«Коли хтось із Харкова — він назавжди із Харкова». Інтерв’ю з рабином Моше Московичем про віру, війну та любов до міста

«Ми даємо людям зрозуміти, що життя у місті продовжується»

— Ребе, розкажіть, будь ласка, як живе єврейська громада Харкова з початку повномасштабного вторгнення?

Харківська єврейська громада, дякувати Богові, дуже давно і добре працює. Ще з 1990 року, коли з’явилася можливість отримати назад цю синагогу із падінням радянського режиму. З того часу багато хто емігрував до Ізраїлю, але все ще дуже багато людей живе у Харкові, тому наша робота триває весь час.

До початку [повномасштабної, — «Люк»] війни, до 24 лютого, у нас був переважно релігійний напрямок та освіта: молитва, навчання, школа, дитячий садок тощо. Але з першого дня обстрілу наші люди працюють більше у сфері гуманітарної допомоги. Ми допомагаємо людям, вони отримують посилки, їжу, гарячий обід, ліки та все необхідне. Громада весь час намагається допомагати — і тим, хто перебуває тут, у місті, і тим, хто хоче виїхати за кордон. Раз на тиждень автобуси їдуть до Варшави, раз на тиждень — до Кишинева.

Але головне, чим ми займаємося весь час — це даємо можливість бути тут тим, хто хоче залишитися. І в цьому плані ми маємо два напрямки. Перший — допомагаємо матеріально, видаємо гуманітарну допомогу. І водночас ми надаємо людям підтримку — моральну, духовну, аби люди зрозуміли, що у нашому місті життя продовжується. Тому наша синагога відкрита, у нас працює зараз і школа, і дитячий садок. У нас вже немає будівель, які були у власності громади раніше, бо у будівлі на вулиці Отакара Яроша понад 90 вікон випали [при обстрілі].

Синагога також постраждала. Перший раз — коли вилетіли вікна під час обстрілу ТРЦ «Нікольський». Друга — коли ракета впала поблизу вулиці Садової. Тоді всі вікна мого будинку [вибухом] винесло всередину квартири, ми дуже сильно страждали. Але в той же час ми розуміємо, що важливо бути у місті, допомагати людям, які хочуть бути тут. Важливо, щоб синагога працювала.

---

Читайте також:

• «Рускій мір — це єресь». Розмова зі священником Віктором Маринчаком про війну, свободу та колективну відповідальність
• Не можна опускати рук. Як рідні полонених та зниклих безвісти військових борються за їх повернення

---

— Ми з вами бачилися восени на форумі з відбудови міста Kharkiv: Restart. І взагалі, я помітив, що міська влада почала цікавитись життям єврейської громади. Чи підвищився інтерес людей до вас за цей час?

Я думаю, вплинув той факт, що наші люди не поїхали, а синагога продовжує працювати та допомагає людям, тому мер міста добре ставиться до роботи нашої громади. У той же час, дуже багато євреїв, які жили тут і не ходили до синагоги, з початком [повномасштабної] війни почали сюди ходити. По-перше, люди стали більш нужденними, на жаль, але також вони потребують і духовної підтримки

Людям потрібно розуміння, що попри те, що йде війна, попри те, що агресор нас мучить, — все одно є надія. Коли ми відзначаємо свята (а в нас скоро буде свято Пурім, потім Песах тощо), люди бачать, що потрібно жити далі, незважаючи на важку ситуацію, намагатися дотримуватись [обрядів]. Це просто дає енергію людям.

І це, я думаю, найкраща відповідь ворогам, коли вони бачать, що ми продовжуємо жити. Якщо ми все закриємо і не відзначатимемо свята, не збиратимемося — це саме те, чого вони й хочуть. Тому я думаю, що люди це розуміють. Можливо, хтось колись не приходив  [до синагоги], а зараз починає ходити на молитви та службу.

«Коли хтось із Харкова — він назавжди із Харкова»

— Скажіть, будь ласка, любавицькі хасиди з інших міст стали вам теж більше допомагати, спілкуватись?

Єврейська громада України взагалі та рабини, які є у кожному місті, весь час на зв’язку. На жаль, у Харкові зараз важко, але, наприклад, у Херсоні зараз навіть гірше, ніж у нас. І в Одесі теж — тож із рабином Одеси я постійно на зв’язку. Те саме стосується Запоріжжя, Кременчука, Миколаєва. І кожен з нас намагається допомогти, по можливості, звідкись щось привезти. Київський рабин Моше Асман був тут, це було дуже приємно.

Коли нам вдається, ми намагаємося також надавати допомогу іншим містам, тому що розуміємо, що в цій ситуації треба триматися разом.

— Я знаю, що ви з Каракаса, Венесуели. Наскільки там місцева громада знає про війну в Україні та як вона допомагає?

Я жив і у Венесуелі, і в Америці, і в Австралії. На початку [повномасштабного вторгнення] усі краще оцінювали ситуацію, співчували, розуміли, що в нас йде війна. Але час, на жаль, бере своє. Є люди з [єврейських] громад, наприклад, Каракаса та Австралії, які допомагають, дзвонять, цікавляться. Є дуже багато людей, які колись жили у Харкові, а зараз перебувають в Америці чи Німеччині (якраз учора дзвонили) — вони постійно стежать за новинами Харкова.

Коли хтось із Харкова — він назавжди із Харкова. Звідси не можна повністю виїхати.

Коли я був в Ізраїлі минулого разу, ми зустрічалися з багатьма харків’янами, і було видно, як їм важко. Розумієте, якщо людина їде звідси, бо просто хотіла кудись переїхати жити, — це одне. Але коли треба втекти через нинішню ситуацію — це дуже боляче, і люди не можуть знайти себе. Є дуже багато тих, хто мені каже, що вони готові за першої ж нагоди повертатися до нашого міста. Люди дзвонять, цікавляться, допомагають.

— Ви згадали Ізраїль. З огляду на те, як там відновилися бойові дії, чи більше зблизилися ізраїльський та український народи?

Я б сказав так, що між народом Ізраїлю та народом України завжди було порозуміння. В Ізраїлі люди в перший же день зрозуміли добре, що тут відбувається: є країна, яка вирішила знищити, убити та забрати територію України.

Щодо уряду Ізраїлю, то можна сказати, що спочатку, напевно, вони грали у політику та стояли осторонь — з міркувань безпеки чи через проблему Сирії та Ірану. Але важко сказати, що в самих ізраїльтян були сумніви, хто правий ,а хто ні. Вони мудрі люди. Їхніх політиків мені важко судити, бо там теж країна живе, будучи оточеною ворогами. Але зараз, коли 7 жовтня напали на Ізраїль, Росія більше почала його критикувати, і тому дуже чітко видно, де чорне, де біле. Але я все одно поділяв би народ і політику уряду.

«Недостатньо просто читати новини та переживати — потрібно робити добрі справи»

— Що Ви могли б сказати людям про те, як пережити такі лихоліття?

Любавицький ребе постійно говорив, що ми живемо в особливий час перед приходом Машиаха [месії]. Все, що відбувається зараз, і тут, і у Святій Землі — це події напередодні цього. Зараз дуже темно, але ось-ось уже буде визволення та порятунок усієї цивілізації. Тому ми говоримо всім людям, що треба робити добрі справи.

Недостатньо просто читати новини та переживати за ситуацію цілий день. Потрібно зробити щось, що точно комусь допоможе: зателефонувати старій людині, яка нікого не має, принести посилку тощо. Це точно допомагає і ситуації в Україні, і ситуації в Ізраїлі.

По-друге, треба зміцнювати віру. Вона потрібна, коли немає розуміння. Коли все ясно і в тебе є розуміння, віра є другорядною. А коли все настільки важко, людина має вірити; і це наше завдання як духовних осіб — укріпити віру людей.

Тому я завжди казав, що треба відзначати свята. Нам треба зрозуміти, що життя — це як книга: ось сторінка, на якій ми зараз перебуваємо, і вона дуже важка, але завтра буде, з Божою допомогою, інша сторінка — і вона буде зовсім іншою.

— Що ви зараз бачите у своїй громаді: люди більше розчаровані чи навпаки, їх скріплюють ці випробування?

Вони їх дуже сильно скріплюють. Є люди, які приходять до мене і кажуть, що крім громади синагоги їм нема з ким спілкуватися. Вони живуть удома самі, бо дітей та дружину відправили з Харкова. Крім того, що вони приходять сюди за матеріальним — поїсти, помолитися, вивчати уроки тощо — лише факт, що ти можеш побачитись з іншими людьми, полегшує життя. Тому у ці часи видно більше віри в людей — те саме і в Ізраїлі, між іншим. Здавалося б, коли ти бачиш такий жах, як можна вірити? Але люди навпаки так приходять до віри, вони розуміють, що має бути і щось вище.

Те, що відбувалося 50 років тому, на Йом-Кіпур [війна Судного Дня 1973 року] — це те ж саме, що знову сталося як в Ізраїлі, так і тут. І якраз наш Любавицький ребе говорить про те, що держава має бути сильною. Завжди треба показувати, що ти сильний. Коли ми починаємо думати, що вороги краще ставитимуться до нас, якщо ми їм щось віддамо, то насправді вони сприймають це зовсім по-іншому. Вони подумають, що ми слабкі. Коли ж ми живемо, і показуємо, що боремося за наше, — це лише піднімає країну у її силі.

Текст — Антон Алохінссон, фотографії — Юрій Каплюченко та Катерина Переверзева, обкладинка — Катя Дрозд