«Я плакав, коли знімав цей фільм. Плакав, коли монтував. Плакав, коли його показували в кінотеатрі». Мстислав Чернов про свої «20 днів у Маріуполі»
Люди
«20 днів у Маріуполі» — дебютний документальний фільм журналіста, фотографа, а відтепер і режисера Мстислава Чернова.
Прем’єра відбулась 20 січня на фестивалі незалежного кіно Sundance в США, стрічка отримала приз глядацьких симпатій.
Чернов народився в Харкові, працював у понад 40 країнах світу як міжнародний репортер і військовий журналіст. За висвітлення подій у Маріуполі отримав сім відзнак.
20 хвилин — саме стільки часу отримав «Люк», аби розпитати про 20 днів у місті, в якому розгортались найтрагічніші події перших місяців повномасштабного вторгнення.
«Люк» поспілкувався з Мстиславом Черновим про майбутню долю фільму, роботу в Маріуполі й Харкові та роль мистецтва під час війни.
Символічне місто
Вночі 24 лютого ми з колегами з Associated Press виїхали з Бахмута до Маріуполя.
Разом зі мною були Василіса Степаненко (допомагала збирати і обробляти матеріал) і Євген Малолєтка (робив фотознімки). Втрьох ми робили розслідування на Associated Press.
Відчули, що почнеться війна, і одразу ж зрозуміли, що росіяни спробують окупувати саме Маріуполь.
Насамперед, це стратегічно важливе місто. Це ціль Росії, аби пробити коридор до Криму. Це величезний порт, економічно значуща зона.
Та що важливіше — це символічне місто. Для нас — бо це місце спротиву. Для росіян — бо у 2014 році вони намагались його захопити, але зазнали поразки. Маріуполь завжди був прикладом того, якими мали б стати міста цього регіону, якби їх не захопили. Це було квітуче місто.
Журналісти — мішень
Ми виїхали з Маріуполя на 20-й день, а облога тривала 86. Відчували провину, що виїхали так рано.
Ми потрапили в оточення і виходили з нього пішки, втратили машину. Не могли працювати. Нам пощастило, бо ми натрапили на маріупольського поліцейського, який, ризикуючи своїм життям і безпекою родини, допоміг нам виїхати. Він довіз нас на своїй автівці, і у фільмі є цей епізод.
Завдяки цьому чоловікові ми виїхали самі і вивезли всі матеріали. Зокрема, ті, які нам передала Тайра [Юлія Паєвська, волонтерка і парамедик, яка з початку повномасштабного вторгнення працювала у Маріуполі. Три місяці, з кінця березня по червень, провела у полоні в донецькому СІЗО — «Люк»] за кілька місяців до того, як її заарештували росіяни.
Всі журналісти — українські й поготів — це мішень. Згадайте ту ж історію Мантаса Кведаравічюса, литовського документаліста, який також був у Маріуполі в ті дні. Росіяне застрелили його на блокпосту.
Але. Все ж таки, як журналісти, ми знаходимось в умовно кращій позиції, ніж люди, яких ми знімаємо. Бути в Маріуполі, знімати там — це був наш [журналістів — «Люк»] вибір. А у людей, які втратили близьких, домівки і місто — жодного вибору не було.
Тож моя, наша журналістська травма не має зараз такого значення, як зруйновані життя людей.
Про розслідування воєнних злочинів
Наступного дня, як ми виїхали з Маріуполя, росіяни розбомбили Драмтеатр у центрі міста.
Наша команда зробила велике розслідування про те, як це сталось, знайшли свідків, матеріали, зробили 3D-модель. [Згідно розслідування, внаслідок авіаудару по Маріупольському драматичному театру могло загинути до 600 людей — «Люк»].
Цей текст дав початок серії великих розслідувань про Маріуполь на Associated Press: про воєнні злочини, про руйнування будинків (наприклад, чому в Маріуполі нічого не реконструюють).
Ми зв’язались із багатьма жителями Маріуполя. Декого я навіть знімав окремо, як продовження їхньої історії. Ми знайшли усіх лікарів, які були у фільмі «20 днів у Маріуполі». Усе це увійшло до низки розслідувань від Associated Press.
Майже з усіма підтримуємо зв’язок. З ким можливо.
Радість, змішана з горем
Фільм «20 днів у Маріуполі» я робив сам, спільно з командою найдовшого документального серіалу телерозслідувань FRONTLINE. Надав матеріали, відеодокази потенційних воєнних злочинів. Студія FRONTLINE, яка давно співпрацює з Associated Press, робила продакшн.
Я плакав, коли знімав цей фільм. Плакав, коли монтував. Плакав, коли його показували в кінотеатрі.
Дехто думає, що камера «захищає» фото- або відеорепортера, працює ніби як посередник. Для мене це зовсім не так. Я пам’ятаю кожну деталь. Знову і знову повертаюсь до тих трагедій.
Всі ми, українці, травмовані. Війна охопила всю країну.
Для всієї команди та для мене особисто, ця нагорода [приз глядацьких симпатій Sundance — «Люк»] — привілей. Це означає, що ми можемо розказати більшій кількості людей про трагедії, які сталися в Маріуполі. Нагорода дозволяє фільму знайти широку авдиторію, залишитись в історії як доказ потенційних воєнних злочинів росіян.
Отримати відзнаку було радісно, але ця радість змішана з горем. Бо це все [окупація, зруйнування Маріуполя, вбивства мирного населення — «Люк»] сталось.
Мстислав Чернов на Sundance Film Festival 2023
Місія кіно під час війни
Світова прем’єра фільму на Sundance — лише початок довгого шляху. Очікуємо, що стрічка потрапить на декілька престижних фестивалей (наприклад, канадський Hot Docs, інші поки не можу оголосити), потім її покажуть в кінотеатрах у різних країнах світу.
Фільм вийде на американському каналі PBS і на стрімінгах. Люди з усього світу зможуть його подивитись. Зокрема, росіяне. Якщо захочуть, звісно.
В історії залишаються не новини. Коли ми хочемо побачити, що відбувалось під час Другої світової, або навіть яким світ був 30 років тому (без прив’язки до певних історичних подій) — ми не дивимось на перші шпальти старих газет або новини в інтернеті. Ми переглядаємо фільми або читаємо літературу.
Місія фільмів — залишитись в історії, аби інформувати людей. Не важливо, через 10, 30 або 100 років — якщо хтось захоче дізнатись, що сталось у Маріуполі, зрозуміти, яким було повномасштабне вторгнення Росії в Україну на прикладі одного міста, цей фільм буде чекати.
Тоді ж і буде зрозумілий масштаб. Страждень, руйнувань, трагедії. Можливо, цей фільм стане попередженням. Для тих, хто знову піде на нас війною.
Про рідний Харків
Одразу після Маріуполя, як тільки я передав усі матеріали редакції Associated Press, поїхав до Харкова. Відразу сказав редакторам, що Харків — моє місто.
Тоді були жорсткі щоденні обстріли, росіяни стояли просто біля Салтівки. Я поїхав туди та кілька місяців працював на Харківщині.
Раніше, у січні 2022-го, коли я прилетів з Афганістану, теж поїхав саме в Харків. Вже тоді розумів, що війна може початись, але не знав напевно — де, коли, в яких масштабах. Робив сюжети про те, як Харків готується до можливого вторгнення.
Як тільки закінчиться Sundance, я повертаюсь в Україну. Одразу ж. Можливо, знову до Харкова.
Олександра Пономаренко, фотографії PR-служби Мстислава Чернова, обкладинка — Катерина Дрозд
Читайте також:
«Люк» — це незалежне медіа про Харків і культуру. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.
Новини
Новини
Новини
Новини
Новини 
