Сталася поезія. Інна Шилова

Поезія починається з тривоги. Внутрішня хаотичність детермінує зовнішнє оточення. Відтоді не лишається нікого крім тебе самої і тиші, котра звідкілясь неминуче продовжилась. 

Я спробувала записувати римовані тексти у сім років. Надаю перевагу прозовій літературі, а до певного віку — якщо точніше, до 27-ми — не воліла співвідноситися зі словом «поетка» як визначенням стосовно себе. 

Найвірогідніше, першою людиною, якій прочитала свій вірш, була мати.

Поезія, навряд чи, звільнена від практичності сенсу та стилістичних проєкцій часопростору. Поезія осягається зміцненням та частковою флуктуацією конструктиву в рамках кризи і повстання затамованої (підкореної) нарцисичності.

Сумніви щодо справжності та співдії ендогенних метроному, тонометру, тремоло, об’єктиву камери-обскури — розтушовуються вздовж себе.

Коли на відміну від «бунтівної невігласки» заживає «авторка». Тоді рушійна сила провокації спростовується, розтин асоціювань позбувається навмисної рими. І слова структуруються без натяку на їх звуковість. 

Моя поезія втілюється без координації мовлення. Тому декламувати вголос власні тексти мені іноді притаманно. У вимушених чи спрогнозованих проміжках здібності істотно мислити, зокрема, культивується здатність утворювати форму вірша. 

Я б не переконувалась щодо того, мовляв, поезія — це процес споглядання у стрімку невагомість словесного етеру і тобі нібито видають туди тимчасову перепустку, аби кілька разів поспіль втрачати й вихоплювати сьогодення. Так само як і не могла б заперечувати цю відому концепцію. Вочевидь, поезія кристалізується репрезентаціями (під)свідомості в єднанні з пластичністю афекту і, гадаю, почуття заради (всупереч) яким вона пишеться різняться від почуттів, що визрівають з приводу неї у читача або слухача.

Моїм тлумаченням монолітності природи на межі ризику обростають, здебільшого, вірші. Семантика їх ліричної композиції згодом окреслює специфічність мови. Тобто, генерується символізм властивий автору як одиниці. 

Для того, аби засвідчити «як саме», не уникаючи, ймовірно, спогадів про «навіщо», я пишу тексти — у безперервних пошуках збігло 20 років. І не всі тексти витримали розгублену ажитацію дійсності довжиною в пару десятиріч.

---

хоча б раз побудь мною 

з’їж усі пиріжечки

скуштуй ці хрустики

повір що людина 

хоча б одна на землі

приблизно твого віку

протилежної статі

войовничої постаті

здатна тебе покохати

як тільки можеш і знаєш 

сама ти

не осуди нікого

не розбуди кішку

не так дихай голосно

розстав крапки над «і»

під «і» знайди точку зіткнення

всередині кожної маленької «і»

потім кожної дорослої «і»

вирубись у кінці

не знай про себе нічого 

важливого 

«то пусте»

не люби пити воду

люби плавати 

змісти крижові кістки 

зайди в чакрасану

і не зламай собі

будь-ласка

хребта

---

якби я не знала слово «тривожність»

мусила би пояснювати

як те що провокує нудоту

а має приностити задоволення

всеодно хочеться відчувати 

на межі захоплення і зневіри 

розшарувати зшите

облизати глянцеве 

дратувати каміння рухом води

тебе і мене забути

але не виплакати

якби я не знала слово «знесилення»

то центнери поглинутої мною 

енергії спалили б кожного

хто намагався мене торкнутися

просто з цікавості

якби я мала надійний пристрій 

виділення себе зі втоми

себе з віддачі

себе з руїн упередження

я б склала для нас 

суцільну термінологію

але вона теж не допомагає

нічого не допоможе 

коли світ

веде тебе сам

і каже що ти його

[хибна кулька наявності]

фізичне насилля — це змога не йти за покликом тіла

психічна травма — це форма глечика в котрий садять

корінь тотемного зуба

ефективна лояльність —це пастка 

заклику до вчасного

самогубства

нервовий зрив — недоречна ввічливість наодинці з собою

відносно того

хто

хоч на долю секунди може

не роздягаючись

здавити мене і плавно лишити кісточки

перестиглу вишню

міокардового ув’язнення

---

і земля підо мною теж нічого не знала

дощ зливає про нас замовчане

літнє холодне

щось крихке відлунює поштовхами 

може серце

щось набуває кольору мілководдя 

і назва йому змінилася

сухе вкривається ще сухішим 

мабуть

то шкіра 

яку я втратила

і ось що маю тепер

сон у який ми ходимо 

говорити про відстань

до бога

крапку інтонаційно довершену

вінок спонтанності 

в наших очах немає

сонячних опіків 

тож я виграла час на тебе дивитися 

тепер як і вперше

---

господи світ безмежний?

відповідай 

час неосяжний?

болю чаша

трохи на дні солодша?

втома що день то глибша?

як їм ходити

всім хто скрутився

кожною цифрою 

у номері твоєї гарячої лінії?

здається іноді лінія захолонула

посиніла

господи 

так це я дзвонила у пекло

я щоранку крізь морок мозку чую гудки

ритуальний оркестр входить

у вартість тарифних послуг

знаєш 

щойно поклавши слухавку 

я кричу 

умію не помічати

навколо людський очей

важко дихаю силкуюся жити 

день божий — дар

я згадую вкотре як мені рухатись і куди

навіщо я обирала зручне взуття

коли саме збагнула

по компасам

чи мохам

що коло замкнулось — це кровообіг

отрути

згадала на свою голову 

у телефонних будках

нікуди розвернутися

через тих 

повішених.

---

і коли вони будуть знов ідеально 

лежати 

обрані місцем внутрішньої та зовнішньої свободи 

речі в моїй квартирі

коли я позбавлю їх

товщі утилітарності

коли відсутність безладу

не прояснить порядку 

я стану нащадком свого

першого хаосу

і всі прийдуть на церемонію

не маючи при собі запрошень

ані пляшок 

ані питань

ані вибриків

успадковані мамині натяки

на відсутність

медичні халати

чорні туніки

що приховують навіть

те чого ще нема

і наступають на власні тіні 

мамині туфлі  — 

не намагаюся віднайти

це нереально

це практичні навички споживання

а тут ніщо

нічого ніким не застосовується 

тож я 

розпатлана

зручно вибита кожна в мені 

кісточка

за мить до тріску затягнута

теплими сухожиллями

одне око плаче

друге сміється 

приймаю втрачене

як на тебе шите 

плечима знизують всі присутні

кожен ладен щомиті зникнути

чим я їх частуватиму 

зеленню й часником

з горішньої полиці 

---

вирішено оговтатись

праворуч від атб

що в ньому я восени опинилася не сама

згублені шалики пам‘яті

приводять мене до тями за руку 

це далося взнаки 

а відтепер  

рада що можу чути моноритмічний клекіт дамби

рада що міст над нею гойдається під моєю вагою 

хіба місцеві полум’я чи вода можуть тобі щось заподіяти 

здавалося б

неподалік від фронту 

луска пішоходних ліній 

світловідбиваючими рядами

виринає повз акуратні кроки

---

очі виїли ілюстрації провулку столярний 

і я забагато думаю 

в минулому часі

але й звідси вдивляючись 

під розшарпані ноги

бачу як наражаються на гостинність

люди у вікнах 

малосімейок

гасне залежність у вдосвіта від надвечір‘я

уламки пошти 

замикають кути трощених під‘їздів

я безліч разів втрачала адреси складських приміщень  

з порталом додому

ця одинокість 

розверзує ледь засмаглу шкіру 

річ у тім наскільки розбірливо 

ти говориш 

у глибині 

орендованої божевільні

зябра обростають 

повільно 

нестерпно повільно 

легеневою паренхімою 

пальцями старої школярки 

намагаюсь намацати кишенькові гроші

на суші 

вода чогось дійсно варта 

і врешті дісталася 

крамниці трьох чудернацьких літер 

до початку

комендантської години

Інна Шилова, фотографії — Frenkel Eugene, Інна Шилова, обкладинка — Катерина Дрозд

---

Читайте також:

• Інші тексти з серії «Сталася поезія»