«Деякі російські хокеїсти пишуть мені, що я нацист і бандерівець». Розмова з голкіпером хокейного клубу «Кременчук» Кирилом Кучером

— Кирило, розкажи, будь ласка, в якому віці ти прийшов до хокею та чому став голкіпером?

— У хокей я прийшов, коли мені було дев’ять років. Для нашого спорту це вже запізно, бо хокеїсти зазвичай починають свій шлях у віці п’яти-шести. Тренер сказав, що я не зможу наздогнати хлопців за навичками польового гравця, тому є можливість стати на ворота.

До цього часу навіть займався степом і хотів стати футболістом. Але я добре катався на ковзанах і мамині знайомі запропонували віддати мене на хокей.

— Де почалась твоя хокейна історія?

— Мій шлях у хокеї розпочався в Києві. У 2006 році я прийшов до хокейної дитячо-юнацької спортивної школи «Сокіл», яка займалась на льодовій арені «Авангард», що на на вулиці Мельникова 46. На жаль, зараз вона не функціонує. 

Після трьох років у хокеї мені вже запропонували спробувати себе за кордоном. Так у дванадцятирічному віці я самостійно переїхав до іншої країни.

— Що для тебе хокей і чим він цікавий?

— Як банально скаже кожен хокеїст, для мене це все життя. А офіційно — це моя професія.

Мене зачепили швидкість, суперництво та боротьба. Це силовий швидкісний вид спорту, в якому хочеться завжди перемагати.

— За які клуби ти грав за час своєї спортивної кар’єри?

— Спочатку це був «Сокіл» Київ, потім, з 12 років — досвід гри за кордоном. За вісім років я всього на рік повертався в Україну в клуб «АТЕК». 

З 20-річного віку  вже остаточно повернувся до українського хокею. «Білий Барс» — команда з Київської області, місто Біла Церква, де я грав три роки, потім за хокейний клуб «Краматорськ» і зараз — за «Кременчук». 

Також два роки тому став членом збірної України з хокею, зараз теж потрапив у розширений список та був на зборах в Палаці спорту в Києві. Але травмувався на тренуванні, тому до Франції не поїхав, де проходив «Турнір трьох націй». Україна зіграла товариський турнір з командами Польща та Франції.

— А що взагалі тебе приваблює в спорті?

— Звісно, це боротьба, азарт та жага перемоги. Я вже не уявляю свого життя без постійного змагання, відчуття успіху і поразок. Адже в спорті важливо не тільки вміти перемагати, а й іноді — гідно програвати.

— У кожного спортсмена є успішне змагання, яке б він хотів повторити. А яким матчем ти пишаєшся найбільше?

— На сьогоднішній день це — матч «Білий Барс» Біла Церква — «Донбас» Донецьк. Тоді ми перемогли з рахунком 7:3. Це було кілька років тому. 

На той час команда «Білий Барс» була далеко не на лідерських позиціях. Бо вона складалася виключно з українських гравців, а майже у всіх командах були легіонери з Росії та Білорусі, в тому числі і в «Донбасі».

Це було щось неймовірне. Ніхто не знає, як нам вдалося перемогти, але це дійсно матч, яким можна пишатися. «Білий Барс» показав, що українські хлопці можуть перемагати навіть такі сильні команди, де є легіонери. Однак, сподіваюсь, що найбільш вдалий матч у мене ще попереду.

— Що відчуває голкіпер після пропущеної шайби?

— Дивлячись, яка саме ця пропущена шайба, як її закинули і яку роль вона грає в конкретному матчі. 

Якщо це не важлива шайба і вона не сильно впливає на результат гри, стараюсь якомога швидше про неї забути і продовжувати. 

А якщо це шайба на останніх секундах і ми втрачаємо перемогу, звичайно засмучуюсь. Але щось конкретне не відчуваю. Це матч, який йде 60 хвилин і ти намагаєшся грати від початку до кінця.

— Де ти черпаєш сили та енергію для спорту?

— У нас це все йде від тренувань, сили з’являються вже на них. Звісно, треба добре відпочивати, висипатися, правильно харчуватися, слідкувати за своїм організмом. Це буде допомагати почуватись краще й мати бажання йти далі. Щодня я прокидаюсь, іду на ранкове тренування і точно знаю, навіщо це роблю. 

Щодо відновлення, після кожного тренування я півтори години приділяю відпочинку без гаджетів, намагаюся побути з собою, наодинці з думками, даю тілу розвантажитись.

Увечері черпаю енергію від рідних та близьких людей. Хокей я залишаю на арені, на тренувальному процесі, саме це й допомагає мені відновлюватись. Про те, що я спортсмен, не забуду навіть серед ночі, це життя, але про тренування та ігри краще не думати, коли ти вдома з родиною.

«Змінилися самі матчі. Тепер є сирени, блекаути»

— Яким для тебе було 24 лютого? Де перебував та що відчував?

— У цей день у нас ми мали грати з ХК «Маріуполь» в їхньому місті. Але в останній момент вирішилося, що матч відбудеться у нас в Краматорську. Якби не це, то на початку війни я б опинився в Маріуполі і невідомо, що було б зі мною.

Зранку дружина мене розбудила і сказала, що почалась війна. Я одразу не повірив, а вже через 15 хвилин зрозумів, що це не жарт. Близько п’ятої ранку почали збиратися, була невелика паніка, але швидко прийшли до тями, адже нашою метою було відправити всі речі до Києва. 

О восьмій ранку дізнались, що пошта та залізниця вже не працюють. Так ми застрягли в Краматорську на три тижні. Та дякувати богові, нам таки вдалося врятувати майже всі речі та виїхати евакуаційним потягом.

— Як ти повернувся до хокею після початку повномасштабної війни?

— Була довга перерва, майже пів року без хокею. Це було важко. У липні почав тренуватись в Києві раз на тиждень, було складно, бо це вперше така перерва без хокею. 

Потім виявилось, що хокей в Україні цьогоріч все ж буде і й мене запросили перейти в ХК «Кременчук». Я був дуже радий, що зможу повернутись на лід саме в Україні. Так, в серпні я вже повноцінно повернувся до щоденних тренувань, а в жовтні почався новий сезон чемпіонату України.

— Чи змінилося твоє ставлення до матчів від початку повномасштабного вторгнення?

—  Ні, ставлення не змінилось, змінилися самі матчі. Тепер є сирени, блекаути. До цього спочатку було важко звикати, бо коли сирена — матч зривається, зривається хід гри й налаштування на неї. 

Якщо оголошують повітряну тривогу, то на льодовій арені вона також починає лунати. Гравці та всі присутні йдуть в укриття. Якщо сирена триває менше двох годин, матч продовжується з того ж моменту. Якщо більше, то клуби приймають рішення: чекати чи переносити гру.

Саме тому зараз усі матчі проходять на трьох аренах з укриттям: в містах Калуш, Кременчук та Київ. 

Звісно ж, ми дякуємо нашим захисникам за те, що маємо можливість займатись своєю справою в Україні. Ми на спортивному фронті намагаємося здобувати перемоги, давати позитивні результати для вболівальників, працюємо над просуванням українського спорту. Але варто пам’ятати, що всього цього могло і не бути, якби не наші захисники.

— Які в тебе були відносини з російськими хокеїстами до війни і як вони еволюціонували після 24 лютого?

— За свою кар’єру я неодноразово грав із росіянами в одній команді. 

Останній сезон перед війною в ХК «Краматорськ» також були легіонери з Росії. Ми грали як одна команда й добре спілкувались, але це закінчилось 24 лютого. Можливо, я ніколи б не подумав, що можна так сильно змінити думку про людей за один день. Майже всі з команди вважали, що вони не винні у війні, що ми маємо віддати території, щоб все це закінчилось.

Зараз я не спілкуюсь ні з ким з російських хокеїстів за своєї ініціативи. 

Деякі з них пишуть мені, що я нацист і бандерівець. Спочатку намагався з ними спілкуватися і пояснювати правду, але потім зрозумів, що все це безрезультатно. 

Є й ті, хто каже, що з моїм патріотизмом треба йти воювати. Таким я відповідаю: «Я піду, коли до мене дійде черга, а вас заберуть прямо з диванів».

Євгенія Зверяк, фотографії — Федерація хокею України, соцмережі ХК «Краматорськ», УХЛ

---

«Люк» — це незалежне медіа про Харків і культуру. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.