«Стартап молодість»: 3 історії (не)молодих художників/ць

Світлана Селезньова

«Моя мистецька освіта почалася з того, що в підлітковому віці я втупила до художньої школи на Березняках», — розповідає Світлана.

Художниця двічі не змогла потрапити в Одеське художнє училище. Свій шанс вона знайшла аж у Бобруйську, а точніше — у професійному училищі, де вчили художників-оформлювачів.

«Після закінчення училища місцеві студенти влаштовувалися, де могли, а я приїхала в Київ і замислилась над тим, що робити далі, — згадує Світлана.

Я не дуже вірила в те, що зможу вступити в академію. На дворі — 1980-ті. І для того, аби отримати мистецьку освіту, часто потрібно “мати блат” або “заносити” хабарі потрібним людям. Вважалося, що на мистецтвознавство вступити легше, тому спробувала цей шлях. Але для того, щоб отримати таку освіту, потрібно було працювати за спеціальністю. 

Це спонукало мене піти в реставраційну майстерню, де я і пропрацювала, поки не пішла у декретну відпустку».

Разом зі Світланою, на реставраціях працювала її подруга, яка також не змогла отримати вищу освіту в Києві. Вступити вийшло аж у Свердловську. Це було в пізніх 80-х, а незабаром було проголошено незалежність і почалася криза.

До реставраційної роботи Світлана вже не повернулася: була змушена заробляти на життя шиттям. І, як наслідок, на понад десятиліття припинити творчу діяльність.

«Якийсь час мені довелось працювати не на творчих роботах, наприклад продавчинею, й навіть прибирати квартири. Лише коли діти підросли, я змогла продовжити свою мистецьку практику, — розповідає Світлана.

Розпочала з прикрас. Деякий час працювала дизайнеркою у модельєра. А чотири роки тому почала малювати аквареллю, аби “освіжити” свої знання».

Однак її найбільшою любов’ю став квілт — техніка, у якій картина створюється з тканини. До цього Світлана вчилась працювати з ляльками. Однак усе змінилося, коли вона знайшла на ринку книжку про квілт американської художниці Джоан Колвін. А разом із нею — “свій” медіум.

В цій техніці зроблена одна з найвідоміших і наймасштабніших її робіт — Diploma thesis. Це — спільний проєкт Світлани та її доньки Дарії Кузьмич.

«Почалося все з того, що я зробила кілька робіт за її дитячими ескізами. Після цього, перебуваючи на резиденції у Відні, Дарія розробила ідею інсталяції та цей ескіз, в якому передано реалії 90-х у нашому житті», — ділиться Світлана.

За цим ескізом вони виконали роботу, яка складалась з великого квілту, малюнків Світлани та Дарії та блокноту з архівом одягу, який у 90-х шила Світлана. Зрештою, квілт 2 на 2 метри після місяців роботи змогли побачити відвідувачі галереї Q21 у Музейному кварталі Відня. Згодом її також експонували у Берліні, Одесі та Києві.

Сьогодні Світлана продовжує створювати роботи, шукаючи нові технічні рішення. Попри те, що кілька своїх робіт вона змогла продати, теперішню ситуацію в мистецтві вона не вважає обнадійливою:

«Навіть сьогодні в Україні дуже важко жити з мистецтва. Це можуть лише дуже небагато художників.

Авжеж, у нас з’явилася низка платформ для продажу своїх робіт — на зразок Сіль-Соль. Однак, у кожного/ї художника/ці  зазвичай є інший дохід».

Владислав Краснощок

Історія Владислава починається наприкінці нульових. Тоді, працюючи у лікарні швидкої допомоги, він купив цифрову фотокамеру. Свої фото він почав викладати на сайті Хулиганствующий Элемент, де й отримав перші критичні відгуки на свої роботи.

«Критика змусила мене прочитати певні книжки про фотографію та композицію, — згадує Владислав.

На цьому сайті, якщо користувач/ка виставляли дуже погані фото, їх банили на 2 тижні. Це називалося “бібліотека”. Ти можеш переглядати фото інших, але сам не маєш доступу до публікації.

Я пройшов кілька таких “бібліотек” і став суворим та начитаним «рецидивістом»: почав по-новому знімати та критикувати.

Фактично, свою першу фотоосвіту я отримав на таких форумах. А вже після цього почав знімати професійно».

Згодом, Владислав почав розмальовувати свої браковані фотографії, а також випадкові світлини, куплені на барахолці. За ці фото він наразився на звинувачення у неетичності. А також — потрапив на престижний фотофестиваль у Г’юстоні, завдяки якому відчув себе визнаним.

Після цього він почав багато експериментувати з різними техніками, випробувавши себе у колажі, портреті, стріт-арті, гравюрі та аерографії. За понад 10 років у мистецтві його творів вистачило б для невеликого музею.

«Я називаю це принципом дерева. Моїм стовбуром була фотографія, а всі подальші “гілки” у творчості — наслідок росту дерева, — ділиться Владислав.

При чому, якщо тобі набридає якась із гілок, ти можеш відкласти її та почати іншу, а потім — за бажання повернутися до старої. В такий спосіб ти ніколи не перенасичуєшся чимось одним і поступово розвиваєшся як митець.

В моєму випадку, все, що я роблю, так чи інакше росте з фотографії. Над цим навіть колись іронізувала моя знайома галеристка. Вона саркастично висловилась про мої малюнки, підкресливши, що “мій пензль – це фотоапарат”».

Владиславу натомість імпонує така єдність у всіх своїх практиках.

«Я знаю, що у мене в архіві є купа сильних фото, які я ніколи не друкував. Втім, я завжди зможу до них повернутися… Коли відпочину від фотографії», — жартує він.

Попри те, що Владислав пройшов довгий шлях самоосвіти, він не вважає традиційну мистецьку освіту чимось неправильним:

«Потрібно розуміти, що саме ти хочеш взяти від освіти. Якби в мене були академічні навички, я б їх використовував, — говорить він.

Однак і у відсутності освіти для мене є свої переваги. Мені простіше знаходити свою візуальну мову. Мені важливо, аби ця мова працювала «для всіх» і була інтернаціональною».

Для Владислава, художник — це проповідник і філософ одночасно. Який, досліджуючи свої можливості впливу на глядача/ку, «інфікує» їх своїми ідеями та творами.

«Яким би ти не був геніальним, поки ти не маєш ім’я, ти не зможеш продати свої роботи. Натомість їх продаватимуть відоміші, хай і менш талановиті, — вважає він.

Напевно, хіба з цих міркувань митець чи мисткиня мусить «пройти школу», напрацювати CV та бути впізнаваним/ою. Художник/ця має працювати над своєю видимістю, інакше його чи її просто не існуватиме для світу».

В той же час, Владислав називає себе песимістом щодо можливостей, які зараз існують у галузі:

«Гранти та резиденції – це скоріше одноразові речі. Не впевнений, що на них можна існувати та утримувати родину.

Скоріше, більше можливостей для художника/ці заробити дає NFT. Це захоплює: думка, що ти можеш продати копію своєї роботи дорожче, ніж оригінал. Щоправда, я ще не пробував себе в цьому форматі».

Василь Верещагін

Василю якнайкраще підходить означення “молодий художник”: він щойно закінчив школу. В той же час, він є автором комікс-книжки та рік тому мав свою першу персональну виставку в просторі 127garazh.

Разом з тим, через свій молодий вік Василь інколи зазнає труднощів:  

«Іноді в мене виникали проблеми під час пошуків міжнародних конкурсів. Там досить часто є вікові обмеження, — ділиться він.

Але якщо говорити про локальну тусовку, то я ніколи не відчував ніяких перешкод. Всі нормально сприймають мій вік і часто підтримують мене».

В той же час, він багато розмірковує над своєю ідентичністю і статусом художника/ці взагалі:

«На мою думку, аби щось малювати, не потрібно бути художником, — вважає Василь.

Іноді на питання про свою творчість я віджартовуюся, що просто малюю мемаси в інтернеті. Хоча насправді, я щось таке і роблю. Але крім того, я написав книжку.

Мені завжди подобалося малювати. Ми можемо називати це мистецтвом, але для мене це не головне. Важливіше, що мені подобається те, що я роблю, і що воно приносить радість іншим».

Але одночасно з цим, він зізнається, що зараз у нього відбувається певне переосмислення себе як митця:

«Мені досить важко думати про своє мистецьке майбутнє. Чесно кажучи, кількість робіт і моя присутність у соцмережах зменшилася. Так, я готувався до ЗНО, але в мене вистачало часу, аби щось зробити, — рефлексує Василь.

Але в мене було дуже мало ідей, а ті, які були, здавалися невартісними. Мені важко доводити їх усі до кінця».

У роботі митця Василь захоплюється злагодженістю та продуктивністю. Як приклад наводить комікс-проєкт Peanuts, який виходить щотижня. 

«Як на мене, це одна з найважчих речей, які можуть бути: віднайти стале натхнення, — ділиться Василь своїми орієнтирами.

В мене є проблема: мені не хочеться публікувати те, чим я незадоволений. Але іноді, мабуть, треба публікувати фігню, щоб про мене всі не забули. Я хотів би бути більш продуктивним, аби цікаві ідеї знаходилися майже автономно.

Але також мені хочеться робити щось із наскрізною ідеєю. Аби в цій історії був зрозумілий контекст і прикольна подача».

Такою наскрізною історією можна вважати першу книжку Василя «Примарові», яку він називає одночасно «біологічною» і «несерйозною». 

На початку коміксу він попереджає своїх читачів/ок, що це «псевдонаукова книга». Хоча насправді вона пройшла біологічний фактчекінг і набула певного розголосу.

Як абітурієнт, Василь не планує отримувати мистецьку освіту. За його словами, і мистецтво, і наука цікавлять його однаковою мірою.

«Зараз я не дуже уявляю, що саме досліджуватиму в науковому просторі,  — зізнається він.

Але для того, аби бути дизайнером, тобі не обов’язково отримувати відповідну освіту. Ти можеш навчитися самотужки. А для того, аби стати біологом, самоосвіти недостатньо.

Навіть без професійної освіти я все одно є художником. Бо вважаю себе таким і вважаюся таким серед люду».

Для Василя, професіонал — це той, хто заробляє своєю діяльністю гроші. Навіть, якщо він малює портрети на узвозі. 

«Хоча це більше стосується того, чим є мистецтво. Але воно визначається реципієнтом. Те, що ми ідентифікуємо як мистецтво, і є мистецтвом. Тоді чи є художник на узвозі митцем? — запитує Василь.

В моїй книжці була ідея: зробити щось на межі науки та мистецтва. Хоча це, на мою думку, протилежні речі. Наука базується на перевірності фактів. Мистецтво ж неможливо “перевірити” — навіть критичною оцінкою.

В мистецтві немає “правих” і “неправих”. В ньому немає об’єктивності. І саме тому, той, хто малює портрети на узвозі, напевно, теж митець. Як і хтось, кого виставляють у галереї або хейтять у фейсбуці».

На думку Василя, художники/ці, які не мають змоги комерціалізувати свою творчість, безумовно потребують підтримки з боку держави. Однак ситуація з УКФ викликає у нього смуток:

«Що робити з усім цим, я не знаю. Адже я ще дитина і серйозних проблем із грошима у мене ще не було».

Антон Григоров

---

Анкету Статистичний портрет молодо_ї художни_ці» можна заповнити до 16 серпня. Над дослідженням працюють бюро системних рішень BUT та аналітичний центр Cedos — за підтримки газети Воно та Українського Культурного Фонду.

---

«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.