«Я відчула чиюсь руку на талії. Це був Вікентій». 6 історій про харківського мистецтвознавця та харасмент
Люди
Наприкінці вересня в Харківській муніципальній галереї мала пройти екскурсія виставкою NO TABOO від мистецтвознавця Вікентія Пухарєва, де він мав «поділитися власним аналітичним поглядом на проєкт».
Згодом під анонсом цієї події в Instagram Муніципалки почали з’являтися обурені коментарі. Зокрема, люди розповідали про пережите насильство з боку Пухарєва. У день проведення захід скасували. Обидві публікації — сам анонс та допис про скасування — невдовзі видалили.
Впродовж місяця Дар’я Рудаченко збирала історії дівчат та жінок, які на правах анонімності розповіли про насильницькі дії з боку Вікентія Пухарєва.
«Люк» публікує ці історії, точку зору Вікентія з цього приводу та думку психологині.
I
«Перший інцидент був роки три тому, на весіллі наших друзів. Вікентія було запрошено. Ми з подругою заснули в кімнаті. Я відкрила очі — а він її гладить. Я сказала — так не можна, почала його сварити, розбудила подругу…».
II
«Я вступила до школи фотографії. Одного разу поверталася пізно — стояла на перехресті і відчула чиюсь руку на талії. Це був Вікентій. Я закричала та втекла.
Після цього випадку я підійшла на вахту гуртожитку Худпрому та попросила не впускати його, адже він стукає до кімнат пізньої ночі, коли всі вже сплять. Я могла вийти з кімнати з посудом, а він стоїть перед дверима. Його пропускають на правах аспіранта».
III
«На початку 2020 року я вирішила попрацювати натурщицею на скетч-зустрічах у галереї Семирадського.
Я знала, що Вікентій зазвичай ходить на ці заходи. Куратор зустрічей запитала, чи є в мене якісь побажання щодо умов. Тож я попросила її, щоб Вікентій мене не фотографував. Кураторка одразу ж погодилася.
Коли він прийшов і працівники галереї повідомили йому про ситуацію, він почав істерику, обзивав мене та крив матами. Його вивели. За декілька днів він помітив мене на вулиці, підійшов та плюнув поруч зі мною».
IV
«У серпні 2020 року на виставці у Літмузеї [Вікентій] ходив за мною по п’ятах з коментарями “Таку лекцію треба зробити на Ночі історії!”.
Я пояснила йому, що не маю жодного відношення до проєкту. Повторила кілька разів. Після п’ятого кола він почав кричати: “Це все через ваші політичні погляди! Ви проти України!”. На нас почали озиратися інші люди.
Зрештою, мені довелося покинути виставку. Повернутись тільки тоді, коли Вікентій пішов, бо нормальної мови ця людина не розуміла».
V
«Цієї весни я йшла пішки додому, було темно. Зі мною зрівнявся Вікентій. Він сказав, що впізнав мене здалеку, й почав питати, куди я йду. Я назвала йому станцію метро. Йти до неї було близько трьох кілометрів, на що він сказав, що насправді не має ніяких справ і складе мені компанію.
Ми зайшли в перехід, я сподівалась, що він поїде, але він просто продовжив йти зі мною. Ми дійшли до повороту в мій провулок, я попрощалася із ним, але він й далі йшов за мною. Біля повороту до мого двору мені довелося декілька разів звести нанівець наш діалог і попрощатись, щоб він нарешті відв’язався. Це зайняло хвилин 30».
VI
«Цього літа я з подругою пішла на відкриття виставки Дар’ї Хрисанфової в Муніципалці. Я намагалася не привертати увагу Вікентія, але це все ж таки сталося.
Він підійшов, коли я розмовляла з подругою, просто нас перебив і почав осипати мене компліментами на кшталт “когда вы сюда пришли, вы затмили своим присутствием эту выставку”, “я считаю, что искусство должно быть не только таким, как эта выставка, а еще таким как Вы”.
Потім він дістав камеру і почав фотографувати мене без мого дозволу і продовжував осипати мене компліментами. Через це мені довелося буквально втекти з виставки. Було дуже бридко. Зараз я не відвідую більшість культурних заходів через присутність там Вікентія, бо він мене лякає».
Вікентій: «Я веду себе абсолютно коректно»
Усі звинувачення — від плювків до фізичних втручань в особистий простір — Вікентій заперечує. Каже — підозрює, що всі ці люди знайомі між собою і хочуть зруйнувати його репутацію.
«Мене з 2005 року запрошують багато куди, ці місця не обмежуються Харковом та Україною, і вони є більш престижними за Муніципальну галерею, — запевняє він.
Чому мене не мають права запрошувати — мені незрозуміло. Запрошують і запрошуватимуть.
Я вважаю, що 5, 10 — або скільки у вашому списку так званих жертв — це не зовсім вагома категорія, щоб змінювати наше життя». [викликати суспільний резонанс та підіймати питання про виключення кривдника з публічного простору. — «Люк»].
Також Вікетний не згоден з тим, що має упереджене ставлення до дівчат та жінок.
«Те, що я ненавиджу жінок, — це абсурд, — стверджує він. — Ви окреслюєте мою професіональну сферу — вона майже на 100% представлена жінками — мистецтвознавці, куратори, художники, до того ж — публіка.
У цьому сенсі я можу бути подразнюючою меншістю для когось, бо я один з небагатьох чоловіків, які в цих місцях з’являються. Я веду себе абсолютно коректно.
Можливо, справа у сприйнятті, яке не збігається з тим, як у більш загальній картині світу ті чи інші речі сприймаються?».
На підтвердження своїх слів Вікентій розповідає про конфлікт із ще одною дівчиною, яка, на його думку, травила його.
«Я хотів попросити її припинити травлю в інтернеті, — запевняє він. — Це були карикатури в телеграмі. Декілька днів я намагався до неї зателефонувати, але вона не відповідала.
Раніше мене запрошували до квартири, де вона жила з нашими спільними знайомими. Тож я вирішив скористатися цим запрошенням. Я не попереджав про свій візит. Мене впустили, але вдома її не було».
Думка психологині: «Це приклад Мінесотської моделі колеса насильства»
Про те, чому такі історії часто залишаються таємницями, ми поговорили з психологинею Мартою Чумало. На її думку, це пов’язано з тим, що в сучасному суспільстві досі немає культури, яка підтримує потерпілих.
«Ми все ще живемо в патріархальному світі, де вважається, що жінки мають бути готові прийняти сексуальні дії зі сторони чоловіків та сприймати це як комплімент, — запевняє вона.
Це така гра — якщо чоловік дає якісь сигнали сексуального характеру — це свідчить про те, що жінка приваблива. Ці гендерні норми, які соціум транслює та нав’язує жінкам, заганяють нас у пастку».
За словами Марти, жінка в нашому суспільстві все ще є сексуальним об’єктом. І коли вона починає говорити про те, що пережила, соціум часто демонструє нерозуміння.
«Багато дівчат і жінок, які переповідають ці історії, зустрілися саме із таким нерозумінням: “Він тобі хотів показати, яка ти приваблива, в чому проблема? Він ж тебе не зґвалтував”, — наводить приклад психологиня.
Здорові стосунки — це коли дві людини задіяні в процесі і добровільно бажають взаємодіяти. А тут [в ситуації з Вікентієм — «Люк»] взагалі йдеться не про двох людей, а про один суб’єкт і об’єкти, над якими він здійснює якісь дії. Переслідує їх, не зважає на коментарі та прохання, знецінює їхні досвіди, бажання та комфорт.
Це дуже про об’єктно-суб’єктні стосунки — і власне з цього ми бачимо, що це насильство».
Марта вважає, що те, що Вікентій Пухарєв заперечує всі звинувачення та переводить себе в позицію потерпілого, є прикладом Мінесотської моделі колеса насильства або колесом влади та контролю.
«Ця модель описує стратегії кривдників, які дають їм відчуття контролю над ситуацією та розуміння того, як вони можуть встановлювати владу над іншими людьми, — пояснює вона.
Серед цих тактик — применшення провини та своїх дій: “Я сам постраждав, мене звинуватили безпідставно. Я — невинен. Мене травлять. Все, що ви розповідаєте — неправда”.
Якщо ми бачимо внутрішню роботу і відкритість до комунікації — можемо припускати, що це дійсно була помилка і кривдник може переосмислити свої дії. Але тут він не проявляє жодного сумніву щодо коректності своєї поведінки».
Що з цим робити?
Ми маємо почати говорити про кривдників, засуджуючи скоєне ними насильство, замість того, щоб аналізувати дії потерпілих.
Держава має зробити публічні простори безпечними для жінок — наприклад, працюючи над тим, щоб навчальні заклади, роботодавці тощо мали обов’язок попереджати такі випадки. Свідки мають бути більш чутливими до можливого страждання людини поряд — і це також функція державних інституцій, соціальних мереж та ЗМІ.
Марта Чумало радить дівчатам та жінкам кілька прийомів, як допомогти собі в подібних ситуаціях:
- Розуміти, що в тому, що відбулося, немає вашої провини. Винен кривдник. Це не з потерпілою щось не так, це людина вчиняла те, чого не мала робити.
- Пам’ятати, що будь-яка реакція краща за відсутність реакції. Втекти, зателефонувати близьким, привернути увагу оточуючих, — досить часто на це нема сил, бо кривдник обирає тих, хто мають значно менше ресурсу, ніж він.
- Дуже важливо мати 1-2 людини, з якими можна обговорити цей досвід. Сказати про те, що відбувається, тим, хто дасть підтримку і прийняття, не буде звинувачувати та знецінювати.
- Якщо таких людей немає, є телефонні лінії, за якими можна анонімно поговорити про те, що відбулось. Також можна звернутися за психологічною допомогою.
Складно говорити, коли ти наче на сцені перед величезним стадіоном, який вороже на тебе реагує, не вірить, засвистує тощо. Тому людина, яка пережила насильство та може обирати — виходити на цю сцену чи ні — часто не виходить.
Але коли таких людей на цій «сцені» багато, шанси почути ці історії ростуть. Хтось починає говорити, ще кілька доєднуються. І це спонукає багатьох проговорювати свій досвід — вголос чи на сторінках соцмереж.
Дар’я Рудаченко
«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.
Новини
Новини
Новини
Новини
Новини 
