Люди
Уроки війни. Як харківські освітяни продовжують працювати під обстрілами

Російські війська систематично продовжують обстрілювати Харків, знищувати його інфраструктуру, культурні пам’ятки та зокрема заклади освіти. Тому новий навчальний рік стане для харківських освітян справжнім викликом. 

Щоб допомогти викладачам і викладачкам, найбільша в Україні спільнота освітян EdCamp Ukraine, яка нараховує понад 40 000 учасників та учасниць, запустила краудфандингову кампанію. Її мета — збір коштів на комп’ютерну техніку та доступ до інтернету тим педагогам, які через війну втратили обладнання для навчання.

Частину грошей планують направити на психологічну підтримку вчительок і вчителів та організацію регіональних подій, під час яких вони зможуть поділитися досвідом навчання в період війни. 

«Люк» розповідає, чому ця ініціатива важлива і які уроки засвоїли для себе харківські педагоги.

Російські війська систематично продовжують обстрілювати Харків, знищувати його інфраструктуру, культурні пам’ятки та зокрема заклади освіти. Тому новий навчальний рік стане для харківських освітян справжнім викликом. 

Щоб допомогти викладачам і викладачкам, найбільша в Україні спільнота освітян EdCamp Ukraine, яка нараховує понад 40 000 учасників та учасниць, запустила краудфандингову кампанію. Її мета — збір коштів на комп’ютерну техніку та доступ до інтернету тим педагогам, які через війну втратили обладнання для навчання.

Частину грошей планують направити на психологічну підтримку вчительок і вчителів та організацію регіональних подій, під час яких вони зможуть поділитися досвідом навчання в період війни. 

«Люк» розповідає, чому ця ініціатива важлива і які уроки засвоїли для себе харківські педагоги.

«Моя війна. Уроки» — що, як, чому?

З 2015 року громадська організація EdCamp Ukraine допомагає українським педагогам у професійному розвитку, підвищує статусність і рівень сприйняття професії вчителя та загалом робить усе можливе для просування реформ у сфері освіти. 

Війна не зупинила цей шлях, а тільки додала нові виклики. Засновник руху відповідального вчительства EdCamp Ukraine Олександр Елькін навіть вважає, що вся попередня семирічна діяльність була такою собі підготовкою до воєнної реальності.

«Спілкуючись з едкемпівцями й едкемпівками, я спостерігав, який героїзм вони проявляють, продовжують виконувати свої професійні обов’язки, підтримують контакт із дітьми, — запевняє він.

Вони дуже багато роблять, щоб допомогти внутрішньо переміщеним особам, членам своїх громад, ТРО, армії. Наші освітяни неймовірні. Це наштовхнуло нас із колегами на ідею підсвітити цей внесок. 

Так народився задум кампанії про і для українських освітян».

Олександр Елькін

Після початку повномасштабного вторгнення, уже 25 лютого, EdCamp відновили свою діяльність — запустили серію вебінарів під загальною назвою «Простір стійкості» для освітян та батьківства. Пізніше вирішили звернутися із запитом до членів спільноти — чого їм самим бракує і в чому потрібна допомога.

«Фактично, зараз наша діяльність — це форма гуманітарної підтримки, — пояснює Олександр. — Ми визначили, що в топі таких потреб комп’ютерна техніка, фахова системна психотерапевтична підтримка й підвищення кваліфікації. Це те, що мене захоплює в нашому освітянському середовищі: попри все ми зберігаємо відкритість до нових знань».  

Не менш важлива частина кампанії — інформаційна. Кампанія «Моя війна. Уроки» — це 26 інтерв’ю українською та англійською з педагогами з усієї України, у яких вони діляться своїм досвідом з 24 лютого, власними емоціями і висновками, які встигли зробити для себе. Завдяки їй EdCamp Ukraine розповідає історії українських педагогів про їхню діяльність під час повномасштабного вторгнення росії, ділиться правдою про складність викликів, історіями про злочини росіян на окупованих територіях:

«Ми хочемо показати героїзм освітян. Прагнемо донести цю освітянську історію, особливо — у країни західної демократії, щоб вони знали про це», — зауважує Олександр Елькін.

Кожна розмова доводить: війна — це також можливість проявити нашу світлу сторону, переосмислити, що для нас є цінним, що ми можемо зробити для країни. Серед героїв і героїнь інтерв’ю — п’ять харківських педагогів, які, попри все, допомагають місту, своїм територіальним громадам і підтримують зв’язок з учнівством. 

Людмила Таболіна

учителька української мови та літератури, директорка Харківської школи № 10

У березні Людмила Таболіна ходила до роботи пішки 11 кілометрів по дві години під обстрілами і вважала це чимось буденним і звичайним. Триматися допомагали знайомі й колеги, які постійно пропонували допомогу і писали слова підтримки. А ще — гуманітарний штаб, на який з перших днів перетворилася школа. 

Люди з навколишніх будинків мешкали в підвалах школи, готували на кухні шкільної їдальні. Згодом разом збиралися на толоки. Людмила цінує те, що змогла бути корисною. 

«Усі місцеві мешканці знають про нас, звертаються з проханнями — наприклад, знайти ліки, заповнити форму на адресну допомогу, десь влаштуватися. Ми намагаємося допомагати з усіма потребами», — розповідає вона. 

Із часом педагоги почали виходити на зв’язок з дітьми. Підключалися з інших міст і навіть країн. Усім бракувало спілкування. 

«Ми помітили, що діти, яких раніше треба було мотивувати виходити на зв’язок, почали робити це більш охоче під час війни, — згадує Людмила. 

Нашим учням і ученицям це було дуже потрібно. Тому освітній процес майже не зупинявся. Онлайн ми проводили уроки, різноманітні акції, останній дзвоник, навіть танцювали вальс. Це допомогло не загубити наших дітей, а вони не загубили нас». 

Найбільший урок, який учителька засвоїла для себе за час війни — стійкість.

«У мене таке відчуття, що українські школи перейшли на вищий рівень, стали реальними осередками громад, — каже Людмила. — Я би відстежила тему незламності на всіх рівнях — від людини до держави. Було б корисно обговорити, що нам допомагає стояти і не здаватися, які для цього є ресурси, звідки ця стійкість і що вона дає».

Олена Золотоверха

учителька історії, директорка Харківської школи № 26

На початку повномасштабної війни Олена Золотоверха мала вивезти свою дворічну онучку до Європи. Вона могла залишитися там разом з родичами. Проте вирішила повернутися до Харкова, бо як директорка відчувала свою відповідальність:

«Повернення мені далося надважко, бо родичі дуже не хотіли, щоб я їхала, боялися, що більше мене не побачать, — згадує Олена. — Але в Харкові є люди, які на мене чекали, яких я надихаю і яким можу дати пораду, їм легше, коли вони мене бачать у школі».

Завдяки стійкості колективу навчальний процес у 26-й школі майже не припинявся, лише трансформувався. Учительки й учителі налагодили гнучкий графік спілкування й зустрічалися з учнями й ученицями, щоб поговорити й підтримати. Технічно це було важко — як для учнівства, яке займалося в підвалах, так і для викладачів, які евакуювалися лише з  мобільним телефоном. Проте поступово на зустрічах стало з’являтися дедалі більше людей — і так школі вдалося підтримувати зв’язок. 

Методики викладання теж змінювалися й доповнювалися на ходу. На заняттях історією Олена намагалася зацікавити учнівство брати участь у дискусії і проводити паралелі між минулим і майбутнім: 

«Коли обговорювали тему Другої світової війни, я спочатку не розуміла, як мені до неї підійти на тлі нашої війни? Як виявилося, це легко, бо мені не довелося багато пояснювати, хто такий Степан Бандера, що таке денацифікація. Діти все це вже знають із власного життя. Тому я проводжу паралелі, завдяки яким ми і навчаємо, і виховуємо».

Найбільше Олена Золотоверха задоволена освітянською спільнотою. Її досвід показав, що за 31 рік незалежності вчительки й учителі виконали свій обов’язок, і це головний урок.

«У законі про освіту сказано, що школа має виховати громадян, патріотів і загалом порядних людей, — запевняє педагогиня. — Якщо ми сьогодні проявляємо такі почуття, то, мабуть, виконали наше головне завдання. Наша єдність — це наш результат. Тому я впевнена, що освіта і надалі має виховувати три надважливі компетентності — патріотизм, порядність і професіоналізм, без якого неможливо побудувати квітучу державу». 

Владислав Акименко

учитель історії та географії, консультант Центру професійного розвитку педагогічних працівників міста Лозова

​​Владислав Акименко з початку повномасштабного вторгнення побачив, що ковід підготував заклади освіти до критичних ситуацій. Вони вже мали досвід дистанційної освіти, вміли організовувати навчальний процес і адаптовувати його до навколишніх обставин. А це надзвичайно важливо — зокрема, для Лозової, яка зазнає постійних обстрілів. 

Те, що допомагає Владиславу триматися в цей час, — колеги-педагоги, які проявили небачену стійкість. 

«Коли країна опинилася на межі хаосу, учителі й учительки не перестали працювати, — розповідає вчитель. — Навчали дітей бути успішними, а головне — милосердними, були наставниками й наставницями, друзями, партнерами й партнерками, допомагали шукати шляхи й виходити за рамки. Педагоги й психологи з психологинями навчають дітей адаптуватися і створювати новий світ, а отже, створювати своє майбутнє».

Зараз особливо важливо підтримувати учнівство, продовжувати робити власну справу, навіть якщо майбутнє видається туманним. Таким є головний урок для Владислава Акименка. 

«У житті потрібно бути готовим до всього і майбутнє передбачити неможливо, — підкреслює він. — Утім, у нас є можливість творити це майбутнє, а для когось — ним стати. Зараз потрібно експериментувати, не боятися бути тим, ким ти є, або відкривати себе із неочікуваного для себе боку. Потрібно щодня вірити, надихати й змінювати щось на краще. Адже, як показує нам війна, — жодних обмежень не існує, навколо є цілий світ, а майбутнє є в кожному і кожній з нас».

Ірина Гармаш

практична психологиня з харківської школи № 109

Ірина Гармаш із перших днів шукала розрядку і спосіб зробити свій внесок у перемогу. Завдяки цьому психологиня змогла написати 17 казок. Першу почала створювати ще в Харкові, у погребі. 

«Я думала, що, мабуть, у підвалах так само сидять матусі зі своїми діточками, учителі й учительки, — згадує психологиня. — І їм якось треба розповідати про війну дітям — особливо маленьким, пояснювати, що відбувається». 

Сама Ірина вважає свій внесок у підтримку освіти краплею в морі. Уроків вона не проводить, проте завжди залишається на зв’язку з батьками, дітьми, іншими викладачами. Оскільки нині підтримка стала неоціненною. Проте самій психологині потрібно більше знань з роботи з травмованими людьми, тому зараз вона навчається, проходить тренінги і намагається зробити все, аби допомогти учням і ученицям, які цього потребують. Водночас багато чого переоцінюється. 

«Мир, людське життя, наша країна і єдність стали надважливими, — наголошує Ірина. — Я — практична психологиня, працюю в школі. До мене звертаються різні люди й часто запитують про сенс життя. Я зрозуміла, що сенс життя — це саме життя. Мирне, спокійне життя, наші діточки, наша країна і взаємодопомога». 

Галина Кукліна

викладачка орієнтування в просторі, директорка Харківської спеціальної школи № 12 

Галина Кукліна одразу приєдналася до волонтерської діяльності, допомагала сім’ям з ХТЗ та Салтівки. Найголовніша подія для неї — допомога родині учня-третьокласника. Колектив школи разом з волонтерами вивезли його з мамою в Литву. Усе б добре, але в мами стався інсульт. 

«Її забрали в лікарню, дитина залишилася сама, — згадує Галина. — Тому ми відправили їхню 72-річну бабусю в Каунас, щоб вона могла допомагати. Якщо все буде добре, і вони повернуться, це буде моя найголовніша гордість за врятовану родину. Я молю бога, щоб цій жінці стало краще, щоб вони повернулися живі й здорові». 

Для Галини важливо робити все можливе, щоб полегшити життя тим, хто залишилися в Харкові. Часом це важко через відсутність інтернету, необхідність навчатися в сховищах: 

«Є труднощі у викладанні, але тут ми можемо скористатися воєнною тактикою — відійти на один крок, щоб потім рухатися вперед до нових знань. Своїм учителям і учителькам кажу: зараз нам найголовніше зберегти здоров’я нації, а розвивати дітей ми зможемо після перемоги». 

Колектив Галини Кукліної піклується не лише про своїх учнів і учениць. Коли уроки відбуваються в метро, участь у них можуть брати всі діти. Вони можуть просто слухати чи долучатися до обговорення разом з усіма. Це допомагає їм розвіятись, сконцентруватися на чомусь іншому і провести час з користю. 

Проте під час викладання потрібно розуміти: у кожного свої особливості сприйняття інформації, надто зараз. Але навіть це не заважає українським дітям залишатися успішними. Для Галини це — найбільший урок і радість одночасно. 

«Мене переповнює гордість за нашу українську освіту, — каже вона. — Діти, які виїхали, пішли в школи різних країн Європи. Вони пройшли тестування, і їх зараховують на класи вперед — і це ж попри те, що вони не знають місцевих мов. Кожна така історія — це гордість за наших людей. Ми довели, що освіта в нас відповідає європейському рівню, а може, й вище». 

Новий навчальний рік

На українську освіту чекає важкий навчальний рік. Утім, попри всі труднощі цей рік може бути і буде продуктивним і легким для дітей. Освітяни щодня докладають до цього максимум зусиль. 

Сьогодні особливо важливо не зупинятися, продовжувати реформу Нової української школи, до чого готові і EdCamp Ukraine, і українські педагоги. Щоб майбутні покоління мали можливість зробити висновки із цієї війні, розвиватися і будувати країну без наративів російської пропаганди.

До кампанії можуть долучитися як громадяни з-за кордону на платформі GoFundMe, так і українці — на сторінці сайту EdCamp Ukraine. Щоб зробити це, потрібно обрати суму внеску та додати коментар «Моя війна. Уроки» до платежу. 

Софія Панасюк, візуал — Катерина Дрозд


«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу ptrn-1024x235.png
Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу image.png