«Моїм головним наставником була спільнота»

— Олеже, наскільки я знаю, ви приїхали до Харкова навчатися. Яким було ваше навчання і кого ви можете назвати своїм наставником в архітектурі?

У Харків я приїхав у 16 років — вступати до університету. Харків обрав тато, бо він навчався в ХПІ, а для мене це було «побачення наосліп». Я планував вступити в Худпром або ХНУБА [Харківський національний університет будівництва та архітектури, — «Люк»], але в Худпром запізнився на іспити. Тож опинився в ХНУБА.

Моя освіта була різна, і складалася з двох періодів. Я вступив з одним поколінням, після другого курсу пішов в армію, і повернувся навчатися вже з іншими людьми.

Моїм головним наставником була, скоріше, спільнота, ніж викладачі. Дискурс поза аудиторією був багатший, цікавіший. Але з викладачів можу виділити Валерія Замірця, керівника з проєктування. Він викликав багато довіри і вкладав сильні тези, наприклад, що архітектура — це як візуальна комунікація. З теорії багато дали Олександр Буряк та Олексій Тіц.

Ще було дуже багато алкоголю і дуже мало сну. Потім вже ніколи не було так. На початку 80-х віри в майбутнє не було навіть близько. Скоріше, був такий певний нонконформізм і пошук нішової, підпільної ролі в суміжних з архітектурою формах. Це була і «паперова» архітектура, і щось на перетині мистецтва і архітектури.

Я повернувся з армії у 87-му, в повітрі уже був відчутний певний оптимізм, передчуття змін. За два роки моєї служби стався повний вихід постмодернізму з архітектурної сцени. Прийшов неомодернізм, і новими героями стали Заха Хадід і Рем Колхас.

Ми самоактуалізувалися, підгодовувалися від спадщини — архітектури конструктивізму, яка була навколо, і було зрозуміло, чому саме це нове стає таким своїм. Ця хвиля також про нове розуміння соціальності, інклюзивності. Якщо подивитися на проєкти Mecanoo, OMA кінця 80-х, там було багато соціального житла. Новий прагматизм, який вийшов на сцену, як правило, був пофарбований в нову соціальну місію архітектури, і це було дуже цікаво.

Проєкт ОМА під назвою Netherlands Dance Theater, 1981-1987 роки

— Виходить, що ви отримали диплом у 90-му чи в 91-му році. Які в той час були перспективи у випускників? Тоді ж не було, як такої, приватної практики?

У 1990-му, так, не було. Але кінець 80-х — це вже простір для мрій. Архітектура, якої не було, з «паперової» перетворилася на щось існуюче. Щось таке «набухає», і з’являється якийсь неочікуваний простір. Рок-рух, де було багато музикантів із нашого факультету, і це тусовка про руйнування попереднього. Всі були зайняті цим руйнуванням, але багато чого сконструювалося вже нового.

У харківських студентів була протоптана стежка в Суми. Багато моїх колег стали важливими героями тієї сцени, як Сергій Ільченко, який вже будував.

Тоді побудувати своє було щось неймовірним. Люди, які втілили індивідуальний проєкт, були героями величезного масштабу.

Ми поїхали в Суми групою з нашого потоку, і це були класні півтора року, якраз там проголосували за незалежність. Я працював в управлінні архітектури, займався візіонерськими проєктами, пов’язаними з реконструкцією центру, благоустроєм берегів річки Псел і розбудовою зелених коридорів навколо.

Але десь у 1992-му році почалася серйозна депресія, все будівництво закінчилося. Здавалося, що жодних перспектив ні в Харкові, ні в Сумах для архітектора майже не було. 

Я поїхав в Прагу робити кар’єру художника. Починав з маленьких картинок за 20 марок. Поступово почав робити більше, відходити від конʼюнктури, зʼявились знайомства і пропозиції. Пару років я бовтався між Прагою і Харковом, і десь в 1994-му повернувся. Тоді я вже готував персональні виставки в Європі, але це все було дуже складно і дорого, а далі сталась низка подій, яка навела мене на думку, що професія художника не на часі.

«Ми ніколи не мислили стилем»

— Як ви повернулись в архітектуру?

Батьки друзів запропонували зробити кав’ярню на Римарській — «Спагетті-бар». Це була друга половина 90-х, початок епохи євро, коли вже позаду були перші подорожі до Європи, змінювався лайфстайл і був запит на певну новизну.

Ми [команда майстерні «Атріум», пізніше «Дроздов та партнери», — «Люк»] цю новизну мали з часів навчання — роботу з формою і простором, говорили трохи іноземними мовами і могли укомплектувати обʼєкт за кордоном. Перші два об’єкти — інтер’єр Zanzibar і оця кав’ярня на Римарській, — вони майже повністю були привезені з-за кордону. Це був величезний резонанс.

Подальші проєкти були дуже різними, але теж резонансними. Ми з командою стали першопрохідцями, бо спочатку возили майже все з Чехії, а потім вже майже нічого не запозичували. Була ідея, що ми маємо створити все самі — проєктували меблі і деталі, навколо нас сформувалася така артіль крафтярів. 

Це сталося завдяки тому, що в Харкові є неймовірна інженерна культура, і дуже сміливі люди.

— Якщо подивитись на проєкти кінця 1990-х і кінця 2000-х, помітна різниця в стилі, у якому ви працювали. 

90-ті — це такий собі «хайтек» і те, що в моді називають Y2K — багато металу, яскраві кольори. Пізніші проєкти більш спокійні. В який момент ви знайшли стиль, з яким ви працюєте зараз? І як він називається?

Я не знаю, бо ми ніколи не мислили стилем. Одне знаю точно: з роками кожен з нас стає більш консервативним. Мене почала більше цікавити гравітація і матеріальність; можливо, це єдиний тренд, з яким ми все більше працюємо. Певний прагматізм, який залишається артистичним.

Якщо говорити про фокуси уваги, то в 2000-х одна з ідей була, щоб комерційний об’єкт щось давав суспільству, наприклад, публічний простір. З цією ідеєю ми реалізували три проєкти. 

Перший — будівля ресторанів на «Стекляшці», проспект Незалежності, 10-а. Тут будівля інтегрована в кут ділянки, з можливістю діагонального транзита.

Потім — Сумська, 72, Platinum Plaza, де з’явився внутрішній двір, який за планом мав поєднувати Сумську з Мироносицькою. На головному фасаді планувалася концертна сцена для подій на кшталт Дня міста — рама була запроєктована зі світловим обладнанням. Оскільки на такі свята Сумська ставала пішохідною, то сцена мала би бути частиною цього простору.

В будівлі Ave Plaza на Сумській, 10 ми відступили від червоних ліній, дали авансцену з боку Сумської. Тут також мав би бути напівпублічний сад на даху. Ідея була, що приватні інвестиції щось формують, змінюють простір і ініціюють нові типи міських просторів навколо. Не тільки окупують і забирають. Ми в різний спосіб це просували нашим клієнтам, і це була цікава робота.

— У вас в портфоліо достатньо громадсько-публічних проєктів. Правда, вони нереалізовані — і ЛітМузей, і Сад Сковороди, і «Цукерка». Це були проєкти за вашою ініціативою чи, все ж таки, там були замовники?

На сайті насправді немає половини проєктів, які були б важливі для Харкова. І, на жаль, я навіть не можу про них говорити, з різних причин. Частина з опублікованих проєктів не реалізувалася через повномасштабне вторгнення, інша — з бюрократичних причин.

Фото проєктів Харківського ЛітМузею та «Цукерки»

— Розкажіть, будь ласка, про Сад Сковороди. Як виникла ідея проєкту і чи був там замовник?

Цей проєкт — спільна ініціатива ХША і «Дроздов та партнери». 

У сквері перед будівлею школи були такі собі руїни, і ми час від часу будували там тераси, тимчасові павільйони, меблі. Проводили вечірки і концерти, куди запрошували сусідів. Це була постійна практика такого садівництва, партисипації з усіма нашими сусідами, дітьми — вони долучалися і до вечірок, і до монтажу обʼєктів. 

Ми вирішили піти далі, і на літній практиці студентів ХША в «Дроздов та партнери» розробили проєкт, який хотіли подавати на міський грант.

Ідея була про подорож в освіті, щось про простір для того, аби передавати знання. Команда розробила дві «аудиторії» на свіжому повітрі, де будь-хто міг би проводити концерти, лекції, різні події. Проєкт готувався до святкування ювілею Григорія Сковороди.

«Міркувати категорією “красиво” щодо архітектури не працює»

— Чого вам, як людині, дотичній до Харкова, і як архітектору, зараз не вистачає в місті?

Мені здається, що того самого, що і перед війною — великої спільноти, яка має потужну експертизу, може провадити радикальні зміни в місті. Бо треба багато людей з різними думками, але освічених, фахових. На жаль, обставини такі, що нам треба цих людей збирати.

Люди — це головне. Їхні компетенції, знання, вміння співпрацювати. Все інше може бути реалізовано швидко.

— В попередній розмові з «Люк» архітектор Юрій Спасов казав про те, що за законом громада має вирішальне значення в прийнятті рішень щодо міста. Як нам всім знайти спільну мову?

Мені здається, що це процес. Якщо є взаємодія, є спільна мета, тоді вибудовується діалог. У міських активістів — транспортних інженерів, екологів, фахівців якихось спеціалізацій — може бути уява про майбутнє міста, яке всіх більш-менш влаштовує, і всі працюють над тим, щоб це все здійснити. 

— А як бути з людьми, чиї професії не є дотичними до цих процесів? Або людей без вищої освіти, чий голос теж має мати значення? Тим більше, що багато хто оцінює архітектуру і урбаністику категоріями «красиво — некрасиво».

Теж через діалог. Міркувати категорією «красиво» щодо архітектури не працює. Треба говорити про що ця архітектура, що вона має на увазі. Тому що це завжди певний меседж. І розібратися, про що це — дуже цікаво.

Десь є чистий маркетинг, щось хоче бути тим, чим воно не є, і це головна ціль. Хтось говорить правду, яка виглядає дуже непривабливою.

Так само з архітектурою. Щось прагматичне має певну гуманітарну ціль, і це добре. Прагматика може бути аж до відсутності естетики. Іноді важливіше, що в будівлі робиться, ніж як вона виглядає.

— І наостанок спитаю вас про ХША і «Дроздов та партнери». Обидві інституції релокувались до Львова. Як надії і плани на майбутнє в бюро і школи?

Я точно можу сказати, що якби ХША залишилися в Харкові, то припинили б існувати. Онлайн вчити архітектурі — навряд чи ми були б привабливі для того, щоб до нас у Харків приїздили викладачі та студенти. Більшість студентів і перед повномасштабним [вторгненням] були кияни.

Це питання виживання. Переїзд — складна штука для університету, це було не простіше, ніж заснувати його. Обставини склалися так, що більшість залишила школу. І зараз, якщо говорити про викладачів і адміністрацію, це на 80% нові люди.

Але у Львові побудована нова школа, і немає сенсу її руйнувати. Ми маємо її добудувати тут, а потім будувати знову в Харкові. Бо якщо вирвати дерево звідси і перенести кудись, на жаль, ми не донесемо нічого.

Щодо ХША і Харкова, то ми запустили нову магістратуру, яка повністю сфокусована на дослідженнях Харкова. Це велика річна робота, яка збирає харківські феномени, і в планах десь за пʼять років зібрати багато матеріалу і опублікувати його. Там буде багато дуже неочікуваного, і нам здається, що це буде підґрунтя для майбутніх трансформацій. 

Щодо офісу «Дроздов та партнери», то він перетворився на стартап. Хтось із колег обрав армію, хтось обрав поїхати за кордон. Зараз в команді багато нових людей.

Як тільки сформуються замовлення навколо Харкова, то ми будемо відкривати тут офіс. «Дроздов та партнери» формувалися в час викликів. Для нас це природно, у нас ніколи не було «теплої ванни». Повернення офіса — це дуже просто, але мають з’явитися проєкти.

А ще ми на порозі величезних змін. Євроінтеграція потребує зміни етичних міркувань, методології і послідовності, за якою приймаються рішення, і яку роль мають муніципалітет і громада. 

Мені здається, це добре. Це буде трохи довше — більше обговорень, дискусій навколо. Піде час на інтеграцію, бо важливо 10 разів виміряти, щоб один раз відрізати.

---

Текст створено ГО «Люк — медійна група»  за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Люк — медійна група» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.

---

Текст — Дар’я Спасова, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — з відкритих джерел, Катерина Переверзева, візуальна складова — Ганна Кучеренко, дизайн — Анастасія Юращенко