Каданов — Омодада: культурний діалог між Харковом і Тернополем

Г.С. Лесик народився і мешкає в Тернополі. Олег, попри те, що всі думають, ніби є харків’янином, народився в Івано-Франківську. Хлопці, який у вас є теплий спогад із дитинства про ваші міста?

Л.О. Мій батько з села Соснівка Рівненської області, і мене завжди на ціле літо відправляли туди до бабусі. Ми ходили на річку Случ, рибалкою займалися, грибочки шукали. Тому в мене все дитинство асоціювалось з сосновими лісами. На Галичині теж пощастило, бо в батьків приватний будинок і на дворі студія була. Там теж прикольно було: ванну на вулицю часом виставляли, бо тоді ще не було надувних басейнів, збиралися з сусідами йшли обкрадати вишні й черешні.

О.К. Мої перші свідомі спогади про Івано-Франківськ — це коли в чотири роки я з батьками переїхав у новий дім. Наш приватний будинок знесли, бо там щось будували, і дали нам декількакімнатну квартирку на районі Брати. Це був край міста, близько до річки Бистриці. Зараз це район Будівельників, там уже все забудовано, але раніше там був пустир, який страшенно затягував у вир цікавих, сумнівних і небезпечних історій. Ми там плавали на плотах, я навіть ледь не потонув, але мене порятував товариш мій з сусіднього під’їзду, якого вже нема в живих. Він був в тому гелікоптері з генералом Кульчицьким [29 травня 2014 року поблизу Слов’янська терористи обстріляли гелікоптер Нацгвардії, на борту якого був генерал Кульчинцький й ще 11 військових — всі вони загинули — ред.].

Загалом, теплими ці спогади важко назвати, бо це були 80-ті — брутальність, треш, але страшенно весело.

Г.С. Олеже, ти з акторської родини. Лесик також казав в одному зі своїх перших інтерв’ю про перше захоплення барабанами і музичну школу. Як ви пам’ятаєте своє перше знайомство з музичним інструментом? Чи хтось вас до цього надихав, чи може то був примус від батьків?

Л.О. У мене є конкретний є флешбек, з якого все почалось. У шість років мене віддали в школу мистецтв у нульовий клас. Там був такий урок — «колективне музикування». Нашим учителем був Степан Васильович, барабанщик відомого тернопільського гурту «Світозари». В нього в класі стояла барабанна установка, а ми сиділи на стільчиках перед ним. Ну і він нам: «Діти, мене звати Василь Степанович і зараз я вам покажу, що таке барабани». Він на них зіграв так, що в мене цей спогад до сьогодні залізно в пам’яті закарбувався. І я захотів навчитися так само.

О.К. Дико прозвучить, але моє перше знайомство з музичним інструментом відбулося в 18 років. Все моє дитинство пройшло в театрі: мама на репетиціях, мій старший брат Макс грав на барабанах. А я сидів, дивився на це все і якось мені було «по барабану». І мій брат постійно розказував, що в мене немає ані слуху, ані задатків. Років з 14-ти я слухав музику, в основному важку, читав книжки і дивився, як брат грає на барабанах в різних франківських гуртах.

Врешті-решт, у постпубертатний період, мене потягнуло на вулицю. Ми сиділи з хлопцями біля різних шкіл, вони грали на гітарах, а я просто співав. Всім страшенно подобалось, як я співав і це мене дуже надихало, але грати я не вмів. Тоді попросив хлопців показати перші три «блатних» акорди. Якось опанував перші гармонії і зрозумів, що хочу писати пісні, бо майже у всіх піснях щось десь не подобається і вони не ідеальні, а я всередині відчував, як звучить ідеальна пісня.

Г.С. Чи не здається вам, що в дитинстві постійно є відчуття, що музика — це якась каторга? А якщо дитина продовжує займається займатися нею, то відчуває постійний опір, тому що хоче грати, а не вчитися…

Л.О. За себе кажучи, в школі мистецтв з барабанів тільки все почалося. Потім був хор. Паралельно ще уроки піаніно, які я взагалі не любив. Та коли пройшло років десять, ці знання якось наново відкрилися і я щасливий, що існує м’язова пам’ять. Вона мені зберегла базові знання, які мені потім дуже знадобились. Тому треба змушувати. Але це мій досвід.

О.К. Для мене заняття музикою сталися дуже пізно, після цієї суворої дворової капітанської школи. Потім я вже вступив у театральний інститут у Харкові. Я дуже шкодував, що музика пізно до мене прийшла і що не маю жодної освіти. Навчання в театралці і акторська робота над собою дала розуміння, що музикою треба займатися регулярно і постійно, бо інакше толку не буде.

«Творча сторона Харкова постійно запускає флюїди в повітря»

Г.С. Харків і Тернопіль за своїми музичними середовищами є одними з наймонолітніших українських міст. Це дуже дивно, бо міста абсолютно різні. Тернопіль набагато менший, Харків – велике місто, мегаполіс. Як би ви описали цей феномен музичного альтернативного Харкова і музичного Тернополя?

О.К. Я не погоджуюсь, що Харків музичний. Я погоджуюсь, що є декілька хвиль харківських. У 90-х були «Разные Люди» з цим божевільним Чернецьким, який зараз у Росії. Ця хвиля російського року була, але зараз її немає вже. Коли я приїхав до Харкова в 90-х і заговорив там українською, ніхто фактично і не розумів мене, усі квадратними очима дивились.

А на початку нульових з’явилась 5’nizza, Lюk і нас також приєднують до цієї хвилі. Потім Pur:Pur і ще декілька цікавих гуртів.

Харків — дуже парадоксальне місто. Одна сторона — міщанська, а друга — незалежні музиканти, художники, театри. Мені здається, ця творча сторона постійно запускає флюїди в повітря і чіпляє якусь частину юнацтва, через що виникають несподівані цікаві музичні проєкти.

Л.О. Ти розповідаєш про Харків, а в мене є стільки вражень і емоцій. Бо зі школи для мене Lюk був і досі лишається улюбленим українським гуртом. І таке моє знайомство було з Харковом як слухача, бо я ще тоді не виступав. Для мене це точно було наймузичніше місто в Україні.

Потім коли вже почав трошки грати, в 2010-му ми вперше поїхали в Харків. Це був гурт «Echo Gardens» з Наталкою [Багрій], з якою я граю зараз в Tik Tu. Ми поїхали в Харків, але нас там слухало десь шестеро чи семеро людей.

А коли почалися часи Tik Tu, я за харківською музикою вже менше слідкував. Але тоді вже Харків почав більше цікавитись нами. Ми вже познайомились із театром «Воробушек», з цими прекрасними божевільними. І ART AREA ДК нас приймала класно. Гриша Чайка теж. І взагалі багато класних людей є.

Г.С. Cупер. Давайте про Тернопіль.

Л.О. Тернопіль славиться фестивалем «Нівроку». І серед музикантів місто був відомим, бо перші свої концерти там грали і «Грузовики» [«…и Друг Мой Грузовик» — прим.] і «Хамерман Знищує Віруси», які ще від правого корпусу отримували по шапці. І в тих самих Nameless були тоді золоті часи, і ще багато гуртів. Я не знаю, чи їх тоді так само багато чули в 2000-х роках, як харківські гурти, але мені здається, що менше. Може вони просто не мали таких ресурсів, щоб так добре записати пісні, як 5’nizza чи Lюk. Тоді в Тернополі погано записували.

О.К. Lюk вміли писати, і вони, до речі, писали свої альбоми на «М-Арті». У Сергія Фленжера, звукорежисера, є такі звичайні студії, і всі гурти, які приходили на «М-Арт» звучали досить схоже. А у Lюk вистачало авторитету домовитись із Фленжером, що сідають, пишуть все самі, використовують техніку і, взагалі, просто винаймають студію. Я не знаю, хто в Україні на той момент писався так близько до західних еталонів. Видно, що вони надихались майстрами, дуже прискіпливо аналізували все і знали, як це перейняти і реалізувати.

Я ще хочу кілька слів про Тернопіль додати, бо в нас така історія цікава була. Якось вперше привіз «Оркестр Че» туди, а біля озера був такий заклад — «Шинок». Там маленька сцена, а нас на той момент, здається, п’ять учасників гурту було, і ми так тіснилися там. Більша частина репертуару була російськомовна, до того ж дивні пісні — сюрреалістичні і авангардні — але нас слухали. Міша Кабанов, який робив перформанси, притягував увагу. У закладі сиділа невеличка компанія, як виявилось — прокурорських синків, які щось святкували. І раптом один підходить під сцену й каже: «Клас, дуже потужно, а давайте зіграйте “Золотые купола”».

Ми відмовились, аргументувавши, що це авторська програма і ми не будемо нічого змінювати. І почався ґвалт, після концерту нас Зорян [гітарист гурту Nameless Зорян Безкоровайний — прим.] якимись чорними шляхами виводив, бо назрівала бійка. Я прямо хотів битися, а Зорян — такий примиритель, класичний хіпі — зумів все погасити.

«Людей не сильно хвилює, що музикантам також потрібні гроші»

Г.С. Поговоримо про складні філософські матерії. Як ви думаєте, чому альтернативної музики в Україні є багато, а індустрії і ринку з цього не з’являється?

Л.О. Складне комплексне питання. Від всього залежить: починаючи від державного регулювання і закінчуючи тим самим слухачем, якому це не дуже треба. Але так з альтернативною музикою по всьому світі.

О.К. Мені здається, що [в світі] ситуація трохи більш оптимістична. Багато мінімально мейнстрімних гуртів збирають досить великі зали. А в нас із цим трохи гірше. Ситуація змінюється, і це помітно. Проте ми страшенно відстаємо в цьому сенсі. Я пам’ятаю, як в 90-ті ці вініли на бобіни переписувались, було дуже складно діставати музику, а зараз це є у вільному доступі. І нове покоління виросло на цьому, і смак у них хороший. Але чомусь саме концертна індустрія хромає. Якийсь нонсенс, пороблено.

Л.О. Я просто згадую, як 10 років тому виглядали, скажімо, фестивалі «ZaxidFest», «Respubliсa» тощо. Тоді вони слабенькі були по всіх параметрах, але взяли й прокачались. Зараз слухаєш звук і все в порядку. В цьому поступ однозначний. Якість запису гуртів також виросла — в кожному місті є локація, де люди можуть реально добре записатися. Слухача більше не стало — факт. Значить треба більше старатись, їздити кудись. Комусь же вдається.

Г.С. У зв’язку з тим, що зараз вся музична сфера переживає велику проблему, пов’язану з карантином, я хочу почути ваші прогнози: що ж далі буде з індустрією? Якщо концертів стає все менше, то як монетизувати свою творчість у нових умовах?

О.К. Прогнозувати важко, але деяка тенденція прослідковується. Одразу пішла хвиля онлайн-концертів в інтернеті, і вже десь за півтори тижні багато хто почав виставляти номер платіжної картки. І мені здається, що сьогодні ці внески від своєї аудиторії — це поки що єдиний варіант, як заробляти на музиці, або хоча б пробувати. Хтось буде п’ять доларів на місяць надсилати, щоб підтримати свого улюбленого автора. Поки що не бачу інших варіантів. Ти, Лесику, як думаєш?

Л.О. Зараз мені кожен день хтось пише, пропонує зіграти для слухачів їхньої платформи, але грошей немає. Ну можна зіграти, але граючи кожного дня просто так, ми будемо знецінювати себе. Класно це якось зробити для свого глядача раз на тиждень. А коли починаєш говорити, як це можна монетизувати, людей не сильно хвилює, що музикантам також потрібні гроші.

От ведуться зараз переговори по онлайн-фестивалю, і мені цікаво спостерігати, як організатори діляться своїми думками. Хтось вміє гранти писати, шукати гроші, хтось — спілкуватись на спонсорських засадах, подавати пропозиції якимось торговим маркам чи закладам харчування тощо.

«Для музиканта весілля — то смерть»

Г.С. Весь новий сезон Urban Space Radio присвячений стереотипам. Я, полазивши по матеріалах про українську музичну індустрію, виписав три стереотипи про музикантів. І хотів би, щоб ви коротко відреагували на них — так чи ні, і чому. Перший найпоширеніший стереотип: «Музикант в Україні не може досягти успіху без наявності продюсера».

Л.О. Для довгограючої історії, я думаю, може й так. Бо зараз в інтернеті дуже швидко все відбувається. І щоб ця історія трималася, треба підживлювати інтерес, монетизувати, виживати, конкурувати, тому, мабуть, потрібно вливати гроші.

О.К. Мене здається, це досить відносна річ. Я хочу уточнити: мається на увазі, що коли досить великі гроші вливаються і розкручується музикант з нуля, так?

Г.С. Так. Йдеться про те, що музикант завжди повинен займатись мистецтвом, а навколо нього має бути команда людей, яка вливає гроші й допомагає.

О.К. Ви ж розумієте, що частину свого часу треба приділяти різним адміністративним справам. Ну ви ж, Лесику, вдома в тебе записали перший альбом, який вибухнув. Це ж був крутий матеріал, круто записаний. І мені здається, що він був зроблений якраз без історії з вливаннями.

Л.О. З одної сторони класно, що так вийшло. Але якщо той самий матеріал був би зроблений з командою, яка б мала стратегічний план і знала, що робити і як це зробити класно, він би мав більше толку.

О.К. Але наша українська історія унеможливлює, що така музика, з якою ви виступили, зацікавила б якогось продюсера. Бо, зазвичай, продюсери — це про заробити грошей. А вкласти гроші в музиканта, творчість якого він дуже любить і буде його розкручувати — поки що це не працює. Поки що я не уявляю, щоб Tik Tu зі своїм прекрасним матеріалом могли б зацікавити якогось продюсера з великим гаманцем. Але якби міг, то ясно, що це спрацювало би ще більше.

Г.С. Продовжуємо далі: «Радіо і телебачення надалі залишаються найважливішим інструментом популяризації української музики». Перефразовуючи: без ротації на радіо і ТБ неможливо стати легендарним і суперзнаним.

Л.О. Є виключення, є інтернет-поколіня, якому не потрібно ТБ. А з іншої сторони є таке, що мусиш в той телевізор влізти, щоб хоч трохи на тебе хтось почав дивитись.

О.К. Мені здається, що юне покоління ТБ вже не дивиться. І я розумів прекрасно, пишучи пісні для «Оркестру Че», що це не стане цікаво широкому загалу. Це якраз експериментальна історія про моє дослідження світу. Зараз інтернет стає таким же сильним інструментом. Я можу помилятися, але ТБ і радіо — це більше про старше покоління, потяг якого вже трошки відстає.

Г.С. Останнє, моє улюблене. Я прочитав його під однією дискусією й просто дослівно цитую: «Для музиканта не важливо, скільки часу він навчався грі на музичних інструментах, а важливо, скільки весіль він відіграв».

О.К. Це про те, що з The Beatles сталося? Що вони витренувалися, граючи в Гамбурзі в Німеччині по три концерти в день. Це підтверджує теорію про 10 тисяч годин занять, які автоматично виведуть тебе на якийсь рівень професійності. Але мені здається, що для музиканта весілля — то смерть.

Л.О. Згоден. І по собі, і по моїм друзям, які пишуть свою музику, бачу, що є нотка заздрості музикантам-каверистам, які на весіллях заробляють касу, поки в тебе якийсь жах і провал. Ти намагаєшся, щось робиш, а вони мають гроші. Але є інший момент. Коли каверисти доходять до того моменту, коли вже ситі і хочуть самореалізуватися, а дороги назад немає.

Послухати повну розмову і дізнатися про враження музикантів від різних українських міст можна за посиланням.

Програма реалізується за підтримки агентства США з міжнародного розвитку – USAID. Зміст контенту даної програми є виключною відповідальністю “Urban Space Radio” і не обов’язково відображає погляди USAID чи Уряду Сполучених Штатів.

Обкладинка — Ілля Зубков, фотографії — особисті архіви Лесика та Олега