Сталася поезія. Олександр Кудь

«Нариси й надписи» І

Війна вкрала мою молодість,

хоч і більша частина 

її припала на мир.

Довела мої нерви до скону 

і кості,

тепер хрустять, як в старих.

Головне не забути, як відчувати,

головне не забути.

Не втратити задатки емпатії,

кінцівки і здоровий глузд.

Я відчуваю як час проходить,

але відсторонено 

наче я споглядач,

що дивиться сни.

При цьому я дійова особа,

що впливає на простір,

це має наслідки,

відчутні близьким

і незнайомцям,

і ті що в майбутньому стануть

такими.

Відчуття, що я в заморозці,

хоча нерви пружини,

хоча все частіше 

«Я» переходить у «Ми».

«Нариси й надписи» ІI

Дерева — німі

очевидці історії,

може за це їх 

несамовито рублять і 

спалюють

представники армії,

під час війни.

Згораючи

в ватрі,

вони плюються смолою

у праведників,

своїх вимушених кривдників,

несамовито шиплять,

нагадуючи

про кінець у труні,

що також збита із дерева. 

Матюкаються мовою

хрусту, 

що всіх заспокоює.

Можна вічно дивитися на…

«Нариси й надписи» ІII

Відео зі згорілими танками,

що колись належали русні,

забираються в тренди,

відвідувачів кав’ярен,

поціновувачів

латте на кокосовому молоці.

Вони готуються вже загоряти 

на березі Криму,

їсти кілограмами 

хероснськії кавуни,

та жалітися,

що не можна замовити 

їжу з макдональдса,

а лише з йобаного KFC. 

Вони незадоволені,

твітять,

збирають петиції,

забороняють 

називати загарбників

підорами,

люблять вказати

на те що треба робить.

Вбачають зраду,

у війську, у владі,

в самому існуванні 

арома кави,

(але як з останнім пунктом

не погодитись?).

«Нариси й надписи» ІV

Хороший бліндаж,

на створення якого є час,

ресурси й натхнення,

нічим не гірший за хостел.

На жаль, сьогодення

змушує цих 

будівельників,

брати в руки лопати

і зариватись 

в землю,

замість того, щоб

добудовувати хАти,

та приймати у себе 

дітлахів із вертепу.

На свята все рівно 

ніхто не поїде додому,

під час війни не існує свят.

Перестаєш звертати увагу на тривогу,

бо і без неї до тебе летять

подарунки 

від північних сусідів.

Великдень, Незалежність, 

Покрови, Різдво,

твій день народження,

тут втрачається сенс

прив’язки до дат.

І єдине чого, дійсно хочеться —

перемоги,

якої на жаль,

не буває без втрат.

«Коханій Олені»

Коханій Олені 

Дивитись на тебе,

молитись

подумки,

озвучувати слова

криком, чи пошепки

про те, як обожнюю.

І не хотіти нічого

більше 

крім

скорої зустрічі.

Хто би міг подумати,

хто передбачив би,

пандемію, війну.

Віддайте мені 

мою

заслужену 

мрію,

час вкрадений,

поверніть мене до

коханої,

заховайте

під ковдру,

сховайте мапу

і не чіпайте.

Дайте кохати

у спокої,

а не в часи,

коли зруйновані

міста перед очима,

окопи,

страждання знайомих.

Видумані причини,

поклики

скаженого его,

втрутились в наш 

новостворений світ.

Але я кохаю тебе так сильно, 

безмежно,

поза часом,

наче я мандрівник

з синьої будки (Тардіса),

я повернусь навіть

з іншої галактики,

я віднайду тебе 

серед 

безлічі

інших світів,

барів,

підземок,

офісів,

спален,

кав’ярен.

Я обійму тебе, кохана,

наче й ніколи не покидав 

нашої спальні.

Наче нас не розділяли

кілометри страждань,

години дзвінків,

центнери сліз,

гігабайти слів.

Я пригорну тебе

до свого плеча

і вперше за

безкінечний час 

стану знову щасливим.

«всі хоробрі мають хворобу»

всі хоробрі

мають хворобу

невиліковну

смертельну 

вона перетворює їх в героїв

перетворює

але на небі

всі хоробрі 

оминають постіль

бо не гідно 

помирати

у ліжку

про це не напишуть повісті

а тим більше 

панегірик 

всі хоробрі потрапляють до раю

але вимушені стояти у черзі

чекати на пропуск від Павла

поки він розшукує УБД їх

всі хоробрі кружляють 

у танці зі смертю

посміхаються йдучи на

вірну загибель 

заспокоюють тих

у кого сміливості менше

обіцяють повернутися цілими 

та чомусь 

постійно 

обманюють 

27.11.2022

«І Дощ»

Дощ змиває сльози і кров,

змиває дороги й мости,

перебудовує

навколишній світ.

В калюжах тонуть

мрії й хрести,

в бєрцах кістки.

Навколо дрогнуть степи,

худі ліси

не захищають від вітру.

Просто 

звикни.

Минулі шляхи

змиті водою,

хати повалились,

двері покриті іржою

не відчинити,

може й не треба.

Може й не вийде. 

Залиш робити свою справу дощу.

Його вічному товаришу часу.

Продроглі пальці

в пітьмі поправляють спальник,

торкаються тіла твого,

в уяві.

Засинай, 

допоки мозок тримає

твій образ,

допоки дощ міняє

все навкруги.

Спи

       спи

               спи.

29.11

«ІІ Туман»

Туман виїдає очі.

Перетворює простір

в пюре.

Змушує

марити.

Який сьогодні день

війни

тижня

рік.

Хто я? Марно все,

вкрито хмарами,

не згадати.

Туман змішує час

наче блендер.

Крутить

як гравітація

матерію.

В ньому зникають 

ліси і дороги.

Синій скотч,

червоні і білі ганчірки.

Чи хтось виживе,

вилізе з пащи

чудища

чи зустрінеться з пращурами.

Сподіваюсь в цей раз

пощастить саме нашим.

14.12.2023

«ІІІ Сніг»

Сніг огортає тіла мертвих поетів-кулеметників і снайперІв

з особливою ніжністю,

починаючи з ніг 

і тільки в самому кінці

ховає обличчя.

Зазирає під повіки,

розшукує памʼять,

вивчає останні сни.

Чудернацькі і гострі

сурікени-сніжинки

назавжди вростають 

в здавалось ще живі зіниці,

зливаються з ними 

в єдине ціле.

Осінній піксель покривається

зимовим камуфляжем.

Вірші мертвих поетів стають історією.

Поети – стають героями.

8.01

«IV FPV»

З підвалу в підвал

черговий переїзд,

чергові пройобані речі,

пробиті колеса,

поламані печі,

вибиті вікна,

нові виклики.

Підлаштовуйся 

або помри.

Облаштуй свій побут,

так щоб не хотілося вити.

І страшно дивитись на чистеє небо,

і важко заснути коли оточує тиша.

Як тут звикнути.

Цей клятий дощ

прописався навічно,

в цьому місті,

в цьому селі,

в цій посадці.

Дощ впевнено робить кап кап,

попередження в синьому:

КАБ КАБ.

Гучно впало щось:

ГРАД ГРАД.

Загружається екіпаж

в хамвік і MRAP.

І ховається коробка з ними між крапель,

і вкривається шлях за щільним туманом,

знов прямує екіпаж до своїх фпв окулярів

і окопних свічок.

11.02.2024

«V Ніч»

Вчергове чУтно канонаду арти

це по своєму арт,

проте не той, що був до війни.

Це бо своєму саб,

проте не подобаються ці баси.

Добре що в бліндажі

кругляки в три ряди,

добре, що стіни підвалу

зроблені не для краси.

Молись богу,

пиши твіт,

про те які ми молоді.

Про те що нас відрізняє

від минулого

наявність сивини,

про те, як вчора пощастило 

вийти з позицій живим.

Про те, як в прямому етері 

ти бачив, що пощастило не всім.

Про те, як по рації чув, 

тих, кому вже не допомогти.

Ця безпомічність сковує,

забирає залишки сил.

Але ніч бере спомини,

складає в тугий сувій.

І ти засинаєш зовсім пустий,

з вірою, що смерть не прийде за тобою,

що сьогодні не прилетить.

20.04

«Міти Донбасу»

весна дарує надію на зміни

зміни звично лякають людей

життя виринає там 

де про нього забули

кожен день

смерть цілує бійців у губи 

стікає по ним священний єлей 

весна на жаль тебе не врятує

сучасний Еней

кохати це значить вірити в вічність

просити у Бога трохи більше часу 

Еней схаменись

героям не личить

пускати сльозу

сонце наполегливо стукає в шибки 

попереджає героїв про прийдешню біду 

марні старання 

в підвалах не чутно

ворожу грозу

поки смерть і життя бавляться в ігри 

не можуть поділити цю нещасну весну

Еней ховається у від снаряда вирві

Леандр шепоче:

ГерО, я повернусь

14.04

«День бабака чи просто звичайний день…»

День бабака чи просто звичайний день,

Хочеться вити, 

бо видимий шлях ховається в закутінь,

Хочеться нити, 

бо внутрішнє дитя вже немає сил,

скоріше б сонце 

сховалося за небосхил.

Ніч дає надію на спокій,

хоча і схильне до божевіль,

якби ти була поруч, 

я би напевно ожив,

якби ти була поруч,

я би не мав причин

жалітися на нестачу сил.

Головне одужати

від наслідків цієї війни,

зібрати до купи розум

віднайти шлях до своєї мети,

та і саму мету пасувало би віднайти,

а до цього часу

терпи

терпи

терпи

8.05.2024

«сталеві генерали уходять…»

сталеві генерали уходять 

залишаючи олов’яних солдатиків

в окопах танути 

біля окопних свічок

солдатики тягнуть

свої руки до вогників

вбирають їх кітелі

в себе піт та кров

за сміливість

вони отримають грамоти

маленьку медаль

та на проїзд талон

тому хто доживе

дадуть назву

«папаяний»

папаяний

одна з нових 

християнських чеснот

вони будуть страшитись туману

кричати в ночі

і не вірити що

все нарешті скінчилось

і війна не повториться знов

6.03.2024

«я відверто втомився…»

я відверто втомився

від війни

говорити про неї

писати і думати

перебувати з нею

в одному приміщенні

губити на ній

близьких друзів

все більше фото

усміхнених

поряд з тими

хто назавжди 

стихнув

все важкішими стають

повіки

під вантажем

жахіттів 

я ховаю під ними памʼять

про мирні дні і спокій

про її квіткове плаття

про поставу її гонорову

і коли виходить впасти у сон

глибокий і вже звично тривожний

з мішків пролізають спогади

заповзають у очі

пірнають у мозок

торкаються серця

і нагадують

заради чого

варто стерпіти все це

і для чого воно досі бʼється

15.02.2024

«aut cum scuto, aut in scuto»
(«на щиті або зі щитом»)

Памʼяті друзів-героїв, що загинули за наше право на існування 

Страшно

проте стане страшніше.

Це реальність,

що відкриває двері з ноги.

Це новини —

чорні стрічки

на фотографіях

знайомих, близьких.

Наша доля — виправляти помилки,

всю цю мʼякість наших батьків,

їхню вічну ностальгію на ринку, 

ціною найкращих життів.

Розриває, 

тремтить 

кожна клітина,

коли вчергове читаєш:

«Загинув

         загинув 

                     загинув»

в полях і посадках 

нашої батьківщини

закінчились життя

доньок й синів.

Не обійняти,

не потиснути руку,

не почути

тепле

як ти, братику, сам?

я обіцяю кожному з вас,

ніхто не буде забутий,

я памʼятатиму кожне імʼя,

буду битись і жити,

чіплятись за це кляте життя,

а якщо і вернусь на щиті, 

то стану поряд із вами

навічно

закарбований 

в памʼяті інших живих.

18.09.2023

«Жити на зламі епох…»

Жити на зламі епох,

не найкраща ідея та й годі,

хоча хто тебе милий 

питає,

не в змозі

прийняти

свій шлях,

заготовлений

богом,

чи фатумом

ти рухаєшся

у пітьмі

без ліхтарика,

свічки чи полум’я.

Пливеш по річці,

переходиш іноді в брід

від одного до іншого берега.

Але хто тебе береже,

хлопаке,

але хто тобі дає сили

грести,

хто винуватий

у даній тобі жазі 

до життя

в цей проклятий час,

в цей зламаний вік

в цей богом покинутий рік

стає боляче від самої уяви,

стає нестерпно пекуче

навіть просто від слів.

Так дивно, що коли на свої очі бачиш,

коли свідком стаєш,

то немаєш вже сил

на емоції, чи інші реакції,

стаєш пам’ятником

кам’яним.

Жити на зламі епох,

не найкраща ідея, та й годі.

Від напруження болить скроня,

пульсує око,

ломить тіло,

розламай його та змочи у вині.

Ми всі прекрасно знаємо винних,

і тільки ми зможемо

розгрісти цей смітник,

що залишили нам наші батьки

у спадщину

через свою невпевненість,

недостатній гнів.

Мусили б відгородитися стінами,

вирити величезний рів,

від недосусідів, 

від недобратів.

Але маємо те що маємо:

життя на зламі епох,

антиімперське повстання,

антиколоніальний бойкот.

Тому як і в старі добрі часи,

я повторюю знову і знову і знов:

«Карфаген має бути зруйнованим»!

24.08.22

Вірші — Олександр Кудь, відео — Юрій Каплюченко, Дарина Бердинських, обкладинка — Катерина Дрозд

---

Читайте також:

• Інші тексти з серії «Сталася поезія»