«Мені крінжово розуміти, що моя музика додається в плейліст з якимось буєраком». Інтерв’ю з харківським музикантом Ігорем Литвиненко

Тоді Харків здавався мені пильним, душним, сірим і злим. І я сам собі це все накрутив

— Одним прекрасним днем я потрапила на сквот «Автономія» і це дуже вплинуло на моє становлення. Ми з тобою розмовляємо вперше. Проте про твоє повернення до Харкова я дізналася від Яші [Яків Рибкін, співорганізатор Харківпрайду]. І до мене доходили чутки, що ти тусувався якийсь час на сквоті, так? Розкажи про це.

— Звісно! Якийсь час я був постійним гостем на сквоті. Я застав сквот ще з часів початку його існування, коли там жили ідеологічні засновники сквоту.

Взагалі тоді в моєму ніжному віці (мені тоді років 16 було) — сквот і нові знайомства з панками та анархістами були для мене чимось незвичайним і сюрреалістичним. Щось по типу фільма «Гуммо» — атмосферне, дико неформальне і потрясне. 

Це були 2014-2015 роки, початок війни на Донбасі та приток біженців, які переїхали до Харкова. Тоді здавалося, що кожна друга людина з Донецьку. Або з Горлівки. Саме тоді я і почав знайомитися з назвами міст і областей — Вугледар, Шахтарськ, ще купа міст.

Мені дуже важливо розповідати людям, що у Харкові, моєму рідному місті, була така історія — засквотували жіночий витверезеник, зробили там бібліотеку, веганську столову, концертний майданчик. Там проходило дуже багато різних заходів.

Пам’ятаю, як на сквот приїздила виступати якась американська дезкор група. На першому поверсі було щось типу автомайстерні, внизу були нари, прям з клітками, а вище — проходить концерт, стоїть апаратура. Чуваків ще тоді затримали на кордоні і ми чекали їх до третьої ночі. І в маленькому підсобному приміщенні людей 15-20 влаштували такий слем, такий лютий мош. Меблі трощилися, штукатурка сипалася на голови, будівля тряслася. А вона ж аварійна. Було стрьомно, що від хвиль барабанної установки обвалиться будівля.

Для моєї юності застати це було дуже круто.

За сквот мені сильно образливо. Будівлю, здається, знесли у 2018, а я ходив на руїни у 2021 і взагалі не зрозумів нах*я його знесли. Тобто, вони просто взяли і розх*ячили заброшку і там досі руїни. В цьому немає жодного сенсу. Ладно б вони побудували там якийсь магаз, офіс чи навіть торгівельний центр. Так ні ж, там просто руїни. Я розумію, що це все зробили, щоб вигнати людей, щоб не було автономних формувань. Ще й в самому центрі міста. Якось це все тупо і дуже шкода.

— Ти все життя прожив у Харкові?

—  Я жив у Харкові від народження і років до 17, потім поїхав на три роки до Львову, ще на три до Одеси і знову повернувся до Харкова. Коли я їхав з нього у 2015 році — він відчувався для мене дуже гнітючим. Я багато подорожував заходом України [до переїзду] і кожен раз, повертаючись до Харкова, мені ставало погано та депресивно.

Ці шість років, доки я не жив в ньому [в Харкові], мені і не хотілося приїжджати — замість запланованого тижня я витримував дні три і їхав. Тоді Харків здавався мені пильним, душним, сірим і злим. І я сам собі це все накрутив. А потім я приїхав у Харків у 2021 році і мені захотілося прочитати його знову — настільки він відчувся мені новим, недослідженим і живим… Я відчув щось таке, чого не відчував в інших містах.

Я вирішив повернутись в Харків, бо після реставрації та відновлення міста на початку 2020-х він набув таку зовнішність та атмосферу, яка відображає його дух, він став таким, яким повинен бути, та одночасно заграв новими барвами.

Так, влітку 2021 я повернувся і встиг пожити півроку у мирному Харкові. Своєму, рідному.

— І повномасштабне вторгнення ти застав в Харкові, так?

— Так і дуже плотно — пам’ятаю колони танків, що їздили містом, мертвих людей після обстрілів в центрі, снаряд, який прилетів в будинок навпроти мого. Лише в червні я виїхав до Києва.

Зараз замислююся про повернення у Харків, але поки не готовий, боюся ретравматизації. Цей час [повномасштабненого вторгнення] дався мені важко. Після вибухів в Києві накриває флешбеками.

Зараз про це крінжувато говорити, але так, перші виконавці, яких я грав — російські

— Давай почнемо з самого початку. Твого музичного. 

— Я почав займатися музикою у 13 років — це була батькова гітара, на якій він пограв місяці два і забив. Роки 4 вона просто пилилася. Через роботу та загальну зайнятість батько не мав часу навчатись гри на музичному інструменті. Батько в мене меломан — в нього було до 200 Гб музичних архівів, скачаних з локальної мережі на жорсткому диску. 

Банально казати, що я навчився грати, слухаючи Цоя, але так і є. Перший трек який я зіграв — «Звезда по имени солнце». «Муммі Троля» любив грати. Зараз про це крінжувато говорити, але так, перші виконавці, яких я грав — російські.

Згодом я почав ходити на уроки до преподів, займатися грою на бас-гітарі, ударних, клавішах. Рік провчився у Харківському коледжі культури. Мене вигнали через погану встигаємість — я перестав ходити на пари вже у другому півріччі, бо проходили вони у совковій формі музичного насилля. Наприклад, нам давали три твори і ми мали грати їх протягом всього року. З 7 ранку до 5 вечора ми гоняли одну й ту саму пісню. І так по декілька місяців. Мені від цього ставало погано.

В якийсь момент я дійшов до того, щоб писати музику самостійно. Я намагався робити це протягом років 4 — виходила крінжа повна. Та в якийсь момент, вдома, коли я просто сидів з гітарою, в мене вийшло записати щось гарне. Я сам від себе не очікував.

Потім я почав потрапляти в різні групи в якості музиканта, автора (як в композиторстві, так і в текстовому плані). Колись в нас з другом, який жив в моєму дворі, був гурт. Ми грали на кавер-паті Noize MC в Черчіллі. Та і взагалі у старих харківських клубах. Це період, коли я ходив на андеграундні концерти груп одноднєвок в «Жарє» і «Черчіллі», на які приходило три каліки. Якось ми зібрали 90 людей — це для нас було щось неймовірне тоді. В нас замість барабанщика був бітбоксер. Чувак реально бітував ротом протягом двох-трьох годин. В нього після концертів щелепа боліла і вилиці зводило.

Ну а потім я забив х*й і на якийсь час перестав займатися музикою. Я почав фотографувати.

— Але музика в твоєму житті залишилася.

— Так. Взагалі я починав писати гітарний інді рок, допоки не володів звукорежисурою. Згодом вже я почав вчитися студійній зводці і, конкретно, студійному інженерингу. В Одесі я жив у двоповерховому кам’яному будинку з крутою звукоізоляцією. Тож, в мене була можливість організувати домашню студію звукозапису і зібрати невеличку клієнтську базу, яка розширялася за допомогою сарафанного радіо. Я записував що завгодно — і рок гурти, і реп. Взагалі, я дуже багато записав одеських реперів і зробив певний музичний внесок в місто. Правда не про всіх своїх клієнтів можу розповісти, на жаль.

— «Правила поведения с пьяным мужем?». Як так сталося?

— Якось з бодуна я читав форум на women.ru. І там був тред під назвою «Правила поведения с пьяным мужем». Там жіночка описувала, що в неї є чоловік, він адекватна, хороша людина, дуже її підтримує і кохає. Але раз на рік він напивається і приходить додому зовсім безконтрольний. І от він такий хороший, але як вип’є — хватає білка, що мені з цим робити. Там було величезне обговорення цього. Мені сподобалася назва треду і я її виписав.

Потім вона мені перестала подобатися, бо здавалася неетичною, дурнуватою. Ніби це натяк на щось домінаторське і маскулінне. Щось на тестостероновому.

Зараз же мені вона навпаки здається профіменістичною, бо її можна інтерпретувати порізному . Можна мужа, наприклад, вигнати або дати агресивний відпір. Така ось назва — кричуща, вульгарна і приваблююча увагу. 

— Ти не думав перекласти назву українською?

— Ні. 

«Муж» асоціюється у мене з чимось РАЦСовим — жигулями з двома каблучками і п’яним мужем [на весіллі]. Це щось про кухонну історію, коли літять пательні і щось таке трешове відбувається. У слова «чоловік» немає цього вайба.

Та і я більше не хочу розвивати цей проєкт. Так вийшло, що через розповсюдженість «вк» — більшість моїх слухачів росіяни. Я не хочу більше дарувати цим людям свою музику. Навіть якщо я перейменую проєкт, то щось всеодно триматиме і грітиме цих слухачів [з росії]. Мені цього не хочеться.

Був час, коли я намагався інтелектуалізовано та беземоційно ставитись до людей, які вдячні мені за мою творчість, їх не торкалась моя агресія, але кожний приліт під домом у Харкові, кожний масований ракетний обстріл України вибивав з мене цю вдячність та емпатію, бажання мислити інакше, бажання робити виключення, бажання підтримувати внутрішній емоційний зв’язок зі слухачами з росії, хай вони можуть бути проти війни та бути свідомими людьми — після того як на Україну летить 100 ракет з росії — я не міг поєднувати все це в своїй голові.

В мене є інший проєкт — «Село близнюків», в ньому я пишу українською. А це хай залишається так.

В якомусь екатеринбургу діти в школі малюють малюнки як Україна і росія тримаються за руку. І це повна хуйня.

— Якби можна було зробити так, щоб не було доступу до твоєї музики в росії, ти б зробив це?

— Так. Бо мені не подобається що вони не доганяють до кінця що відбувається. Вони не розуміють що таке коли я сиджу, бл*ть, без світла, без води, під обстрілами і телефоную батькам із питанням чи вони живі.  В них немає такого досвіду. Вони не розділяють українську і російську музику. Багато хто думає, наприклад, що «Валентин Стрикало» — російський гурт. Є такі люди. В Україні є, блять, такі люди, які думають, що це російський гурт. Мені здається, що це і було однією з причин чому гурт закрився. Бо йому [Юрію Каплану] стало від того противно.

Виходить, що коли [українська] музика російською, то вона не відділяється [від російської] і культурно сприймається російською. Росіяни слухають російськомовну музику, отримують від цього кайф і, таким чином, забирають її.

Мені крінжово розуміти, що моя музика додається в плейліст з якимось «буєраком», і взагалі може сприйматися як якась московська група. 

До речі, з приводу російських артистів, які от збирають якісь гроші на всяку хуйню. В мене менше негативних емоцій викликають артисти, які просто нічого не говорять. Бо взяти того ж Noize MC чи Монеточку, які збирають гроші для біженців. 

По-перше, це слизька штука — ніби з посилом «Давайте вся Україна емігрує та ніколи не повернеться?». Гроші повинні йти на зброю.

По-друге, кількість грошей, які вони заробляють на стримінгу вконтакте і на «яндекс.музикє» — пропорційна їхнім зборам. Це виходить переливання з пустого в порожнє. Безсенсово. А виступають вони закордоном, куди російські емігранти приходять з гаслами «нет войне» як на просту вечірку. Це для них форма досугу — миру мир, піс, нєт войнє, вся х*йня. Прийти на концерт, відпочити, а потім прийти у свій теплий будинок, де в тебе є їжа, вода, газ і ти сидиш в безпеці. Якась х*йня, здається. Через отакий досуг вони можуть відчути себе чуточку (трошки) маленькими революціонерами. І мене це дратує.

Це більше схоже на акцію самоствердження, ніж на реальні дії. Краще донат на зброю конкретному підрозділу, наприклад, а не збір гуманітарки, при тому що х*й знає кому ці гроші насправді надходять, може це все липа.

Я періодичну слідкую за історіями деяких своїх слухачів із рашки. І вони живуть звичайним життям — ходять на тусовки, концерти, відпочивають. Для них немає значних змін через санкції чи обмеження, цькування. Вони сприймають війну як взаємний конфлікт, а не як те, що їхня країна — оккупант. В якомусь екатеринбургу діти в школі малюють малюнки як Україна і росія тримаються за руку. І це повна хуйня.

— Розкажи трохи про свій україномовний проєкт «Село близнюків».

— Якось я у своєї подруги художниці побачив колаж з якогось репортажа 1+1, в якому була вирізана плашка з написом «Село Близнюків», а на колажі сидів двоголовий козел з головами Януковича.  Мене так приколола ця робота, що я вирішив взяти цю назву для свого нового проєкту. 

Зараз я працюю над поетичною і творчою українською мовою… Мене дуже надихає українська музика часів Червоної рути і та, на якій я виріс — «Океан Ельзи», «ТНМК». Загалом, усі попсові артисти, яких слухали мої батьки. Типу тієї ж Ірини Білик. В нас вдома було багато музичних збірок і касет з підбірками популярної на той час музики — Lama, «Другої Ріки», «Скай» і тд.

Взагалі, я не можу сказати, що я глобально ріс на російській музиці, бо мій інфопростір здебільшого був українським. 

От мені і захотілося зібрати усю ту дитячу ностальгію, скомкати і спробувати створити якусь таку музику, ніби я в дитинстві їду з батьками в машині і ми слухаємо радіо дорогою в Крим. Це має бути музика з настроєм, пов’язаним з моїм дитинством, з українською музикою мого дитинства. А вона була крутою.

— А на якій харківській музиці ти ріс?

— «ТНМК», які жили на Салтівці. Фоззі взагалі навчався в моїй школі і висів на дошці пошани. Це про мій район він написав книгу «Пили воду из-под крана». Я дуже пишався, коли мені батьки у 6-7 років подарували диск з шикарним першим альбомом «ТНМК» і сказали, що це гурт з Харкова. 

Круто, що вони ще й руйнують оці стереотипи про схід і рускій мір. Бо ТНМК популяризували українську мову ще з 90-х, виходить.

Ще в 14-15 років дуже захоплювався великим харківським гуртом Dance Party! Dance! Dance! Це, напевно, один з епохальних гуртів часу початку 2010-х. В Харкові було багато крутої музики, спонтанно важко згадати усіх, кого я слухав.

— Ніколи такого не було і от знову. Харків популяризував українське. Завжди.

На момент виходу матеріалу Ігор вже випустив подвійний сингл «Повінь». Слухайте реліз на стримінгах.

Текст — Ліна Плуженко, фотографії — з особитсого архіву Ігоря, обкладинка — Катерина Дрозд