Люди
Люди залишаються людьми

«Нехай йдуть працювати» — чи не перше, що чуєш, завівши розмову про безпритульних. Але працевлаштуватися, коли в тебе немає дому, документів, а часто і сім’ї, здоров’я та освіти, буває непросто.

В нашому суспільстві є вкрай негативне ставлення до безпритульних. На місцевому і на державному рівнях фактично відсутня політика, яка б зважала на цю проблему і намагалась її вирішувати. По суті, безпритульні є невидимими для решти суспільства. Доки це так, неможливо говорити про подолання цього соціального явища.

Цим текстом «Люк» розпочинає серію публікацій про безпритульність у Харкові та людей, що з різних причин опинились на вулиці.

«Нехай йдуть працювати» — чи не перше, що чуєш, завівши розмову про безпритульних. Але працевлаштуватися, коли в тебе немає дому, документів, а часто і сім’ї, здоров’я та освіти, буває непросто.

В нашому суспільстві є вкрай негативне ставлення до безпритульних. На місцевому і на державному рівнях фактично відсутня політика, яка б зважала на цю проблему і намагалась її вирішувати. По суті, безпритульні є невидимими для решти суспільства. Доки це так, неможливо говорити про подолання цього соціального явища.

Цим текстом «Люк» розпочинає серію публікацій про безпритульність у Харкові та людей, що з різних причин опинились на вулиці.

Цю зиму Іван пережив під трьома ковдрами. Здебільшого ночував просто на вулиці. Йти на ніч в електричку, як десятки харківських безпритульних, він не хотів. По-перше, нормально там не поспиш. По-друге, за електричку треба платити. По-третє, «малолєтки б’ють морду».   

Тепер Іван сидить в трьох куртках під католицьким костелом і їсть теплий суп, який тут розливають по пластикових стаканах і роздають благодійники. Пообідавши, він продовжить заглядати в сміттєві баки, вибирати з них усе цінне, що можна віднести в «прийомку». 

Раніше Іван працював електриком, востаннє — неподалік від костелу, на будівництві на Пушкінській. Звісно, неофіційно.

«Лише за той час, як я там працював, було три нещасні випадки, розповідає Іван. Людину просто викидають на тротуар і дзвонять в “швидку”. Так один в шахту ліфта звалився, інший з риштування полетів. Але, слава богу, ці випадки не були смертельними». 

Історії про «шарашки» тут, здається, є в кожного. Ось, наприклад, Андрій на вулиці вже шостий рік. Він довго перелічує все, що вміє, та ким працював: сантехніком, будівельником, зварювальником, електриком. Після паузи додає — пасічником. 

«Остання стабільна робота — зварювальником, по приватних фірмах. Ясно, без офіційного працевлаштування, щоб не платити податки, — говорить Андрій. Ніби в цеху працює одна людина три дні на тиждень, по чотири години на день. А насправді — нас там п’ятеро, і працюємо ми там далеко не по чотири години».

Паразити

На безпритульних часто ставлять штамп «паразитів суспільства»: мовляв, самі вони не працюють, а лише нагло поглинають податки. Але якщо поговорити про роботу з десятком працездатних безпритульних, розумієш, що часто цей термін більше пасує їхнім роботодавцям.

Інколи їхнє паразитування на можливості платити мізерну зарплату, уникати податків та викидати «поламаних» на тротуари перетворюється на рабство. 

Кілька тижнів тому на Харківщині знайшли сімох людей, яких, за повідомленням поліції, змушували працювати на будівництві та незаконній вирубці лісу. В травні минулого року під Харковом знайшли дев’ятьох людей, серед яких була неповнолітня. Їх тримали в жахливих умовах та змушували працювати на фермі. 

Випадки трудового рабства в Україні виявляють регулярно. Найчастіше жертвами є вразливі групи і практично в кожному такому повідомленні йдеться про безпритульних. 

«Мене хотіли забрати під Чугуїв, на поля. Жити в «коробочці», працювати там за три копійки, — розповідає Сергій, який живе на вулицях Харкова кілька років і вже потрапляв у трудове рабство.

Я був у Дніпрі два тижні. Нас привезли з харківського вокзалу на овочеву базу десь посеред міста. Заманюють — і батрач. Тебе просто годують, а ти працюй. Все. Така замануха. 

Графіку там нема — і о другій ночі можуть підняти на роботу. Вивозили автобусом збирати моркву, буряк. Потім грузити це все, потім сортувати. Нас там було 15 людей. Я втік. Знаю, що іншим, які намагалися втекти, ламали руки».

Безпритульні  часто змушені добровільно здаватися в трудове рабство, розповідає Володимир Балабанов, директор благодійного фонду «Деполь Україна», який працює з людьми, що опинились на вулиці.

«В них немає вибору, — пояснює Балабанов. — Їм дають їжу та дах над головою. Якими б жахливими не були умови в таких місцях, для безпритульних це кардинально кращі умови, ніж жити на вулиці. Особливо взимку. Але за це треба працювати», 

За його спостереженнями, найчастіше безпритульні працюють вантажниками або різноробочими на будівництвах. Ця робота є ситуативною та некваліфікованою. 

Часто перешкодою для працевлаштування є відсутність документів. Щоб стати на облік в центр зайнятості, потрібні паспорт та прописка. Харківські безпритульні можуть їх отримати в центрі реінтеграції за адресою вулиця Миру, 102. Проте пошук роботи через центри зайнятості не є поширеним явищем. 

«Але я знаю випадки і офіційного працевлаштування, — каже Балабанов. — Наприклад, одна людина влаштувалася в комунальне підприємство двірником. Спочатку він підмітав вулиці. Згодом в цьому ж комунальному підприємстві працював водієм. А потім почав орендувати авто і таксувати містом».  

Іди додому, безпритульний!

Доївши суп, Іван та Сергій прочісують місто в пошуках пляшок, банок, поліетилену, макулатури, брухту. Інколи в смітниках трапляються цінні речі, можна знайти смартфон.

«Але зараз за смартфон дають копійки, розповідає Сергій. Можна збирати де завгодно, тільки не на Кінному ринку. Туди сторонній не сунеться, там все розподілено. Як помітять, що збираєш, то виженуть, ну і поб’ють». 

Так за день Сергій та Іван заробляють від 20 до 50 гривень. Взимку назбирати повний мішок вторсировини вкрай складно. Влітку ж до прийомки можна зробити кілька ходок на день. Найкращий час  для збиральництва — рано-вранці, поки не приїхав «крокодил». Так безпритульні називають сміттєприбиральні машини. 

Після «крокодила», коли в баку мало сміття, люди балансують, перехилившись через борт, так, що назовні видно лише ноги. Здалеку вони нагадують качок, що риються в річковій намулі в пошуках поживи. 

В кожному районі Харкова є кілька пунктів прийому вторсировини. Одні беруть лише макулатуру, інші — скло, треті — все підряд. Одні обважують, інші — також. Безпритульні скаржаться: «там-то взагалі не бачиш, що вага показує, треба вірити на слово, намахують». Але їхні скарги також мало важать.  

Одна із чотирьох «прийомок» в районі Центрального ринку, «чоботарка», працює цілодобово. Тут навіть два прайс-листи — денний та нічний. Вночі все приймають дешевше. 

На «чоботарку» дід Ваня приходить двічі на день. Рухається надзвичайно повільно — здається, на ньому стільки шарів одягу, що він просто не може пересуватись швидше. Нещодавно закінчилася його дванадцята зима просто неба, скоро можна буде скинути частину важкої зимової шкіри. Тоді він зможе приходити до «чоботарки» частіше та приносити більше. 

Останнім часом дід Ваня заробляє 35-55 гривень в день. Частину цих грошей віддає в електричці, яка з року в рік залишається для нього єдиною можливістю не замерзнути довгими зимовими ночами.

«Що каже Господь? Господь каже: “Піди на поле, закінчи роботу, візьми свій хрест і йди за мною”, проповідує дід Ваня. Раніше він був затяним атеїстом, тепер запевняє, що знає Біблію напам’ять. — А тепер питання — на яке поле запрошує Господь? Не знаєш? Він говорить про гравітаційне поле, бо вся матерія підвладна тяжінню».

Хазяїн «чоботарки» важить матерію, принесену дідом, на старих вагах і видає йому кілька дрібних банкнот. Здається він вже давно глухий до одкровень та марень своїх клієнтів. Якось зненацька він жартома викрикує: 

«Іди додому, безпритульний!» 

Я — легенда

Незалежно від пори року Олексій намагається потрапити до бібліотеки. Тут тепло, світло і «мухи не кусають». На вулиці він уже 17 років і його добре знають у бібліотеках міста. Олексій любить книги, але не любить бібліотекарів:

«Всі вони — комуноїдні жиди!»  — гнівно стискає губи та кулаки Олексій.

Так він каже не лише тому, що не любить комуністів і є антисемітом, а й через те, що його виганяють з бібліотек. В чотирьох читальнях його звинуватили в перегляді порно на бібліотечних комп’ютерах. Втім, звинувачень Олексій не відкидає. 

Про збирання пляшок та бляшанок Олексій розповідає з неприхованим азартом.

«Я — легенда у прийомщиків. Принаймні був колись. Збирав стільки, що потім цілий караван переносив. Я робив просто неймовірні збори пляшок, — хвалиться Олексій. 

Одного разу приніс 957 пляшок! 900! 50! 7! І шість великих мішків бляшанок! Всі просто охуїли — і бомжі, і прийомщики. Наскільки я знаю, мого рекорду в цьому місті досі ніхто не побив». 

Тоді ж, в битвах за пляшки, Олексій отримав кілька шрамів. За його словами, в нульових у Харкові усі лавочки були поділені. Більше того — поділений був і час біля кожної з них. 

Заходити на чужу територію було небезпечно. Якщо підібрав біля «чужої» лавки пляшку — тобі розбивали її об голову. Так Олексій отримав химерний шрам на носі, що нагадує перевернутий тризуб.

«Звідси практично виходу нема. Дві дороги: одна — на кладовище, інша — за ґрати, — стверджує він. 

Одиницям вдається виживати на вулиці і уникати цих двох доріг. Мені вдається! Знаєш чому? Все просто — я не бухаю! Постійно заробляю гроші. В кав’ярні працював. 

А в 2018 році мене навіть офіційно взяли на працю в один заклад на Сумській. Ким? Прибиральником. Мив підлогу, відкидав сніг. Якщо трішки вмикати мізки і трішки працювати — все буде добре, і які-не-які гроші також будуть».

Ночує Олексій здебільшого в підвалах житлових будинків. На початку зими їх у нього було чотири. Взимку два підвали затопило, один — закрили. 

Під час нашої розмови до Олексія підходить обшарпаний чоловік, обвішаний пакетами, і без жодних слів дає магнітний ключ від домофону. Олексій дякує та ховає ключ до кишені. 

Музикант

З Козачої Лопані до Харкова електричка їде близько години. З вагона у вагон ходить усміхнений хлопець з гітарою. Гітара побита і поремонтована скотчем, до грифу прив’язаний пакет для грошей. Зараз він порожній, за годину руху ніхто нічого не кинув. У репертуарі музиканта: Висоцький, Цой та Розенбаум. 

В часи революції він був тітушкою, ходив на харківський антимайдан. Після анексії та окупації пішов в АТО.

«Пішов воювати, бо вони почали ніжки на плечі ставити і на голову сідати. Розумієш? Всьому є межа. Ось глянь, — хлопець скидає шапку, хапається за голову, всіяну шрамами. — Все це завдяки сепарам коханим, бачиш?»    

Грати на гітарі навчився самостійно. Після повернення з війни це стало основним інструментом для заробітку. Хлопець грає в електричках та метро, на вокзалах та площах. Розповідає, що бувають дні, коли нічого не вдається заробити. Іноді виходить і до 1000 гривень. В такі дні хлопець йде в магазин і запасається крупами. 

«Ми з дружиною разом грали пісню з “Бременських музикантів”. Ну, знаєш — “Ничего на свете лучше нету…”, — згадує він. — Разом її вивчили і вирішили зіграти. Раз зіграли, другий — нормально, пішло, людям подобалось. Десь пів року її грали, навіть більше. Хороша, світла пісенька».

Раптово хлопець ховає свою постійну та широку усмішку і дивиться кудись крізь мене:

«А потім її вбили. Я поховав дружину, ось, в січні. Більше я цю пісню не співаю».

Коли його очі вже набираються слізьми, він похапцем хапає гітару, відходить на кілька кроків і гукає, щоб я встиг сфотографувати його на фоні трамваю. 

«Буває, мені гроші дають просто так, я навіть не встигаю заграти. Дають, бо бачать, що заробляю я по-чесному. Ти закцентуй на цьому, як писатимеш — люди залишаються людьми». 

Майстерня реінтеграції

Важко говорити про реабілітацію та реінтеграцію безпритульних в суспільство без працевлаштування. Одним зі способів вирішення цієї проблеми Володимир Балабанов називає створення невеликих підприємств, де безпритульні працюватимуть під опікою соціальних робітників.

«Але таке підприємство, створене з одних безпритульних, не буде достатньо конкурентним на ринку, — каже Балабанов. — Навіть якщо працюватиме без прибутку. Мають бути програми підтримки із державними чи муніципальними замовленнями для таких підприємств. Це банально може бути прибирання території».

Як приклад він згадує радянського педагога Антона Макаренка, який на базі дитячої трудової колонії імені Дзержинського створив майстерню. Тут безпритульні почали виготовляти фотоапарати. Звідси почалася історія заводу ФЕД, названого, як і однойменна колонія, за ініціалами Фелікса Едмундовича Дзержинського. 

«Головне тут — внутрішні проблеми безпритульних людей. Для цього й потрібна соціальна робота, допомога їм подолати ці внутрішні проблеми, — розповідає Балабанов

На жаль, не всі самостійно можуть впоратися зі своїм життям та проблемами. Причини можуть бути різноманітні, від хвороб і бідності до важких психологічних проблем. Тому людей треба підтримувати і супроводжувати довгий час».

Балабанов згадує про подібний центр реінтеграції в Словаччині, який він відвідав кілька років тому. На його території розташовані невеличкі підприємства, на них працюють колишні безпритульні. 

Поруч стоять будинки, в яких співробітники задешево орендують житло. Вони перебувають у постійній комунікації з соціальними працівниками і мають час не лише на роботу, а й на сім’ю та освіту. 

Цю модель Балабанов називає найдієвішою у вирішенні проблеми з працевлаштуванням безпритульних. Проте в Україні подібних ініціатив поки немає.

В наступному матеріалі ми розповімо про (не)доступність медицини для безпритульних.

Текст та фотографії — Павло Стех


«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу ptrn-1024x235.png