Як підтримати партнерів і партнерок військових. Інтерв’ю з Олександрою — волонтеркою, активісткою та партнеркою, яка переживає втрату

«Поки говориш про втрату, можеш дати потримати цей “рюкзачок із камінням” комусь іншому. Видихнути, хоча б»

Анна Дадика: Я вирішила записати з тобою інтерв’ю з двох причин. По-перше, я сама знаходжусь у переживанні невизначеної втрати, бо мій батько у військовому полоні. А по-друге, як психотерапевтка та авторка, я часто працюю із темою втрати. Тому це глибоко відгукується мені на особистому рівні.

Я знаю, що ти зараз переживаєш втрату коханого. Розкажи, в якому ти зараз стані?

Олександра: У жахливому. Дійсно, дуже важко осягнути втрату, не маючи такого досвіду. 

Моє життя сильно поділилось на «до» та «після». Це велике емоційне навантаження. Ми можемо переживати різні втрати. Я втрачала дім, я могла втрачати когось із друзів, але не партнера. І всі ці втрати по-різному відчуваються.

Складно зрозуміти, як комунікувати про підтримку. Досвід втрати всеохопний. Ти відчуваєш це і серцем, і головою, і тілом. Втрата ніби закриває зір. Я досі бачу все у якомусь маленькому тунелі. І, на жаль, не можу вилізти за межі цієї втрати.

Цей досвід вплинув на всі сфери життя. Першим посипалось здоров’я. Через велике психологічне навантаження, організм трішки в шоці. Мені не хочеться піклуватися про себе. Взагалі немає ресурсу цим займатися. Болить? Ну, окей. Закинула знеболювальне, та й все. Є розуміння, що це погано і треба ходити до лікаря, але так пофіг.

Також змінюється взаємодія із зовнішнім світом. Стосунки з друзями повертаються абсолютно неочікуваним боком. Перші пару місяців я взагалі не могла нічого віддавати. Навіть зараз. Пройшло пів року і я не відчуваю, що готова ініціювати якісь зустрічі, або думати про мінімальну віддачу. Іноді, у моменті, виходить себе змусити запитати: «Як ти?». Але якщо говорити глобально про розвиток стосунків — ні. Дуже буде складно.

І так само з будь-якими хобі, враженнями. Будь-які речі, які були до цього, вони дуже сколихнулися. І зараз іде процес розуміння, як із ними бути взагалі. Тому втрата — це дуже велика і всеохопна подія, що змінює. І дуже багато змін відбуваються й досі. Тому я не все поки можу відрефлексувати.

Анна: Ти описуєш стан знесилення — ніби всі сили йдуть на опрацювання складних переживань і їх дуже мало залишається на щось інше (якусь соціальну взаємодію, піклування про себе тощо). Чи стикалась ти із якимись очікуваннями від людей щодо того, як правильно горювати?

Олександра: Здебільшого ні. Мабуть, тому, що мені 22 роки. І моє оточення переважно такого ж віку, і вони так само переживають втрати. Більшість моїх знайомих не будують якихось очікувань. 

Я також дивилась відео з партнерками військових, які говорили про певні «вимоги» до себе: як вони мають одягатися, скільки мають бути в цій умовній скорботі. У мене такого немає. Я відчуваю, що є велике нерозуміння як із цим бути, як бути поруч, як підтримати, чи треба, чи я готова. Але очікувань немає. І з тими, хто не розуміє — я просто не спілкуюся.

Анна: Можеш поділитися, що за цей час підтримувало тебе найбільше? Які способи працювали саме для тебе?

Олександра: У моєму випадку дуже добре, що люди не лишали мене одну. Особливо перші дні, після того, як я дізналася [про загибель Кості, — «Люк»]. Коли ми організовували поховання, усі ці доїзди. Дуже важливим було піклування з боку моїх друзів, бо в цей момент я відчувала себе як дитина.

Перші дні необхідно уважно ставитись до закриття базових потреб. Мені нагадували, щоб я попила води, поїла, щоб я лягла спати, щоб випила якісь заспокійливі. Просто не вистачало операційної пам’яті про це думати. Мене звістка [про загибель] застала в поїздці, я мала обмежену кількість речей і я вдячна, що мене перепитали, що в мене є і самі визначили, що мені може бути потрібно.

А надалі — не залишати наодинці й не очікувати, що людина буде сама готова говорити, як із нею бути (іноді на це немає сил — просто відповісти на повідомлення).

Ми одразу стали думати про історію з пам’яттю, як її розвивати. Бо Костя, мій хлопець, був насправді непересічною особистістю у контексті активізму, волонтерства. І ми створили з його подругою великий проєкт. Добре, що він є. Стільки людей відгукнулись допомогти із цим. Ми змогли побудувати цілу структуру того, як це може рухатися. 

Підтримка пам’яті дає розуміння, що це не тільки втрата моя особиста, це втрата суспільна. І ми маємо розвивати культуру пам’яті. І в контексті цієї особистості також. Це дуже важливо.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Костя «Стамбул» Юзвюк (@kostya.stambul)

Допомагають розмови. Насправді щирі, де ти можеш поділитися тим, що відчуваєш. Їх не вистачає, але коли вони трапляються — це ніби на п’ять хвилин, поки ти говориш, ти можеш дати потримати цей «рюкзачок із камінням» комусь іншому. Просто видихнути хоча б. Воно точно не зробить добре на довгий час, але на момент розмови ти розумієш, що ти в цьому не один. Й іноді є люди, готові потримати це за тебе. Навіть якщо це п’ять хвилин, це все одно дуже значущо.

«Краще обговорювати, ніж замовчувати тему втрати»

Анна: Я знаю, що інколи люди бояться іти в розмови про втрату, бо відчувають, ніби ходять по лезу і їм страшно затригерити, зробити боляче знову чи актуалізувати біль. 

Чи є якісь речі в розмові про втрату, які тебе тригерять? Чи ти, навпаки, за те, щоб говорити про це більше?

Олександра: Мені дуже хочеться від початку наголосити, що все дуже індивідуально. Я теж працюю з партнерками, і зокрема з партнерками, які втратили. Немає цих загальних правил «ось так робіть, так не робіть». 

Напевно, найголовніше правило, яке я виявила стосовно себе — це чуйність і повага. Можна так і сказати: «Я не знаю, що мені зараз зробити, як мені зараз сказати, я не знаю, як із тобою бути». Це абсолютно нормально, це не зробить із людей якихось монстрів. Я так само не знаю, як зі мною бути. Звідки іншій людині знати?

Як на мене, краще обговорювати, ніж замовчувати тему втрати. Не скажу, що я забуваю про цей біль, і ось раптово людина запитала, і я одразу все згадала. Ні, такого немає. Я думаю про це 24/7, просто не говорю. Тому мені легше, коли про це питають і коли я бачу, що людині цікаво. Я навряд чи сама напрошусь на таку розмову. Тому коли люди це ініціюють, мені справді це дає відчуття, що я можу поділитися, і я вдячна за це.

Анна: А стосовно тригерних питань?

Олександра: Мені дуже не подобається, коли не помічають втрати. Коли робиться вигляд, що її не існує. Я розумію, що це не можуть бути постійні розмови тільки про це, але коли зовсім немає уваги, мені стає образливо. Я не розумію, як у моїй голові це може бути таке велике, а для людей ніби взагалі цього не існує.

Мене тригерить, коли люди починають приміряти мій досвід на себе і знецінювати. Колись була така фраза: «Я не хочу починати стосунки з військовими, бо не хочу переживати такий досвід як у тебе». Мене це розізлило. Бо, окрім того, що я прожила жахливий досвід, я мала найпрекрасніше, що тільки могла. І коли все це зводиться до смерті, мені стає неприємно. Замість того, щоб розпитати взагалі, як мені цей досвід, люди зменшують це, ніби я щось неправильне зробила.

І, напевно, уникання. У контексті проєкту пам’яті я часто пишу людям із проханням допомогти з організацією. І мені не подобається, коли люди пропускають момент, де можна висловити співчуття. Коли цього немає, є відчуття, що це суперзвичайне листування. Ні! Це історія про пам’ять, це набагато чутливіше і важливіше, ніж я б прийшла попросити купити мені цукерок.

Ухилянство, мовне питання, долучення до розбудови, загалом боротьби, — це абсолютно завжди є тригером. Це те, що виводить за секунду. Але це було й до. Я стараюся бути серед свідомих громадян і не виходити за цю бульбашку, бо розумію, що це буде дуже боляче, і я не завжди маю на це ресурс.

Точно не варто ділитися якимись своїми переживаннями стосовно бронювання, ухилення від військової служби з тими, хто втратив близьких на війні. Це жахливо, це знецінює ту ціну, яку заплатили ці люди.

Також мені не подобається, коли люди себе жаліють. Але це, напевно, просто моє особисте. Я досить вимоглива до себе у контексті того, що я роблю для країни. І після втрати цього стало ще більше. Коли люди кажуть: «Ти молодець, але я так не можу» — це жахливо. Думайте, що ви можете зробити й робіть це. Не я маю вам це казати. Костя не мав вам це казати.

«Ми робимо проєкт пам’яті, тому що так має бути»

Анна: Ти трішки сказала про цей проєкт, який ви організували разом із подругою Кості. Можеш дати більше інформації про нього, щоб наші читачі дізналися, що це за проєкт?

Олександра: Ми з командою створили сторінку пам’яті в Instagram, де публікуємо різні історії про Костю. Наша головна ідея, що пам’ять — це дія. Це не просто спогад, що був такий Костя Юзвюк, дата народження, дата смерті, навчався там-то. Найважливіше, це продовжити те, що робив Костя. 

Він робив, правда, багато. І з його втратою ми багато втратили. Не просто людину, яка когось любила, яку хтось любив, а громадянина, бійця, воїна й активіста. І дуже не хочеться, щоб цей вплив, який він поширював за життя, зменшився. Ми, зокрема цим проєктом пам’яті, намагаємося тримати хоча б на тому самому рівні цей вплив.

З такого визначного, що робили — це вечір пам’яті на його день народження, 20 жовтня. Костя любив Україну, любив подорожувати. І ми вирішили, що вечір пам’яті буде не в місті, у якому всім буде зручно зібратися, а, наприклад, у Вінниці. Просто тому, що йому подобалось це місто. Щоб люди мали привід туди приїхати. І там ми поговорили, згадали історії, привезли з Рівного гурт, який подобався Кості — «Співанка». Кості подобалося, про що вони співають, там багато відомих пісень, багато інструментів, багато голосів. Ми їх привезли у Вінницю, показали вінничанам, що є така «Співанка», що гурт з Рівного. Розказали про Костю.

Так само в кожній такій події. Наприклад, організували велику акцію з донорства крові. Протягом п’яти днів у різних містах України здавали кров. Або акція нагадування про хвилину мовчання. Якраз 18 січня було пів року загибелі. Це, можливо, погано звучить, але умовно це привід прийти. Костя завжди спонукав людей. І він знов може спонукати навіть тим, що це пів року його загибелі.

У кожній події намагаємось нести пам’ять про Костю, десь розкривати його особистість, додавати інформацію, яку люди можуть не знати, і закликати до активного громадянства. Нам дійсно важливо, щоб багато незнайомих людей доєднувались і бачили.

Анна: Коли ми втрачаємо близьку людину, ми ніби втрачаємо частину себе, яка будувалась навколо цих стосунків. І дуже важливо віднаходити себе. Чи вдається в тебе через цей проєкт відбудовувати такі опори? Чи де ще ти береш цю можливість?

Олександра: Дійсно, з втратою дуже важко саме із сенсами. 

Костя асоціювався у мене з майбутнім. Була якась надія, було куди перемагати, були бажання та цілі. Зараз цього абсолютно немає, і до цього теж треба звикати. Розуміти, що ми живемо сьогоднішнім днем, і все. І це нормально.

Мені завжди здавалося з фільмів, коли люди після загибелі близького починали щось робити на честь когось, називати дітей, носити якісь амулети, робити якусь справу, або там розвіювали прах над морем, то все. Що горювання закінчилось, і ця подія стовідсотково відіграла себе і створила для таких людей щось нове. Та ні. Насправді, це процес дуже довгий. І той факт, що я розвіювала прах десь на Бакоті, як би він, можливо, хотів, абсолютно не змінив процес горювання, він досі триває. Або проєкт пам’яті, так само. Ми це робимо, тому що так має бути. Для мене це просто правильно. Це не якась справа мого життя, якою я завжди хотіла займатися, або якесь велике натхнення.

Це, скажімо так, вимога, сувора вимога до себе. Ця людина заслужила на таку пам’ять, і речі, які він робив, — важливі. Вони мають продовжуватись. Тут немає якогось великого емоційного підтексту. Є просто фундаментально великі стовпи, які були й до цього. Вони укріпились, бо перетиналися із цінностями Кості, і Костя за них, зокрема, заплатив життям.

Я думаю, що перший стовп — це Україна. Я не можу дозволити собі повністю віддатися стражданням, бо зараз ще немає на це часу та простору. Поки йде війна за виживання. Тому триває робота, робляться висновки й ми намагаємось зібратись до купи.

Другий стовп — це люди. Близькі, родина, друзі. Ті, які досі воюють. Ті, хто несуть пам’ять. Ті, що відгукуються мені за цінностями, навіть незнайомці. Вони десь є.

Україна та українці — це те, заради чого досі існую я. Заради чого намагаюсь якось збиратися, не захлинутися в цьому болі. Тому я не віднайшлася заново, я скоріше просто зміцнилася в цьому. Я розумію, що це те єдине, що мене тримає тут. Я стараюсь просто підживлюватись цим, навіть формально — відвідуючи якісь події, приходячи на поховання, готуючись до війська тощо.

---

Читайте також:

• На Львівщині планують закласти парк пам’яті загиблих мешканців Ізюма
• Хвилина мовчання у Харкові стане регулярною. Коли відбуватимуться акції?
• «Пам’ять — це про суспільство». Публікуємо ґайд, як впровадити Хвилину мовчання у бізнесі

---

«За час роботи мій статус змінився від “партнерки, що чекає”, до “партнерки, що втратила”. І це також допомагає емпатувати»

Анна: Ти також казала, що працюєш із партнерками. У якому форматі це відбувається? Це частина проєкту пам’яті, чи це окрема ініціатива?

Олександра: Я була лідеркою ветеранського напрямку в Projector Foundation. Ми займаємось створенням освітніх можливостей та едукаціями для військових ветеранів та їх близьких. 

Останнім часом ми багато працюємо саме з партнерками військовослужбовців та ветеранів. Ми багато проводимо різних опитувань про стани, які переживають партнерки на різних етапах: долучення до служби, у процесі служби, втрата, полон, повернення. І це дуже багато станів, які суспільству важливо спробувати осягнути. 

Ми створили два проєкти, які можуть наблизити до розуміння, що відчувають партнерки.

1. Чуйний гайд — це обережний гайд із комунікації. Там немає супер точних порад. Їх не може існувати. Але є такі важливі речі, які ми вивели з розмов із партнерками: як підбирати слова, щоб не ранити, а підтримати. Там також є історії трьох партнерок, які переживають різний досвід. Можна просто зазирнути в цей світ на пару хвилин, побачити, що це таке. 
2. Відеоманіфест про те, як бути партнеркою воїна. Там також дуже різні ситуації висвітлюються. Й очікування зі служби, і реабілітація, і спільне долучення до війська, і втрата, і полон. Ми намагалися просто побути поруч і висвітлити той досвід, який переживає кожна з партнерок. Подивіться, щоб трохи доторкнутися до цього досвіду.

Це частина моєї роботи, але якось так вийшло, що воно наклалось на мій особистий досвід. Бо протягом цього часу мій статус змінився від «партнерки, що чекає», до «партнерки, що втратила». І це також допомагає емпатувати, змогти підібрати слова, які раніше я просто боялась сказати.

Анна: Яких змін тобі б особисто хотілось у контексті вшанування пам’яті? Що можна робити краще державі та окремим людям, щоби підтримувати культуру пам’яті й тих, хто втратив рідних через війну?

Олександра: Мені не вистачає загального суспільного розуміння, що для нас ці втрати означають. 

Нас розуміють родини, або ті, хто зустрівся зі схожим досвідом, але на державному рівні чи відбувається шана пам’яті громадянина, бійця? Людини, яка долучалася до творення цієї країни й захисту? Є якась формальність сказати «Слава Україні! Героям Слава!», але чи є розуміння, хто ці герої? Що таке слава? Що таке честь?

Поки немає про це діалогу. І мені здається саме час почати звертати на це увагу і вибудовувати політику ставлення до тих, хто, долучившись до війська, вів цю боротьбу і стає ветеранами, ветеранками. І так само до тих, хто віддав життя за це.

Якщо говорити про те, чого зараз дуже не вистачає, але здавалось б, усе для цього є — це хвилина мовчання. Дуже важко її впровадити. Поки це не впровадять на державному рівні (аби були оголошення, аби були прописані вимоги для навчальних закладів та бізнесу), воно не буде працювати.

Ми долучались до спільної організації акції нагадування разом із «Вшануй», але це «ручна» робота. Це повинно вирішуватись на глобальному рівні. Це одна хвилина. Люди, які дотримуються цих звичаїв — це зазвичай близькі тих, кого втратили. І це можливість для них публічно заявити про те, що вони щодня 24/7 переживають.

Також не вистачає просвітницької роботи, бо іноді люди дотримуються цього лише формально, не розуміючи глибшого контексту. Люди повинні відчувати, що це їх відповідальність. Впровадити це в себе на роботі, у закладі, у школі, будь-де. Просто зупинитися, щоб віддати шану. На це не потрібно багато часу чи ресурсу.

А друге питання — це загалом політика пам’яті: цвинтарі, кладовища, місця, куди можна прийти й побути. Мій Костя, наприклад, кремований. Я не маю такого місця, а це дуже важливо. Я ходжу на Майдан [Незалежності у Києві]. Ми поставили там прапор, портрет, але ці прапорці дуже тимчасові. Я боюсь, що настане момент, коли їх потрібно буде прибрати. І їх ніяк не зроблять більш стійкими. І все те, у що ти вкладався, приносив туди квіти, клав гірлянди, воно все прибереться.

Якщо підсумовувати, важливо звертати на це увагу. Не тільки тим, хто втратили, а тим, хто приймає рішення. Насправді всім, бо всі ми приймаємо рішення. І розуміти, що в нас дуже багато загиблих. Дуже багато людей, які переживають досвід втрати. І ми не можемо цього оминути.

Якщо ми знову забудемо, знову дозволимо російському інфопростору заполонити нас, наші діти будуть знову й знову з нуля розбудовувати культуру. Чи ми, все ж таки, візьмемо все це зараз у свої руки й побудуємо фундамент, з якого можна буде рухатись далі?

Текст — Анна Дадика, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — з архіву героїні, Ната Ліпчанська, обкладинка — Катя Дрозд

---

«Люк» — це незалежне онлайн-медіа про Харків, яке висвітлює міські процеси та проблеми, стимулює до змін у місті та суспільстві, збирає на одному майданчику ком’юніті змінотворців та активних людей.

Ви можете робити свій щомісячний внесок у розвиток харківського медіа або зробити разовий донат на будь-яку суму. Дякуємо❤️