Головна » Люди » Антон Малиновський: про низову культуру, «Живот» і вплив Харкова на електронних музикантів

Антон Малиновський: про низову культуру, «Живот» і вплив Харкова на електронних музикантів

28.01.2024

Час прочитання: 7 хв

У авторській колонці музикант і журналіст медіа «Люк» Антон Малиновський пригадує, як Харків вплинув на його творчість та музичний розвиток інших дружніх проєктів і колег.

Харків змінює. Я прожили у цьому місті всього близько двох років, але воно змінило мене докорінно. Через повномасштабне вторгнення я виїхали з міста, але воно назавжди займатиме важливе місце у моєму житті.

Харків для мене — це про андеграунд. Він звучить для мене електронною музикою з ламаним ритмом. Саме у Харкові мені вперше спало на думку створювати щось аудіальне. Пів року тому, вже коли я жили у Львові, ця ідея перетворилась у дії. Тепер я пишу експериментальну електронну музику і не можу уявити себе без цього.

Тим не менш, у мене досі є бажання створювати щось в Харкові — можливо, перенести туди нашу музичну формацію radical sound, можливо, створити щось нове. Про Харків, його вплив і подальші плани щодо міста я поспілкувались зі своїми друзями та колегами-музикантами.

be_ca_di

Дмитро Світлов (be_ca_di) — музичний продюсер та DJ родом із Харкова. Засновник лейблу «ОЧІ», який представляє українських електронних артистів. З 2013 року живе у Німеччині.

Дмитро Світлов (be_ca_di). Фото: Роландо Октавіо

Я зростав у трьох різних районах міста. З батьками я жив на Олексіївці — на кінцевій зупинці, біля лісу. У бабусі з дідусем я проводив багато часу на Салтівці, а в школі я навчався в центрі, в ліцеї мистецтв. Думаю, що я дуже гарно вивчив місто і зміг впустити в себе, бо постійно рухався між цими трьома. Через це я дуже гарно зміг відчути місто, його ритм, як воно живе.

По часу Харків для мене можна розділити на два періоди. Перший — від народження і до 13 років, поки з батьками не переїхав до Німеччини. Це період такого цнотливого дитинства. З 13 по 19 років я був занурений у німецький контекст, навчався в школі. І десь у 20 років, завдяки музиці, почав повертатися в Харків. Це вже другий період — коли я повертався вже майже сформованою особистістю і суто по справах: їздив у Харків до рідних і грати сети. В цей період для мене були особливими місця по типу площі Поезії, де ми зависали з друзями або малознайомими людьми перед тим, як іти в «Живот». Цей клуб для мене теж був таким особливим місцем, де я сформувався як митець.

Після кількох років виступів у Німеччині я перестав ідентифікувати себе з цією публікою і країною. Мені було вже не в кайф там грати, бо я не відчував, що публіка підтримує мої музичні експерименти, дивні звучання. Була доволі поверхнева публіка, втратився зв’язок із нею.

У 2019 році я почав грати в School Pub, а потім в «Животі». Саме там я відчув, що публіка мене сприймає таким, який я є, дає багато енергії. Ми були зі слухачами одним організмом під час сетів. Після декількох виступів в «Животі» я зрозумів, що хочу і можу розірвати зв’язки з німецькою техно-тусовкою і повністю переналаштуватися на українську.

В «Животі» я зустрів Ірину Литвинову, яка тоді почала займатися проєктом Shum.Rave. Вона з іншими організаторами вже провели декілька вечірок у Слов’янську, і тоді ніхто не очікував, що можна робити такі техно-тусовки. Я цим загорівся, бо люблю завжди бути в початку чогось, всі ці найперші тусовки — найсмачніші. Там формуються люди, відбувається «вау-ефект».

Це був жовтень 2019 року. Тоді Ірина мене сконтактувала з «батьком» Shum.Rave Євгеном Скрипником. І вже у лютому 2020 року, саме перед пандемією COVID, ми встигли провести третю тусовку «шуму», на якій я і грав — саме з тих часів я став їх резидентом. Потім бахнула «корона», і нам було важко всім бачитися, ми проводили купу стрімів, перейшли в онлайн-формат.

Я вважаю, що саме ті декілька виступів в «Животі» дали мені всю базу, на якій я будував своє мистецтво. Якби не було «Живота», напевно, я б не зустрів цих людей, і все було б інакше або взагалі ніяк.

Я вважаю Харків своїм рідним містом і дуже хочу повернутися, дуже сумую за ним, за людьми, друзями, рідними. Зараз я, як архітектор, працюю у сфері збереження культурної спадщини, реставрації будівель, працюємо з об’єктами ЮНЕСКО. Тому я хочу тут попрацювати, здобути досвід і з ним повертатися в Харків, відбудовувати місто і країну. Я не бачу для себе інакшої місії в житті — не дуже хочу вкладатися в Німеччину, не дуже хочу там зустрічати старість. Не знаю, як все повернеться, але, може, буду жити на дві країни або матиму дві філії свого архітектурного бюро.

Читайте також:

Prince Buba

Максим Буба (Prince Buba) — електронний музикант, один із засновників формації radical sound. Жив у Харкові з 2014 по 2020 роки.

Максим Буба (Prince Buba). Фото: Олександра Байн

Я з Луганська. У 2014 році я тікав від війни і спочатку потрапив до Києва, але там мені не сподобалось. Тому ми з двома друзями дитинства вирішили з’їхатись у Харкові і жити втрьох на «паті-хаті».

Мені багато що подобалось в Харкові — в центрі прикольно, класний клуб «Живот», один раз в Rave Point потрапив, було супер, але потім він закрився. В «Культура звука» були прикольні тусовки.

У Харкові я познайомився зі spice terror & n’bombers — дуже класні рєбята, вони робили електронну музику, але не техно. У них був акцент на олдскульний даб, garage — прикольний рух, таке собі уявлення британської сцени. Саме завдяки цьому знайомству я почав цікавитись електронною музикою і писати її. А так би, напевно, далі грав якийсь експериментальний рок.

Я відчув, що таке низова культура. У Харкові я дружив із людьми зі сквоту [покинутого приміщення або будинку, яке займають, зазвичай, без згоди власника, — «Люк»], один раз спав там — не самий прикольний досвід, там криса була. Багато спілкувався з людьми з вулиці, в буквальному сенсі. Часто ми сприймаємо андеграунд як «голос вулиць», але у переносному сенсі, бо зазвичай ці люди живуть в комфорті. А у Харкові я познайомився з людьми, які ніхуя не так живуть — вони сквотять, грають на вулиці тощо.

У Луганську я грав панк-рок, в Харкові продовжив у тій самій парадигмі. У нас була група з Богдєю [другом Максима] і ще одним другом, якого не можна називати, бо він виїхав в Росію. В Харкові ми намагались продовжити цю історію, але не знайшли свою сцену. Надалі ми багато катались по репточкам і фрі-джемили [грали імпровізовану музику], відкривали для себе якісь експериментальні звучання. Ну, і я грав на вулиці, бо як казав раніше: познайомився з низовою культурою, а там популярний спосіб заробити собі грошей — грати на вулиці.

Я поїхав з Харкова ще до «ковіду», тому не бачив на власні очі того, що там відбувається зараз. Хотілося б сказати, щоб в місті тримали культуру, але в нинішніх умовах, коли тобі на голову падає всяка хуйня, це дуже важко.

«ЧОМУ?»

«ЧОМУ?» — творче об’єднання, що складається з Руслана Кода та Дарини Бердинських. Обидва родом з Харкова, наразі живуть і працюють у Львові. Практикують різні медіа: музику, відео та фотографію.

Руслан Код і Дарина Бердинських (ЧОМУ?). Фото: Катя Дрозд

Руслан. У мене був такий повільний шлях від району, де я жив, майже на околицях міста — біля метро Перемога (але тоді станції ще не було) — до центра. Я поступово, раз в кілька років, переміщався ближче до центра і відкривав нові райони Харкова, всюди було багато чого різного.

Дарина. У мене теж цікаве життя почалось ближче до закінчення школи, бо до цього все було на районі, і там нічого такого не відбувалося.

Р. Є мільйон улюблених місць, якщо почну перераховувати, то це займе кілька годин. Саржин Яр, вся його територія, ліс, який за ним, там болото є прикольне. Я жив на Олексіївці, і можна було доїхати на вєліку до Центрального парку. В центрі дуже любив вулиці Бекетова, Дарвіна, дуже багато всяких місць сили, майже на кожному кроці.

Д. У мене на районі — біля заводу імені Малишева — є місце класне. Там, якщо їхати по проспекту Героїв Харкова, є міст, а під ним величезний шматок залізниці, частина з неї покинута і величезний пустир, де можна було охуєнно тусуватись.

Р. Я дуже відчував індустріальний образ міста, любив тусуватися на заводах, гуляти залізницею, в районі Сортировки, цегляного заводу. Вплив панельних районів теж доволі сильний, це сформувало мене.

Д. У мене — навпаки, я не дуже відчувала індустріальний вайб, але я помічаю різницю між Харковом і Львовом у тому, що в Харкові набагато краще відчувається простір.

Р. Я почав цікавитись музикою в той момент, коли потрапив в «Живот» і такий: «Ого, таке існує?». Тоді я почав цікавитись електронною музикою, слухати її, розбиратись, як вона працює. Пізніше мені стало цікаво не тільки писати музику, а й організовувати заходи. Я робив події в «Животі», в якомусь гаражі, в підвалі оперного. Потім мої знайомі придумали формацію «О-сосзнаніє», ми їм частково допомагали з деякими моментами.

Д. У мене все почалося зі знайомства з творчими людьми, які займались музикою. Я ходила на різні події, шукала, що мені б хотілося робити. Активно грати і виступати я почала у Львові, але раніше я багато писала «в стіл» і джемила з Русланом.

Р. На нас обох дуже повпливав [фестиваль соціальних ініціатив та нової музики] Plan B — у 2019, здається, році там був сінто-рум від «Культури звука». Це була кімната з синтезаторами, а поруч стояли тіпи, які їх туди принесли. Вони розповідали про те, що як працює і давали можливість пограти. Саме там ми залипли на кілька годин в драм-машину від Arturia. Після цього я зрозумів, що така музика мені подобається: щось крутити і одразу відчувати, як змінюється звук.

Потім, знову ж таки, в «Культуру звука» привозили лайв-артистів, які грали на синтезаторах, і інколи я приходив просто постояти, подивитись як це відбувається. Мені було цікаво як працюють синтезатори, як їх використовують. Це в технічному плані. А в плані смаку, то, скоріше, я хотів слухати щось не таке, як грали в «Культурі звука». Це було цікавим викликом.

Для мене Харків — це місто техно. Бо можна його ввімкнути в навушниках і ідеально встигати по всім справам. У Львові абсолютно інакший ритм.

Я би хотів, щоб в Харкові існувало більше серйозних інституцій та була підтримка з боку місцевої влади. Бо з цим все не дуже весело, і багато людей з культурної сфери їхали в Київ чи кудись ще, бо просто не вивозили. Але є і зворотна сторона: дуже багато нішевих ініціатив, це прикольно, бо є маленькі ком’юніті, які мають свій смак і його просувають. Але їм дуже складно.

Д. Я дуже хочу повернутись, але поки психічно це не вивезу. Напевно, треба ще час, щоб знайти в собі сили, щоб хоча би просто з’їздити.

Р. Я би теж хотів з’їздити. Водночас думаю, що для мене буде доволі складним поєднаннням той Харків, який я пам’ятаю зі спогадів, та той, який він зараз. Колись бажання поїхати переможе небажання наражатися на небезпеку. Коли там стане безпечніше, я планую туди вертатися і займатися діяльністю там. Хочу, щоб всі люди знали, що Харків — найкраще місто у Всесвіті.