Сталася поезія. Левіза Нікуліна

Вірші часто втрачають для мене сенс, не мають значення, губляться десь чи валяються по кутках. Зараз я мало звертаю на них увагу, віддаючи натхнення та сенси в ілюстрацію, яка після повномасштабної стала моїм головним способом сублімації. Мені за це соромно, бо так не було раніше. 

Десь з 2012 року поезія була для мене головним сенсом діяльності, творчості чи самовираження — можна називати як хочете. Я мала своє творче літературне обʼєднання у Донецьку, та разом з ним у віршах переживала щось своє. Щось там про існування було. Щось про зневіру було. Про почуття мало, але теж траплялося. 

Після другої втрати дому (перший Донецьк, далі Харків) слова віднялися. 

Я не впевнена, з чим це повʼязано. Просто в якийсь момент жах того, що відбувається, став неймовірної сили, він більше не уміщався у слова. Мені стало неможливо передавати свої почуття через вірші, це здавалося мені нестерпним. Наче через кожен рядок ти переживаєш все не просто наново, а з якоюсь шаленою силою даєш жахливим подіям ще й нове (вже друге) життя. А мені і першого б не хотілося, тому кількість віршів за останні два роки значно зменшилася. Зменшилася, але все ж таки щось там і шкрябається часами у формі літер. Всі літери про одне. 

Всі вони — про Донецьк. А точніше про його втрату. Всі вони про друзів та дім. А точніше про їх втрату. Здається, окрім цього більше нічого й немає. 

Звичайно, то неправда, я драматично накручую, але пишеться чомусь тільки про це та ні про що більше. 

Як на мене, доволі сумно. Але що маємо, то й несемо. Отак. 

Я загубив тебе теж 24-го, але в серпні 

Коли востаннє стояв серед 

п’ятиповерхівок, ледве 

тримаючи червону переноску з котом

Ротом 

хапаючи останнє твоє повітря 

Повір, я

думав, що повернуся до тебе, як повертаються до колись коханих

Але я ніколи не повертався до колись коханих, 

бо рани 

люблю залишати відкритими, як найкращі фінали йобаних фільмів 

Знімись в них,

бо тільки так я зможу побачити твої вулиці 

Буду ці 

кадри видруковувати, щоб ліпити на стіни інших міст 

В повний зріст 

буду клеїти твою Арену на австрійські споруди

Кальміус пущу по підземних трубах, 

точніше фотографії Кальміуса 

будуть бултихатися по підземних трубах 

Тут нам

знадобиться півтони папера, щоб передати шматок однієї твоєї набережної

На, збережи

хоч якусь мою пам‘ять про тебе, бо коли місце на місті закінчиться, 

переключусь на людей

На кожну нову людину повішу фотографію старих друзів 

Буду всіх

називати їх іменами, просити їх бути схожими на оригінали, 

Так само тримати гітару, так само тримати сигарету, так само писати вірші, 

бо ліпше 

за них ще ніхто не писав для мене 

Все мине, 

все вже минуло, 

тільки площа твоя чомусь досі стоїть, як на стулі 

з мотузкою, перед очима 

Боже, вдар мене милом, 

як било те місто, щоб не залишати слідів, 

Боже, дай мені його слів, 

Боже, дай мені його злість, 

дай мені його віру, 

тільки забери в мене надію 

на повернення,

бо схоже,

я більше не можу ужитися з нею. 

---

Над скупченням будинків, непрацюючого вокзалу і площі

хтось повісив плакати з надписом про щось 

особливе, там написали, що всі ці будівлі,

всі ці заводи, вугільні вагони, 

відсутність пішохідних переходів 

у центрі, пародія гір, тобто терикони, 

один бар і то з поганим міцним

називається дім. 

Я задрав голову, але втім

нічого не зміг прочитати,

 бо ті плакати 

вже намагалися заклеїти чимось мерзенним 

чисто нікчеми створювали цей дизайн, 

підбирали кольори, слогани, крали з сайтів 

чужі фотографії дітей, щоб домалювати їм прапорець (наче з ідеєю) 

та написати «мы здесь навсегда». Звісно смішна хуйня, 

але після неї мені більше ніколи не хочеться посміхатись. 

В мене не було ручки, тому пальцями

я намагався дописати декілька слів і від себе

«Ви знаєте, мій дім насправді годує мене землею, 

вона сиплеться зверху траншеї, її готують замість вечері, 

вона страшенно засипає очі батькам

коли шахти з батьками завалюються, 

коли завод більше не гуде щоп’ятниці, 

і понеділка, і взагалі. 

Коли у відділку в тебе із прав тільки право молитися на суді. 

Коли на площі ти дивишся в небо, а бачиш нерідний стяг. 

Я сам ложкою запихуюся землею, і ще трохи відсипаю її в миску дворняг». 

Над скупченням будинків, непрацюючого вокзалу і площі

мене вже стягують з банера, прохожі тримаються осторонь

цього місця, роблять вигляд, що ненавмисно, 

але все ж читають мій запис. 

Комунальники, зверху звисаючи, 

клеять вже новий непотріб, я дивлюся, сміюся, бо знаю, 

що після роботи,  після заводів, вугільних вагонів, пародій, подій, териконів 

після вечірнього бару з поганим міцним, 

хтось замість мене завтра зірве плакати,

і хтось окрім мене дізнається, що таке слово Дім.

---

Часто знаходячись вдома

мухи думають, що я вже мертвий,

а тому безсоромно сідають на мої щоки,

липкими лапами канали щолкають

та допивають солодкий чай.

Сваряться на новини, загинають край сторінок в книзі,

мухи думають, вони головні у звіринці,

бо власник звіринця (квартири)

вже декілька днів лежить, тільки дивиться.

Насправді ж я просто забив на тіло 

та декілька місяців поспіль,

поки не прийде зарплата за осінь, 

вирішив гуляти тільки по постелі 

та кордонах своєї мислі,

де мухи, під стелею звислі,

прийняли розмір людський.

Сіли зі мною за стіл, передають сіль,

варять зі мною гречку,

гладять кота та ввечері 

розмовляють про Бога.

Одна з них навіть наважилася поторгати 

мою руку,

і нас закрутило бажання провести битовуху

вдвох.

За цим були страсті, лапи, її паща

до мого обличчя,

коли ми сварилися — вона летіла до вітчима

й матері з кішкою.

Пізніш поверталася, ми спали в одному ліжку

та мріяли про малого муха, —

коротше звичайне таке життя, тільки в дусі

розповіді дурного фантаста.

Якось раз, коли вона намагалась збиратися на прийом до гінеколога,

мій телефон щолкнув.

На балансі знову було вісім тисяч з копійками.

Моя волохата супутниця, схиливши голівку,

хитнулась, ругнулась та сіла до мене на шоку

Я встав, знайшов жовту 

липучку, повісив та вийшов за двері,

до банкомата доїхав, подививсь на людей 

та так стало лячно, 

я в паніці, на попутках, невдячний 

додому,

а там моя муха висить вниз головою 

до стрічки тільцем прилипло кохання.

Я поцілував її в останній 

раз,

сховав гроші під матрац 

та ліг назавжди, щоб розчинитися в дзижчанні її сестер. 

Будь ласка, нехай хоч ще одна муха подумає, що я вмер.  

---

Хтось проживає своє життя

заради одного ковтка твого кисню,

у всього є кінець —

ти наближаєш свій навмисно. 

Хтось помирає у твоїй квартирі,

в нього з-під шкури стирчать кістки,

перед розмовою з людьми

не забудь прочистити шлунок,

щоб не вивернуло на них ненавмисно.

По твоєму килиму часів перебудови

крокують ботинки,

їм наплювати, скільки твоя мати

віддала за нього на ринку,

скільки разів твоє вологе обличчя бачив його ворс,

тобі зламають на ньому пальці —

читай у перервах їм Корсо.

Топи вночі бетонні маяки

які виросли посеред міста,

кидайся до ліжка, щоб помолитися,

ковдрою перекриваючи кисень,

на кухні збирай ворожу правду

поруч з тарілками чистими, —  

розпоряджайся їй методом СНІДу:

заразився сам — передай іншому. 

В немитій ванні занурюй голову, ноги в окріп,

якщо залишишся наодинці з сенсом

одразу пиши заповіт, 

майстри засувку від світу,

щоб не витріщався ввечері,

щоб не бачив твоїх кісток

й не повідомляв диспетчерам

як це, помирати одному в своїй квартирі

---

Дитиною я часто шукав розмови у самотніх тварин.

Казав, а як це, коли у тебе забрали дім?

Казав, а як без прописки, а що у вас в мізках, перекажете стисло?

Може усі тут провинні окрім

вас, бо ви ж не люди, тварини. Ви ж фарш.

Тварини сковчали, мичали, але терли мої щоки тильною.

Казали, дитино, в тебе з нами ще буде багато спільного.

Казали, в нас немає роботи, ми на площі — непотріб, в нас нема навіть мови,

в тебе ще є,

але така сама людина прийде та її відбере.

І що ти тут зробиш?

Я не слухав уважно, тому при нагоді продовжував плести

Тварини, а як вам життя без судів та справедливих арештів?

У вас є свій телеканал «наш», ви робите троянди із пляшок, по блату влаштовуєтеся в Ашан?

І нарешті, як це, коли твоя родина на бійні у черзі?

Після того тварини замовкли, так шкода було немовля,

бо що тут казати, коли сама дитина, її друзі та навіть сім’я

мали спільного з коровами більше, як кошеня — незахищені,  до собак були ближче

для тих, хто прийде у їх місто питати:

«Чий …. ваш дім?»  

Собака, не витримав, гавкнула: «дитино, зараз запам’ята, а потім облиш.

Твоє місто може забути, але

дім завжди матиме ту мову, якою колись ти напишеш цей вірш».

---

А може автобус втомитися везти моє сумне тіло?

Встав на диби, не сміливо, хитаючись в такт мотиву

скрипучому з радіо, він відкриє всі задні 

Двері і, пристебнувши нормальних людей, 

Виплюне мене та поїде геть 

А що коли дзеркалу остогидне наслідувати мої дії

Воно захоче стати сміливим

І чесно сказати «твоє обличчя кольору зливи 

Занадто бруднить мою  особливість (особистість)» 

Воно краще трісне, запітніє, замажеться 

Аніж ще раз покаже розмазану кашицю

На яку я, кажуть, все більше схож

А що як квартира зрадить також? 

Її кухня заплакана заткне всі отвори раковин

І ванна моя водоспадом вимовить слово «розплата» 

Зал розвернеться задом, коли знов я з’явлюся убогий 

Він розірве на частини дім 

Тільки б мої ноги 

Не торкалися маминої підлоги і 

Взагалі я тут більш не з’являвся 

А що коли станеться, що людина всередині мене не справжня? 

Може то ящик під плащиком  

З м‘ячиком замість скроні, обмотаний тряпкою, з зубами червоними 

Іграшковими, з дитячої пачки жуйкових цигарок

І очі з пляшок. І руки з бляшок

З ременя мого (батька) лишенька. Що мені тоді залишиться? 

Я маю цю звичку — кожен день готуватися до майбутнього 

І тому вирішив, що існуванню не бути

А автобус все їде рівно. Втомлюйся вже та й забудемо. 

---

Я напевно помру раніше, ніж потрібно померти.

Про це вже точно написали в газеті,

яку ніхто не читає, щось на кшталт «Донецк вечерний», 

між рекламою сантехніки

та інформацією про обстріл міста.

Напишуть, що вбивство відбулося десь зранку у лютому, а потім забудуть,

що взагалі писали таку хуєту,

бо кому цікаві передчасні смерті недоречної жертви обставин. 

Хто знає як саме

помирають під завалами чи вокзалами 

особистості. Вибачте, вони не навмисно,

вони випадково і взагалі ці теми не дуже приємні,

давайте краще про померлих не будемо розмовляти.

Біля нашої хати народилися кошенята,

в них випали молочні зуби, під хатою ховаються чоловіки, краще про них забудемо.

Краще від них відчепимося, —

не всі поводяться чемно, але вони, напевно,

або точно ні в чому не винні. 

Свині повиповзали у центр міста, а потім у міста палають будинки в центрі.

Це закономірно. Закономірно нікчемно. 

Але кого це хвилює, над кожною істотою висить своя куля, над кожним містом своя ракета. 

Я помру може від неї передчасно смертю нестерпною.

І на цьому кінець. В назві газети напишуть щось про Донецьк, чи про вечерю. 

Завтра встану зранку за нею у чергу,

але останній екземпляр купить людина попереду мене.

Так і не дізнаюся, що помру. Ну і хєр з ним.

Текст і фотографії — Левіза Нікуліна, обкладинка — Катерина Дрозд

---

Читайте також:

• Інші тексти з серії «Сталася поезія»