«Нас досі вчать, що єдиною причиною не прийти на репетицію є смерть»: Ніна Хижна про (не)насильницький діалог в театрі

— Ніна, чому ти вирішила працювати з цією темою?

— З одного боку — в мене є особиста мотивація, бо я бачила театральні процеси зсередини і сама зазнала насилля. З іншого — я маю велику любов до театру, і вірю, що якщо ми будемо ділитись своїм досвідом, робити свої історії видимими та почутими, зможемо щось змінити в системі. Це перший крок до більш етичного театру. І не тільки театру, а суспільства взагалі. 

— Я знаю, що і «Аполо» і «Храм» будувались на особистих історіях акторів…

— Виставі «Храм» передував великий дослідницький проєкт «Генераторія». Влітку ми провели цикл лекцій з психології, ненасильницької комунікації, дослідження в театрі і збір історій для створення вистав, про травму поколінь та взаємозв’язки між культурою та політикою [цей цикл лекцій є у відкритому доступі на YouTube-каналі театру «Нєфть» — «Люк»].

В межах проєкту ми проводили теоретично-дослідницьку роботу: учасники «Генераторії» збирали інтерв’ю з людьми, що працюють в театральній сфері. На основі цих матеріалів та історій акторів та акторок, що грають у виставі, з’явився «Храм». 

— А які історії ви збирали? 

— Ті, що пов’язані з різними аспектами акторської професії. Не тільки з насиллям та різними формами дискримінації в театрі, а й з професійними моментами, які ми зазвичай не бачимо на сцені. Вони залишаються за лаштунками та зачиненими дверима в репетиційних залах.

Це історії про те, як формується актор або акторка, як працюють освітні заклади. Про те, як впливає на нас освіта, як ми себе відчуваємо в процесі створення вистави, в яких стосунках ми знаходимося та хто ми по відношенню один до одного. Як взагалі влаштована ця структура і яка в ній ієрархія.

Відповідно до цього було багато історій, пов’язаних з навчальним процесом: які патерни і моделі поведінки ми переймаємо від майстрів та майстринь, що дозволяємо по відношенню до себе та один до одного.

— По якому принципу ти відбирала історії для вистави?

— Я підбирала ті історії, які відповідають темі всього проєкту: спадкоємність, діалог поколінь, як знання та травми передаються нам від бабусь та дідусів, від майстрів та майстринь. 

Також є блок акторських рефлексій, що пов’язані, наприклад, зі смертю. Про те, ким ми є поза професією і чи можемо ми розтотожнювати свою професійну діяльність і тих, ким ми є поза межами театру. 

По суті, у виставі є фокус на процес становлення та самосприйняття у професії, формування стосунків та як ми себе розміщуємо на певній сходинці ієрархії (або нас розміщують). Як ми потім з цим справляємось або ні. 

«Дехто досі каже, що режисер має стати твоїм богом»

— У виставі забрані різні покоління акторів. Наймолодшій — 18 років, найстаршому — 73 роки. В контексті теми насилля я часто звертала увагу, що в різних поколінь відрізняються межі того, що можна вважати насиллям. Ти помічала різницю, коли ви працювали над виставою? 

— Дійсно у старшого покоління я відчуваю більшу готовність робити все. Тобто «якщо треба, я це зроблю». Коли ми намагалися створити якусь внутрішню Конституцію і обговорювали, на яких засадах хочемо працювати, молодші говорили про демократію, а старші: «Монархія, інакше не буде справи!». І ми шукали спосіб взаємодії десь на перетині. Бо я відчуваю, що така демократія в якомусь інфантильному баченні не працює ані в театрі, ані в державі. 

Більшу частину нашої роботи займали саме розмови та діалоги. І тренінги, де ми ніби наново будували шляхи комунікації, проговорювали кордони, допустимі для кожного і кожної. 

Це був процесс дослідження «де можна, де не можна». Щоб зрозуміти це, ми багато часу проводили в пошуках цього контакту. Треба зіштовхнутися з кордонами, щоб зрозуміти, що вони в тебе є. 

— У виставі звучать історії про закулісний процес режисера Андрія Жолдака. Нещодавно в цьому контексті ми розмовляли зі знайомим про нього та взагалі про насилля як складову робочого процессу. Часто в таких розмовах виникає теза, що це просто інструмент, щоб досягти бажаного. А на виході маємо класний театр або кіно. І ніби якщо не застосовувати в робочому процесі насилля, можна взагалі залишитись без мистецтва. Як ти вважаєш, чи дійсно це настільки важливий інструмент для досягнення бажаного результату?

— Я в цьому сенсі мислю доволі радикально. Мені не цікавий театр, в якому відбувається насилля, я не готова толерувати такі речі. Завжди можна знаходити інший спосіб та інші інструменти. Так, процес стає довшим, набагато більше часу витрачається просто на розмови «словами через рот». 

Це те, що ми в нашому суспільстві не дуже вміємо. Ми тільки вчимося говорити про свої почуття. А тим паче в театрі, який є великим виробництвом. Зокрема, в державних театрах, де є конкретні дедлайни, а за сезон має вийти певна кількість вистав. Це важко, але я вірю, що можливо. І це поступова, кропітка робота.

Я за пошук більш повільного шляху. Ми маємо вчитися і вибудовувати інший спосіб комунікації. Бо в іншому боці — війна. І там вже все зрозуміло і досліджено. 

— Цікаво порівняти твої уявлення про театр до того, як ти туди потрапила, з тим, що врешті побачила за лаштунками 

— Я в театрі з чотирьох років. І з дитинства знала, що можу відпрацювати п’ять вистав в день під час новорічних свят (безкоштовно або за їжу). 

Тому я в принципі уявляла, чим є театральна структура. Але не була готова до психологічної маніпуляції. Коли, наприклад, твоя особиста історія може використовуватися режисером, щоб на сцені ти видала справжню потужну емоцію. 

Я не готова була до такої співзалежності. До того, що театр настільки може впевнити тебе в цій іллюзії, що вистава є важливішою за тебе як людину. Що неважливо, в якому ти стані чи яка в тебе температура. Ти маєш вийти і зіграти. В якийсь момент я в це повірила і готова була робити все що завгодно, якщо це допоможе виставі.

— Вистава має назву «Храм». Театр — храм мистецтв, а сам по собі храм — частина церковної структури. В обох є щось сакральне, недоторкане, світле. Проте в цих в стінах може відбуватися справжнє пекло. 

— Момент служіння дійсно присутній. Ніби професія та вистава є важливішим за тебе. І ця ідея служіння добру і світлу є дуже маніпулятивною. 

Дехто з акторів та акторок досі каже, що режисер на час створення вистави має стати твоїм богом. І ця архаїчна теза досі живе в театрі. Нас досі вчать, що єдиною причиною не приходити на репетицію є смерть.

Театр є свого роду дзеркалом того, що відбувається за стінами театру. І ті самі тези, які ми маємо як радянську спадщину, в театрі набувають дуже гротескних форм і стають видимими. На прикладі цієї вистави я бачу, як в цілому функціонує наше суспільство сьогодні. Де ми не знаємо своїх прав і не вміємо за них поборотися. І це дуже прозорі відголоски нашого минулого.

«Ти біжиш і б’єшся головою об стіну, щоб довести, що заслуговуєш на цю роль» 

—  «Храм» говорить на досить складну тему, але в той же час є доволі комедійним. 

Один з найсильніших моментів у виставі для мене — це коли Ніна читає молитву. Все починається доволі легко, а далі текст заглиблюється в тему насильства. Сміх по залу поступово затихає, залишається одна-дві людини, які все ще по інерції сміються, але їм вже зовсім несмішно. Врешті наприкінці молитви в залі стоїть тиша.  

Для мене це важливий момент, який потрібно проговорювати: є різні види і форми насилля. І це не завжди зрозуміле «вдарити» або «зґвалтувати». 

— Це все цеглини однієї піраміди насилля. Все починається з аб’юзивного жарту, де ми ніби не можемо сказати «зґвалтували». А закінчується, на жаль, історіями з побиттям, фізичним та сексуальним насиллям. Але це все однаково важливе. І психологічне насилля може так само зруйнувати життя, як і фізичне.

В нас була цікава дискусія після вистави, де один з глядачів питав про ці межі: «Що ми можемо вважати насиллям, а що ні?». Його тезою було те, що коли актор чи акторка безпосередньо не кажуть «ні, я не буду цього робити», ми не можемо це вважати насиллям. 

На жаль, вся структура театру побудована таким чином, що ми не завжди маємо сили сказати «ні». Ми всі дуже різні, з різним бекґраундом та історіями. І ми не всі вміємо відстояти свої кордони в обставинах, коли на нас психологічно тиснуть.

Знаходячись в обставинах, де тобою маніпулюють, ти не завжди можеш це зрозуміти. Наша свідомість в такому сенсі починає формуватися ще з родини. А в родинах так само існує багато травм. І ми з цими травмами йдемо на навчання до театрального. Там тебе просять підняти спідницю й показати які в тебе ноги, розповідають, що в тебе «тусклый внутренний мир». І тобі здається, що з тобою щось не так. Що ти недостатньо талановита, рішуча або недостатньо присвячуєш себе професії. 

Далі ти потрапляєш на репетицію до режисера в театр, який говорить, що ти маєш зараз розбігтися і битися головою об стіну. Ти біжиш і б’єшся головою об стіну, щоб довести собі і режисеру, що заслуговуєш на цю роль. 

А підсилює цю схему сільна ідеологія. Ідея великого мистецтва, якому ми всі служим. Заради якого ти маєш бігти і битися головою об стіну. 

Показ вистави «Храм: (не)насильницький діалог в театрі» мав відбутися 5 і 6 грудня, але виставу відмінили через хворобу акторки. За новими датами слідкуйте на сторінках театру «Нєфть».

Текст та фотографії — Катерина Переверзева

---

«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.