку літа 2024-го підписала контракт. 

Отак полишити все і піти незрозуміло куди? Ну, це ж обов’язок. 

Насправді це не було емоційним рішенням — вперше в житті в мене все було продумано. Я була дуже морально втомлена, в депресивному стані. Хочеш щось робити, а не можеш. Збираєш збори — недостатньо. Ти бачиш, що твої близькі люди, які волонтерили, творці, йдуть [служити] — це вмотивувало теж піти. Пам’ятаю, коли [актор, музикант] Богдан Синявський виклав пост, що йде у військо, я [майбутньому] чоловікові кажу: «Я теж піду».

Ми одночасно вирішили мобілізуватися з Ромою. Він — офіцер запасу, і якби не пішов, мав би потім піти за повісткою. Я не говорила: «Рома, ти теж йди воюй». Казала: «Моє рішення — піти. Хочеш, не хочеш — як хочеш». Так, це кохання і стосунки, але це про твоє особисте життя.

Рома був режисером, продюсером. Він домовився з однією з бригад ЗСУ, що піде у пресслужбу. А я шукала варіант, де жінка може бути на бойовій посаді.

У Роми був свій процес, у мене — свій. У мене склалося з «Хартією» — теж довго, але склалося. У Роми — ні, він попав у десантно-штурмові війська [ДШВ] у піхоту. І оскільки він офіцер, толкова людина, то перейшов у штаб. Зараз він у бригаді ДШВ на доволі високій посаді. 

Ми якось і не думали, що це буде важко для стосунків. Але це важко. Бо ти бачиш кохану людину раз на місяць-два на пару днів, якщо пощастить. Але тоді ми не обговорювали, що будемо робити, може, розстанемося чи підемо в одну бригаду. Тому що є сенс, заради якого ти йдеш. 

На навчання я поїхала в Київську область. Тоді я була на емоційному піку, мені здається, я ніколи не була настільки щасливою і так не викладалася. На БЗВП у мене сталися перші конфлікти з чоловіками. Але я так само копала окопи й намагалася зрозуміти, як воювати війну, щоб не померти. Я дуже сильно схудла, бо не їм м’яса. Але якщо ти хороша людина, то інші хороші люди будуть до тебе притягатися. В [навчальному центрі «Хартії»] я потоваришувала з начальником кухні, й у мене були не тільки огірки, а й окреме меню — він мені навіть оладки смажив з яблуками. 

Потім вже, коли я отримала певний досвід, усвідомила, що навчання — це взагалі незрозуміла історія. Це проблема на рівні держави. Щось взято з американської армії, щось — зі строкової служби тощо. Такмед на БЗВП — ну що це за рівень? Турнікет? Я пам’ятаю, що там взагалі не було медиків, і просто люди, які щось шарили в тактичній медицині, самі іншим розповідали. 

«Сержанти кажуть: “Та вона у нас і чоловік, і жінка”» 

Спочатку, як тільки доєдналася до «Хартії», я рвалася в піхоту бойовим медиком. Мене навіть взяли. Але комбат сказав: «Дівчата не будуть у піхоті». 

Я сержант, багато сержантських справ вирішую, багато чого організовую і роблю. Це не зовсім тил, але я завжди жартую, що я — тиловий пацюк. Підвози, боєприпаси забрати, дрони — окей. Купити їжу на позицію — добре. Щось відвезти на заняття, провести заняття. Наповнюю посилки. Алло, треба скинути піхоті ліки — окей. 

Офіційно я — бойовий медик взводу безпілотних авіаційних комплексів (БпАК). Неофіційно — бойовий медик усієї роти. На цивілці я займалася такмедом, мені було цікаво.

У тактичній медицині є різні рівні. У мене зараз найвищий рівень для людини без [медичної] освіти — далі я не піду, бо освіти немає, але мені і не треба, бо це вже хірургічні втручання. Все, що можна зробити, сидячи на позиції, я вмію і можу. 

Я ніколи не думала, що мені буде подобатися зашивати, ковирятися у крові, але, якщо чесно, мені це більш комфортно, ніж тут сидіти і дивитися трансляції, якщо йде штурм чи ще щось, а ти не можеш нічого зробити. 

Був час, коли я викладала багато. Й навіть на тактичній медицині ти втомлюєшся. Бо я хочу на війну, не хочу їм розповідати про турнікет. Але зараз у мене 90% підрозділу врятує себе і свого побратима чи посестру. І відчувати, що ти впевнена в своїх людях — це дуже класно. 

Через те, що я у БпАК, у нас менше поранених. Зараз найчастіше тут трапляються застуди, травми. У когось четвертий, п’ятий рік служби, у когось — восьмий у 29 років, і зрозуміло, що коліна стерлися, спини. Якщо в мене вже артрит, то й у них. І ти цим всім займаєшся.

Звичайно, конфліктів тут багато, бо це своя екосистема. У цивільному світі ти сваришся, щось тебе зачіпає — і тут так само. І це може бути без причин, бо люди дуже втомлені. За ці майже два роки я тут менталку лишила, вигорала вже разів тисячу. Але багато своїх поглядів передивилася, і зараз мені нормально. 

Тут я не жінка [сміється]. Я взагалі-то радикальна феміністка була і є. Але на цьому фоні з тіпами в мене нема конфліктів. Єдине, коли приходить хтось незнайомий, з інших рот — вони всім тиснуть руки, але не впевнені, що мають зі мною вітатися. Й мої сержанти кажуть: «Та вона у нас і чоловік, і жінка». 

Я не концентруюся на тому, що подумають чоловіки. Та мені все одно. Плюс, коли погрузка, топляк, БК, дрони — я теж це ношу. На мене іноді кричать: «Не носи!» А я хочу!

Найважче — коли мої «трьохсотяться». У мене був «Каррі», пілот. Я [в месенджері] чую, що він поранений і така: «В сенсі?» Найважче, коли кажуть «червоний». Я сама їх вчила, що якщо у вас один поранений, одразу кажіть, що «червоний». І одразу думайте так, щоб максимально надати допомогу. Але коли тобі кажуть: «”Каррі” “червоний”», у тебе серце так…

У нас був «Чечен», класний воділа, й людина дуже класна, дружелюбна. Я його бачила зранку на заправці, ми з ним попили каву, а опівдні тобі кажуть… Засідки з’явилися, і він якраз на таку нарвався. Ти знаєш, що є хтось поранений, загиблий, а потім дізнаєшся, що це «Чечен». Він загинув миттєво. І ти ходиш і думаєш: «Та ну нє…» У тебе є відчуття, ніби зараз життя закінчиться, й лишиться тільки порожнеча.

Зараз я романтизую багато речей через те, що вони допомагають мені триматися. Але насправді бути у війську під час війни — це трагедія. Ти не бачиш близьких, рідних, у тебе вода пахне аміаком. І це я ще не ходжу на позицію.

У мене пілоти ходять 5-12 кілометрів. Їм там зараз холодно, в деяких закінчилася вода, вони вчора топили сніг, бо НРК [наземні роботизовані комплекси] у нас непідготовлені були, щоб в такі морози їздити. Й коли твоя близька людина топить сніг, як ти можеш бути у позитиві? Плюс обстріли, негативні новини, русня лізе, обладнання ламається — коротше, ти постійно у стресі. 

Що мені подобається — йде другий рік моєї мобілізації, але я все одно викладаюся: і фізично, і фінансово, бо насправді грошей йде дуже багато, й емоційно теж. Плюс у мене завжди йде боротьба: «Випустіть на позиції». В якийсь момент я думаю: «Зараз навчуся переливати кров, отримаю сертифікат, буду найкращою». І я досягаю високого рівня, мене хвалять. Але не відпускають на позиції, бо мій командир вважає, що це недоречно. Мені колись начмед, мій хороший друг, сказав: «Візьми свої амбіції і закопай поруч із моїми». Я їх вже закопала. 

Проте треба триматися. У нас насправді класні умови. Ми поруч із великим містом, у теплі — час від часу, не всі. В мене немає багатьох поранених, і ніхто, слава Богу, не загинув за цей рік. Все нормально, більш-менш. 

Але в мене вже, можливо, психічні проблеми, що я просто відчуваю, як увесь світ летить у прірву. І відчуваю сумний фінал, але при цьому ти маєш набрати мамі й сказати: «Мамо, я тебе люблю, все буде добре». Цей дисонанс теж вимотує.

Я не працюю з психологом, не п’ю антидепресанти. Просто лізти в ці причини — це означає вбити себе, вистрілити собі в голову. 

Коротше, буде багато проблем потім. А зараз я кайфую. 

«Пропоную тобі одружитися, чувак»

Улітку 2025-го ми з Ромою одружилися. Через те, що він потрапив не у пресслужбу, а в підрозділ, де має ходити на позицію та отримувати піздюлей, я пожартувала: «[Нам треба одружитися], щоб коли ти будеш поранений чи помирати, я мала право до тебе прийти». Для мене одруження — не такий серйозний крок. Але тут, по-перше, бюрократичний процес. І, по-друге, як би я його не кохала і не була впевнена в цій людині, нащо мені з ним одружуватися? 

Я сама зробила пропозицію. Це була хіпстерська пропозиція: «Пропоную тобі одружитися, чувак». Замовила кільця по «Новій пошті».

Ми почали зустрічатися 1 червня, а Рома, мій дуже цікавий і смішний чоловік, сказав тоді: «Пропоную задекларувати наші стосунки». Й ми хотіли [розписатися] 1 червня, але не вийшло по РАГСу — тож [зробили це] 3-го.

Планували відзначити в Pakufuda, але останні місяці до весілля мене дуже виснажили, я вже нічого не хотіла, не було сил. І я сказала Дімі Молочинському [дизайнер, нині — військовослужбовець бригади «Ахіллес»], що дуже хотіла б у «Пакуфуді», але вже не хочу за пару днів писати [співвласниці закладу] Лілі [Мунтян]. І він поговорив з Лілею, вона погодилася. 

Ми хотіли замовити їжі у «Трипіччі». [Власник закладу] Микита [Вірченко] дізнався про весілля і сказав: «Я сам все організую». Він привіз купу їжі, сам все накрив на стіл. Моя подруга і Ліля допомогли гарно виставити там квіти.

Запросили близьких, знайомих людей, і все це було по-домашньому, по-уютному, харківською тусовкою.

«У мене тут принцип завжди, що я роблю недостатньо»

Як я змінилася? Дуже сильно. Тут війна. Я думала, що прийду, і все, що мене цікавитиме — не вмерти від FPV, всюди будуть вибухи, бруд, клас! Але життя продовжується. І це дуже сумно, бо я б хотіла сидіти у грязі. 

Я відкрила для себе, що я емпатична людина. Я ніколи не любила людей, і мені завжди ніби було все одно, хто там за що страждає. Дати комусь 10 гривень — так. Купити у бабусі квіти — звісно. Але далі мене не цікавило. А тут ти дивишся і розумієш, що не існує справедливості. Жорстокість є. І ти дивишся, що хтось страждає. 

У мене дуже високий рівень емпатії саме до людей, які воюють на війні. Не обов’язково у штурми йти — є пілоти БпЛА, танкісти, мінометники. І в цих людей такий графік, вони настільки втомлені, що мені їх дуже шкода. І коли я бачу, що є якісь речі не дуже справедливі, жорстокі, намагаюся допомогти комусь, когось підтримати. Через це мій емоційний ресурс і закінчився, бо підтримувати всіх навколо неможливо.

У мене тут принцип завжди, що я роблю недостатньо. І досі є відчуття провини, що я не в окопі. Прикинь — два роки у війську, витратити купу грошей, лишити пів здоров’я, пів ментального стану тут, і все одно ти вважаєш, що не страждаєш. І через це я всім допомагаю, викладаюся максимально. 

Мене дуже дратує стереотипна думка: «Я солдат, від мене нічого не залежить. Не буду допомагати, старатися, нічого взагалі робити». Влітку був момент, коли мені дуже хотілося допомогти розвідникам. І о другій ночі «айстар» [від ISTAR (Intelligence, Surveillance, Target Acquisition, and Reconnaissance) — сучасна військова система розвідки, аналітики тощо] висловлює незадоволення, бо я дуже прошу скинути з «Вампіра» посилку. І я така: «Це мої хлопці, їм має бути хоч трошки легше». Я зробила максимально все, щоб їм скинути їжу, ліки, вивезти їх. Вони вийшли.

Ніхто не сказав нічого — в армії це нормально, тут не кажуть: «Дякую, ти найкраща». Але це відчуття, що ти допомагаєш своїм, мені дуже покращує життя. Й мені самій легко від того, що хлопцям легше. 

---

Читайте також:

• «Головне, що сьогодні настало, а завтра — побачимо». Бійці «Хартії» про мотивацію, особисті метаморфози та плани на після війни
• «Воюємо не за землю, а за самоідентичність і культуру». Як календар «Дике поле» став військово-історичним дослідженням Слобожанщини
• До Дня захисників і захисниць України. Згадуємо усі матеріали медіа «Люк» про військових

---

«Після війни залишуся у війську»

Я не пошкодувала, що мобілізувалася. Складно, емоційно дуже важко. Іноді здається, що від мене нічого не лишилося. Де мої хобі? Мої улюблені справи? Але тільки у фільмах можливо, що досягаєш свого і щасливий без величезного шляху страждань. 

Я не бачу свого чоловіка. Але мені важливо, що ми щодня з ним розмовляємо і цей зв’язок не втрачається. Не бачу маму — може, і добре, я з нею ніколи спільну мову не знаходила, але тепер, коли бачу її раз на декілька місяців, завжди рада. Друзів не бачу часто. Та мені вже і поговорити з ними ні про що — це теж депресивний момент.

От це «Дейдара» — мій найкращий друг тут. Я навіть більше не кажу «друзі», це моя родина: він, «Ребуз» і «Спецназ». І він мене колись навчив: «У кінці дня просто проаналізуй, що ти зробила, і похвали себе за це». І я навчилася. Не те, що я прямо себе хвалю до якоїсь корони, але підтримую себе: «Ти ось це зробила, молодець, вже прожила цей день не дарма».

З цивільного минулого, напевно, емоцій не вистачає, які надихають жити. Я ж фотографувала на плівку. Вона і тут є в мене, але я не фотографую, бо в мене немає цього поклику. Хочеться іноді дивитися на озеро, на якісь пейзажі, щоб люди щось робили — такі картини, які надихають і приносять у душу спокій. І відчувати життя. А з матеріального в мене все є — армія все видала. 

Знаєш гасло сержантів? «Слідуй за мною, роби, як я!» Всі завжди це виставляють. Але там є ще кінець: «Слідуй за мною, роби, як я, роби краще!» 

Після війни, мабуть, я залишуся сержантом. Я відкрила в собі, що мені подобається нести відповідальність, отримувати за неї «по шапці». Наприклад, на тебе дивиться дорослий чоловік, іноді «потєряний», йому ніхто не може допомогти, а ти можеш. І інколи тобі кажуть: «Три людини не змогли вирішити питання, а ти змогла». Я тут вмію і люблю працювати з людьми, вони мене слухають і мною надихаються. І так само я ними.

У мене залежність від адреналіну. Нещодавно за нами ганялася FPV-шка, а мені було весело. Потім два дні був трошки пригнічений стан, і врешті я зрозуміла: мені не соромно померти. Мені не соромно за себе, за те, як я прожила життя. За два роки я відчуваю, що прожила такий шмат. Дуже морально виросла. І впала. Але прикольно. 

Текст — Дмитро Кузубов, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — Роман Пашковський, візуальна складова — Ганна Кучеренко, Анастасія Юращенко