Доставка на «нуль», евакуація поранених і нелюбов до «дня бабака». Як 21-річна Джесс керує наземними дронами і ламає стереотипи

Аліні Вороні (Джесс) лише 21. Але за ці 21 вона встигла вже так багато, що в це складно повірити.  

Отримала диплом медсестри і проходила практику в госпіталі. Працювала менеджеркою з продажів і спеціалісткою по роботі з комп’ютерними системами. Займалася волонтерством та допомагала ВПО. Й, врешті, вступила до війська.

Сьогодні Джесс — старша операторка в підрозділі наземних роботизованих комплексів (НРК) бригади «Хартія»: керує наземними дронами, що замінюють військових у виконанні різноманітних бойових завдань. 

Нещодавно Джесс стала героїнею кампанії «Зростай у Хартії», персонажі якої власним прикладом мотивують цивільних вступати в ряди корпусу.

Між медиком і техніком

«У мобільній грі Brawl Stars є дівчинка Джесс: теж руда, з турелькою, яка стріляє у ворогів, і з гаєчним ключем у руках. І я подумала: “Це ж я!” — пояснює Аліна свій псевдо, крутячи в руках мікросхему, й додає: — Я і технік, і оператор: якщо треба — можу і гайки покрутити, і щось випаяти, і заклеїти». 

Аліна родом із Кременчука. Любов до комп’ютерів у неї спалахнула ще в дитинстві. Тоді вона ще не здогадувалася, що врешті конвертує її у щось значно більше, ніж хобі.

«У мене був старенький ноут, який я перепрошивала, накатувала на нього різні операційні системи, — згадує Джесс. — У КС 1.6 [Counter-Strike, — «Люк»] грала років із семи, в різні мультиплеєрні ігри, симулятори, в The Sims, в “Героїв” — все, що тягнув мій ноут, намагалася скачати і спробувати. На форумах різних сиділа, дивилася відеотуторіали, ще любила персоналізувати комп’ютер під себе — якісь прикольні іконки, тємки ставити. Тому ця сфера була мені близька».

Попри захоплення технікою, Аліна вирішила вступити до медичного коледжу — також не випадково, а щоб краще дослідити себе саму: з дитинства вона багато хворіла, має проблеми з нирками й щороку потрапляла в лікарню з загостренням. «Тож я вирішила в цю медичну романтику зануритися», — пояснює вона.  

Проте вже під час навчання Аліни почалася світова пандемія, студентів перевели на «дистанційку», й вона почала «перегоряти». А далі почалась повномасштабна війна.

24.02.2022, волонтерство, Харків

24 лютого 2022-го минуло для Аліни як у тумані. Напередодні вона сильно хворіла і лежала вдома у Кременчуку з високою температурою. Аж раптом прокинулася від розмов мами по телефону.

«Зранку 24 лютого мама почала ходити по квартирі і з кимось гучно розмовляти, дзвінок за дзвінком, — згадує вона. — Я прокидаюся і питаю: “Щось сталося?” Мама каже: “Війна”. Я спочатку не повірила, потім подивилася в новинах: Київ і Харків тоді вже обстрілювали, плюс прориви на кордонах. Страшно було».

Спочатку Аліна була розгублена й не знала, що робити — тоді події розвивалися вкрай стрімко. Їй здалося, що це кінець української державності. Одне дівчина знала напевно: під окупацією вона точно не житиме.

«Для себе я точно розуміла, що навіть якщо Росія буде в моєму рідному місті, я тут не залишатимуся, не стану жити під триколором ні за що», — наголошує Аліна.

Згодом вона побачить багато людей з тимчасово окупованих і прифронтових територій, зокрема з Харкова. У соцмережах масово поширюватимуть повідомлення з закликами про допомогу. Тож Аліна з мамою почнуть збирати необхідні речі і передавати їх переселенцям.

«Я зрозуміла, що треба єднатися, бо це люди, яких спіткало горе, й ми маємо допомагати одне одному, — пояснює Джесс. — Згодом я долучилася до “Центурії”: там теж було багато двіжухи волонтерської — акції, заходи. Ми ходили по торговельних центрах, збирали у скриньки донати. Я просто робила те, що мусив робити кожний українець в той період — допоки була можливість цим займатися». 

Вже на другий-третій день «повномасштабки» заняття в коледжі відновили, студентам потрібно було виходити на пари в онлайн, почалися заліки. Тож Аліні довелося переключитися на навчання.

Наприкінці 2022-го Джесс познайомилася з хлопцем із Харкова. Закохалася і в Харків. Прифронтове місто нагадувало їй великий організм, який попри все функціонує і тримається.

«Ще у школі я була в Харкові на екскурсії з класом, і мені дуже сподобалося, — згадує вона. — А під новий 2023-й рік я приїхала сюди до свого хлопця.

Я гуляла Харковом, і мені дуже імпонувало це місто і ці люди. Умовно, якщо хтось впаде в метро, вони не пройдуть повз. Можливо, Харків став таким вже після початку повномасштабного вторгнення — я не знаю, бо раніше тут не жила, але в людях тут відчувається єдність.

Я бачила, що тут продовжується життя, працюють супермаркети, люди навіть після нічних обстрілів виходять на роботу».

Місто Ха настільки привабило Аліну, що безпекові ризики здалися не надто важливими; до того ж, її рідний Кременчук також потерпав від ворожих обстрілів. 22 червня 2022-го росіяни поцілили ракетою Х-22 у місцевий торгівельний центр «Амстор», загинуло 22 людини, понад 60 отримали поранення. Неодноразово також били по НПЗ. 

Відтак, напередодні нового 2023-го Джесс вирішила залишитися в Харкові, з’їхалася зі своїм хлопцем. Але вже навесні в неї починалася переддипломна практика, тож потрібно було повертатися у Кременчук. 

Практику Аліна проходила у госпіталі. Й щодня захоплювалася роботою медсестер, які проявляли справжній героїзм, працюючи за мінімальні гроші.  

«На той момент у госпіталі вже лежало багато військових з Харківського напрямку, — згадує Джесс. — Тоді в мене була мотивація робити більше, більше допомагати. Й навіть проскочувала думка, що я хочу працювати за фахом».

Проте йти в медичну сферу Джесс не ризикнула. І в той же день, як отримала диплом, остаточно перебралася до Харкова і свого хлопця. Здавалося б, вона нарешті отримала те життя, якого прагнула. Але вже за рік вирішить кардинально змінити його.

«Охматдит» і шлях до війська

Наприкінці весни 2024-го Аліна відчула бажання долучитися до війська. Її хлопець тоді ховався від ТЦК, й пара не спускалася в метро. 

З одного боку, Джесс розуміла хлопця, бо його родина перебувала в окупації, тож у випадку мобілізації родичі опинилися б під загрозою. А з іншого — спокійне життя почало тиснути на неї та втрачати сенс. 

«Я розуміла, що комфорт мого цивільного житті, наявність питної води, їжі, тепла, оселі — все це здобувається чиєюсь кров’ю, — пояснює вона. — І мене це зачепило: я просто зрозуміла, що роблю замало, що ніби не заслуговую на те, що маю». 

Згодом Джесс розійшлася з хлопцем і влітку 2024-го перебралася до Києва: поїхала до своїх друзів, бо потребувала підтримки, а в Харкові на той момент у неї нікого не було. Там влаштувалася на роботу — менеджеркою з продажів у Comfy. 

Проте бажання доєднатися до війська нікуди не поділося. Переломним моментом став удар росіян по дитячій лікарні «Охматдит» 8 липня 2024-го: тоді загинуло 33 людини, понад ста отримали поранення.

«Хлопці і дівчата з “Центурії” одразу приїхали туди волонтерити: допомагали розбирати завали, підносили воду, — згадує Джесс. — А я була на роботі, й у той момент відчула, що не на своєму місці, мені було важко. Тоді я відпросилася у адміністратора і пішла зі зміни, бо відчувала, що мушу бути з нашими волонтерами. Й потім звільнилася і почала обирати бригаду, до якої хочу долучитися».

Невдовзі Джесс обрала бригаду, пройшла співбесіду, здала фізтест, але «з якоїсь загадкової причини» її туди не взяли. Тоді вона звернулася до «Хартії». 

«Я така: “Окей, знаю ще одну класну бригаду”, — розповідає Аліна. — Про “Хартію” я чула по відгуках від знайомих, що тут хороша підготовка, навчання. Також що тут зважають на попередні навички людини, на те, що їй цікаво, де вона бажає бути — й це впливає на те, куди вона потрапить». 

Для Джесс було важливо спочатку закріпитися в «Хартії», а далі вже обрати напрямок, в якому вона була б корисною. Проте, поки чекала на початок свого БЗВП, передивлялася різні матеріали, пов’язані з бригадою. Джесс натрапила на сюжет про НРК (наземні роботизовані комплекси) і дистанційне мінування та захопилася цим.

«Я уявила, яка робота стоїть за цим дрончиком, що розкидає міни; який взагалі потенціал у цієї коробочки на колесиках. Мені здалося, що це дуже перспективний напрямок, стало цікаво розібратися в ньому, — згадує Джесс. 

Тоді я звернулася до декількох знайомих, знайшла контакт сержанта взводу НРК і розповіла про себе. Я хотіла потрапити сюди хоча б на посаду медика і паралельно копатися у дронах, крутити гайки». 

Виявилося, що посади медика в підрозділі немає. Втім, на подив Джесс, її одразу взяли оператором НРК. Родичам нічого не казала, аби не вступати в дискусії, аж поки не потрапила в навчальний центр. 

«Я розуміла, що ніхто мене не переконає в тому, що мені це не треба, — пояснює вона. — І коли я вже впевнилася в тому, що все нормально, я там, де треба, подзвонила брату: “Я підписала контракт”. А той питає: “З ким?” Він нормально сприйняв, не сильно здивувався , бо добре мене знає. І брат вже повідомив мамі, бо я сказала, що з нею не говоритиму. Мама в мене постійно нервує, накручує себе, їй важко. Тим не менш, змірилася, прийняла це як факт».

У групі Джесс на БЗВП було 12 дівчат. Вони жили окремо від хлопців в однокімнатному будинку — взимку, згадує вона, там було дуже холодно. Програма навчання у дівчат була майже такою самою, як і у хлопців. 

«Хіба що по навантаженнях нас щадили більше — й то за бажанням, — пояснює Аліна. — Але це не стосується стрільб — три кілометри ми ходили у броніках, з автоматами, в касках й іноді з рюкзаками з їжею, бо стрільби затягувалися — ніхто не дозволить тобі витягнути плити чи зняти бронік». 

Після двох місяців БЗВП Джесс проходила ще два тижні КМБ — суто хартійського курсу адаптації, за який, каже вона, отримала більше корисної інформації, ніж за весь БЗВП. Сьогодні з захопленням згадує свої емоції від стрільб з АК-74 та лекції з історії.

«У “Центурії” у нас було багато різної движухи, тому я вже знала, як тримати в руках автомат, як його розбирати, чистити. Але не стріляла, — згадує вона.

Вперше трохи приглушило, але не було шоку, лише адреналінчик, я завжди зі стрільб виходила з позитивними емоціями. Деякі дівчата такі: “Блін, знову ці стрільби, знову оглохну, вже і беруши не допомагають”. А мені дуже подобалося. Ще дуже сподобалися лекції з історії — це корисно, бо так боєць може знайти свою мотивацію і відповіді на питання “Чому я тут?”»

Найбільш екстремальною дисципліною хартійського вишколу для Аліни стала тактична підготовка. Якось під час таких занять вона ледь не втратила свідомість.

«Коли чотири години бігаєш по лісу в “броніку”, падаєш, встаєш — просто ад, — каже військова. — А так загалом відбігала. Навчання — це колосальний досвід: досвід перебування у великому колективі і стресостійкості, бо ти проходиш через випробування». 

У січні 2025-го Джесс нарешті потрапила до свого підрозділу. Декількох її посестер із навчальної групи взяли в танкову роту, ще кількох знайомих із «учєбки» — в розвідку. 

Дівчина за кермом та «мозок» дрону

Поки ми розмовляємо з Джесс, у майстерні кипить робота. 

«Я найбільше займаюся встановленням керування на дрони і його налаштуванням — щоб дрон, наприклад, розумів, що коли ми дьоргаємо стік праворуч, він має повернути вправо, а не вліво. Це більше робота з “мозком” дрону», — натхненно розповідає Аліна. 

До того, як потрапити до війська, Джесс встигла лише трохи політати на «Мавіку». З іншими видами дронів не перетиналася і не взаємодіяла.

«Я взагалі не знала, як влаштовані НРК і що з ними робити, — розповідає вона. — Вчилася всьому з нуля, розпитувала усіх, хто знає. 

Найбільше допомагав наш пан сержант: кожній людині, яка приходила до нас у підрозділ, він намагався надати всі необхідні матеріали і знання, передати свій досвід. Я багато годин перечитувала всі матеріали, що він мені скинув, він давав практичні завдання, які я виконувала. І так доволі швидко опанувала цю сферу. 

Досі не можу сказати, що знаю все, що хотілося б, досі навчаюся».

У підрозділі служать люди з різноманітним бекграундом: програмісти, механіки, зварювальники, пілоти БПЛА з бойовим досвідом тощо. Кожен робить те, на чому розуміється найкраще, при цьому за потребою всі допомагають одне одному.

«Немає такого, що хтось попросить: “Будь ласка, змасти цей ланцюг у дроні”, а інший відповість: “Нє, я технік, я за комп’ютером сиджу”. Будемо мазати ланцюг», — запевняє Джесс.

Аліна — єдина дівчина в підрозділі. Й була б рада, якби до команди долучився ще хтось із дівчат: каже, що потребує подружки.

«Буває, як нападуть чуваки зі своїми приколами… Трішки дрон у мене з’їхав з дороги: “О, жінка за кермом!” — посміхається вона. — Розумію, що вони жартують, жодного разу я тут не зіштовхнулася з сексизмом або шеймінгом, але якби зі мною були ще декілька дівчат, ми б могли нормально пожартувати у відповідь». 

Роботи замість військових

Вдень Джесс працює з дронами в майстерні, вночі — відправляє їх виконувати місії. Це може бути логістика (доставка провізії, води, ліків, боєкомплектів, обладнання, палива тощо), допомога з переїздом між позиціями, інженерні роботи, евакуація поранених і «200-х». 

«НРК — це машинка, на яку можна нагрузити майна, — пояснює Джесс. — І замість того, щоб водій віз це майно кудись, потім виходив із машини, вивантажував його і наражав себе на небезпеку, це робить дрон. Він не такий помітний, менший за машину, йому легше заховатися. Й навіть якщо його вразять, ніхто не втратить життя». 

Серед багатьох видів НРК Аліна з командою віддають перевагу декільком, які добре зарекомендували себе в роботі. У своєму розпорядженні вони мають, наприклад, дрони з великим запасом ходу, що проїжджають від 60 до 100 км, а також з великою вантажопід’ємністю, що здатні транспортувати «посилки» вагою 600-700 кг. 

«Загалом ці дрони виконують дуже важливі задачі, бо є місця, куди машинам взагалі заборонено їздити, на “нуль” не проїдеш на броні — це ризиковано. А дрон може дістатися туди — околицями, кущіками, — розповідає Джесс. 

У нас є НРК із самоскидами: в такому дроні є корзинка, за потребою можна натиснути кнопочку, й тоді вона скидається і полишає вантаж. Військові можуть підібрати зручний момент, щоб вийти й забрати її. 

У нас є успішні місії з евакуації поранених. Знову ж таки: не всюди може доїхати наш “евак”, бо це ризик для людей, які їдуть на ньому. Також не завжди у пораненого є можливість своїм ходом вийти і пройти велику дистанцію. Тому це роблять дрони. 

Для евакуації пораненого підбираємо дрон із відповідними ТТХ, ставимо туди, умовно, ноші, сумки з водою і пілпаком [набір таблеток, які має вжити поранений]. Обираємо найдосвідченішого оператора, який бере на себе відповідальність: він везе пораненого і розуміє, що треба дуже обережно поводитися, кожну ямку об’їжджати, не гнати швидко, бо це чиєсь життя». 

Загалом під час планування кожної операції враховують рельєф і підбирають відповідний дрон. Наприклад, «гуслянки» — гусеничні дрони — застрягнуть на бездоріжжі, а колісні дрони з великими металевими колесами проїдуть і багнюкою.

Можливості наземних дронів постійно зростають. Вже двічі за допомогою НРК Джесс із командою успішно евакуйовували інший свій дрон, що застряг під час виконання місії: наземним дроном — наземний дрон. 

Джесс сподівається, що в подальшому розвиватимуть дрони з турелями, бо зараз вони потребують кращих модифікацій. Розширятимуть спектр роботи НРК: наприклад, щоб вони могли працювати замість мобільно-вогневих груп, що збивають шахеди. А також збільшуватимуть вантажопід’ємність і прохідність наземних дронів. 

«Ідей у нас ще цілий вагон, — каже Джесс. — Щоправда, раніше було більше часу: на нас менше розраховували в потребах логістики, й ми мали змогу щось придумувати. Зараз ми не можемо висмикнути якийсь дрон із бойової роботи та тестувати на ньому два дні те, що хочемо — тестуємо вже безпосередньо під час виконання місії». 

---

Читайте також:

• Харківський фонд збирає кошти на роботів для евакуації поранених
• «Все більше жінок беруть зброю в руки». Інтерв’ю з бойовою медикинею Світланою Фурсовою про жінок в силових підрозділах
• В Києві відбудеться «Хартія Фест». Що відомо?

---

Людина, яка не може жити у дні бабака

Зараз Джесс відчуває себе на своєму місці. Й радіє, що зросла і розвинулася саме в тому напрямку, який їй цікавий. Та вона, яка прийшла в «Хартію», і вона зараз, каже Аліна, — це дві абсолютно різні людини. 

«Тепер у мене більш чітка мотивація — це люди. Мої побратими, з якими я працюю. Люди, яким ми робимо логістику, які не носять важкі міни на собі, а ми їм їх підвозимо. Поранені, яких ми евакуюємо, — наголошує Джесс.  

Я більше усвідомила цінність тих, хто мене оточує. Бо в цивільному житті воно не так цінувалося. А тут ми на війні, я декілька близьких людей втратила, з якими в цивільному житті була знайома. Коли ти усвідомлюєш, що в будь-який момент може трапитися абсолютно різний сценарій, більше цінуєш тих, хто поруч. 

У професійному плані я теж зросла. Коли я прийшла сюди, знання у мене, може, якісь і були, але практики — жодної. Й всьому, що я зараз вмію, всьому, що роблю автоматично — я навчилася тут. Вже можу навіть передавати досвід».

Тим, хто планує приєднатися до війська або ще вагається, Джесс найперше радить визначитися з тим, що прагнеш робити, і підготуватися до цього в цивільному житті: 

«Умовно, якщо хочеш займатися медициною — сходи на курси, зайди на сайти, на яких можна отримати відповідну інформацію. Хочеш займатися сферою технологій — теж є дуже багато матеріалів, які можна вивчати. Якщо вже маєш якийсь фах і хочеш пов’язати з цим своє життя, то сміливо можна йти у військо й не переживати, що не потрапиш на бажану посаду, бо в тебе вже є багаж знань». 

Також Аліна рекомендує відповідально поставитися до вибору бригади, заздалегідь промоніторити її соцмережі, подивитися інтерв’ю бійців. Розпитати друзів і знайомих, дізнатися відгуки. Й коли вже остаточно визначився, стояти на своєму. 

«У нас на хартійському вишколі брали інтерв’ю, де знову питали, ким ти бачиш себе у війську, тож треба твердо казати: “Я на цьому знаюся, я буду в цьому ефективним”, — каже вона. — Й вже коли безпосередньо опиняєшся у бригаді, бажано знайти когось з того підрозділу, до якого хочеш долучитися. Можна отримати контакти командира, сержанта і так вже намагатися туди пробиватися. В такий спосіб я і опинилася там, де і хотіла бути». 

Коли закінчиться війна, Аліна найперше з’їздить додому у Кременчук відвідати рідних, можливо, звозить кудись маму. Водночас Харків, каже вона, який закохав її ще у 2023-му, зачаровує дедалі більше. Й люди цього міста — також. Тож вона планує залишитися тут і після війни.

При цьому не виключає, що і «після» залишатиметься у війську. Підписуючи свій контракт на військову службу, вона навіть не читала його. Лише сфотографувала й вже згодом побачила формулювання «до оголошення демобілізації». 

«Ну, я така: “Може, колись”, — посміхається Джесс. — Насправді в цивільному житті я себе вже майже не бачу. Можливо, залишуся у війську — хочу й далі працювати на користь країні, покращувати технології, збільшувати ефективність нашого війська. 

Я звикла до того, що маю тут. Оця нестабільність, мінливість, постійні задачі, божевільні ідеї, які треба втілювати, графік ненормований — це все мені імпонує. Я людина, яка не може жити у дні бабака. Коли я сьогодні тут, завтра — там, вночі не сплю, вдень кудись їду — це мій ритм життя, інакше я погано себе почуваю».   

Дмитро Кузубов, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — Денис Воронцов для «Хартії», обкладинка — Анастасія Юращенко

---

«Люк» — це незалежне онлайн-медіа про Харків, яке висвітлює міські процеси та проблеми, стимулює до змін у місті та суспільстві, збирає на одному майданчику ком’юніті змінотворців та активних людей.

Ви можете робити свій щомісячний внесок у розвиток харківського медіа або зробити разовий донат на будь-яку суму. Дякуємо❤️