Олександр Рідний: «Мораль є у суспільства, а митець може робити що завгодно»

— Почнемо одразу з «бика за роги». Яке твоє життєве кредо?

— Сформульованого точно немає. Якісь принципи є…

— По мистецтву чи по життю?

— І так, і так. Один з них, наприклад, відомий: «Кесарю кесарево». У мене в творчості так не виходить, щоби дійсно твій експеримент, цікава задумка потім стояли десь у місті. Може, це буде колись, аби митець міг виставляти у міському просторі те, що він хоче. А поки «колективне підсвідоме» царює. 

Проєкт в саду Шевченка [паркові скульптури видатних харків’ян, навколо яких відбувалася неофіційна бурхлива дискусія в соцмережах — «Люк»] вистрілив десь на цій хвилі. Тому те, що ви бачите отут, в майстерні, одне. А те, що в місті, — то другий «я».

— Одна з ідей паркової скульптури в саду Шевченка в тому, щоб ці образи були ближче до людей. А ви, як митець, що відчуваєте до цих людей, до суспільства?

— Свою беззахисність, як творця. Суспільство у нас зараз дуже агресивне, мабуть, до всіх — не знаю, до кого воно лояльне. Саме суспільство, а не влада, є нетерпимим до любого порушення рамок у його розумінні. А влада, насправді, також відчуває, чого хочуть люди, суспільна більшість. 

Між керівництвом, навіть на рівні районів, також є зовсім не дурні, вони вже їздять у «цивілізований світ» і бачать, що там і як. Раніше для них це був Миргород чи Трускавець, а тепер — вже які-небудь Карлови Вари, де можна щось подивитись і побачити на вулицях, поки йдеш пити лікувальну водичку. 

— Отже беззахисність, і….

— І, мабуть, війна. Бо коли ти відчуваєш, що на тебе «нападають», ти ж починаєш захищатися. Наприклад, іронією, бо це найменш агресивна відповідь. Або робиш якісь «провокації». На тебе кричать, і ти кричиш у відповідь, але не словом, а якоюсь дією. Як і раніше, так і зараз звертаюся до езопової мови, бо суспільство, на мій погляд, не дуже змінилося з радянських часів. 

— Тоді до радянськості. В статті відомого в Харкові інформаційного порталу було сказано, що на зауваження щодо його робіт Олександр Рідний відповів: «Хто критикує, той комуніст». Чому ти називаєш таких критиків комуністами?

— (Сміється) Моє покоління жило в часи СРСР, зростало, служило в армії. І зараз це просто якесь дежавю. Тоді були активісти-комсомольці, зараз — ті ж самі активісти, тільки вже немолоді. Тоді були комуністи, зараз — націоналісти. А тактика і стратегія одна — заборони, причому вони не зменшуються. 

Ще один мій принцип: мистецтво повинно бути вільним. Не знаю, наскільки зараз це прозвучить революційно, але мистецтво має бути вільним навіть від моралі. Мораль є у суспільства, а митець може робити що завгодно, це його право. 

— А чи є в Харкові взагалі якась «скульптурна політика», такий собі погляд на розвиток монументального мистецтва?

— Я провів дослідження в цьому плані, причому довготривале в часі, бо давно працюю з різними людьми — в тому числі, з тими, хто має гроші. 

Поставимо просте питання людям: чи багато з них має хоча б картини, куплені спеціально для власного задоволення? Зі скульптурою набагато складніше — її на стіну не повісиш, потрібний чималий вільний простір. А влада у нас завжди асоціювалася з грошима — так було, так воно і є. 

— Ти зараз говориш про приватний простір. А що з громадським, міським?

— І знову справа в людях. Вони сталі, не відкриті до нового — за виключенням хіба що модних гаджетів. 

Щодо міського середовища, спрацьовує принцип «шопінгу». Якийсь наш керівник їде за кордон, наприклад, до Італії, бачить там щось, а потім повертається сюди і показує фотку в телефоні: «Хочу тут отаке!». Тобто йде цитатництво, нічого нового.

Той же самий пам’ятник Незалежності в Харкові [один із творів Олександра Рідного — «Люк»] — майже у всіх європейських країнах є щось подібне, своєрідний маркер. 

Але, насправді, коли добре дивитися за кордоном, побачиш, що суспільство тут існує вже 1000 років, і кожне століття помічено своїми мистецькими «штуками». Хотілося б, щоб так було і в Україні. Інакше якось дивно: виходить, нас тут раніше не було? 

Звідси ідея, яку суспільство не зрозуміло, — це ота колонна на місці поваленого Леніна на площі Свободи, що її назвали «карандашиком» [нездійснений монументальний проєкт, який вперше в історії Харкова був заблокований завдяки позиції громадських активістів і численних звернень до Києва — «Люк»].

А головна ідея була утворити такий собі державницький міф щодо України — аж від давніх місцевих культур, тих самих скіфів, які були сучасниками давньогрецької цивілізації. Потім — козаки і так далі, бо навколо стели була запланована ціла скульптурна група. 

То був, за суттю, державницький проєкт, на мій погляд, досить європейський, непоганий. Але декомунізація стала ще й поваленням будь-яких авторитетів — нам ніякі тепер не потрібні. Ну, добре, тоді буде «каша» і декомунізація перетвориться на вандалізацію. 

Підведу риску під цим питанням. У кращому випадку в міському середовищі щодо пам’ятників проводиться політика цитування якихось європейських зразків-маркерів, причому сформованих ще в ХІХ столітті. А те, що було в Європі вже у ХХ, у нас досі не сприймають — воно тільки лякає, здається агресивним та незрозумілим.

— Тоді таке майже непідйомне питання, яке можна поставити і присвятити йому весь час. В очах досі стоїть твій проєкт в «ЄрмиловЦентрі», коли ти зібрав кращих харківських скульпторів [проєкт «Скульптура pro Скульптуру», грудень 2013 р. — «Люк»]. Це було грандіозно, фактично — той самий екскурс в європейську скульптуру ХХ століття. Отже, що таке, на твій погляд, сучасне мистецтво?

— Насправді, більшість митців ХХ століття — це також класики, а не революціонери. Вони нічого нового не зробили саме з принципами формоутворення. Наприклад, той самий Пікассо. 

Справді революційними стали Марсель Дюшан, і ще той, кого я називаю «месником за мистецтво», що продавав своє гівно, кожна унція за унцію золота [Пьєро Мандзоні — «Люк»]. Він і справді революціонер, бо сказав, що якщо людина назвала себе художником, вона є художником, і все, що «виробляє», є твором мистецтва. 

У мене був знайомий олігарх з Києва, який помирав від онкології. І коли я йому розповів, що «кожний — художник», він розпочав малювати картини, і такі класні. Тобто цей принцип діє. І коли «кожний є художником», це знімає напругу між творцем і глядачем. 

— Але це може бути і пасткою для професіоналів, бо тоді скажуть: «На що нам той Олександр Рідний, ми й самі можемо щось утнути»…

— (Сміється) Воно так і є. Сьогодні думаєш, що ти митець, завтра: «Та ну його вже, досить», а післязавтра знову берешся за роботу.

— А не кажуть тоді відверто: «Що ти оце наробив?».

— (Сміється) Тільки таке і кажуть. Але то вже битва за гроші.

— І що, вдається в таких умовах заробити на життя?

— Тоді знову до принципів. Один з них я зрозумів ще на початку: мистецтво — не товар. 

— І зараз так думаєш?

— Я розумію, що це виглядає як ідеалізм… Ось був такий граф і скульптор Паоло Трубецький, який більше жив в Італії, ніж в Росії, і навіть російською погано володів. 

Якось він повернувся додому і каже матері, що навчався за кордоном і хоче бути скульптором. Мати відповідає: «Добре, займайся скульптурою, якщо хочеш». Той пояснює: «Я буду робити скульптуру і жити за ці гроші». Тоді його матінка так виразно каже: «Ти будеш її продавати?! Яка мерзенність!» (Сміється).

Тобто для мене, як для японських мудреців чи нашого Сковороди, головне, — це шлях. Продається завжди «салон». Завтра він один, післязавтра — інший, але все одно «салон». А це мене не цікавить. 

Звісно гроші потрібні, але я давно розділив гроші і творчість, і пішов геть від галеристів, бо це великий пресинг. Легше вже зробити певне замовлення, заробити на цьому, а у власній творчості бути вільним. 

— Отже, чи правильно я зрозумів твої притчі. Можна сформулювати так: творчість не продається, але працю своїх рук можна продати.

— Здорово ти сформулював, саме так. І в Харкові з цим краще, бо тут немає ринку і немає пресингу, як у Києві. Хоча для молодих, може, це не краще, але я відчуваю себе більш вільним. 

При цьому у нас гарне середовище скульпторів, йде постійний обмін думками, творчістю. Так і було колись, при складанні національних шкіл — таких як у Відні чи Мюнхені. 

Андрій Корнєв

---

«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.