Люди
Олександр Рідний: «Мораль є у суспільства, а митець може робити що завгодно»

Історії про роздвоєння особистості полюбляють письменники й кіношники. Психологи стверджують, що чи не в кожній людині є місце своїм Джекілу і Хайду. Ось і скульпторів Олександрів Рідних наче двоє. 

Одного знають як класного, іронічного, в тому числі й до себе, майстра. Його подражлива та контекстуальна пластика завжди чіпляє око в майстерні чи на виставкових майданчиках. 

Однак у міському просторі Харкова іронія кудись зникає. Роботи Олександра ганять за вторинність, називають конформістськими і дорікають скульптору за «обслуговування» примітивних уявлень про «величне» харківських можновладців. 

Найбільший резонанс в цьому контексті викликав проєкт 86-метрової колони з ангелом з хрестом на площі Свободи за його співавторством. В народі цей проєкт отримав назву «Одоробло», викликав обурення активістів і громадських діячів, які подали в суд на міськраду, й врешті так і не був збудований. 

З останніх прикладів робіт скульптора можна згадати пам’ятники Андрію Первозваному в сквері «Стрілка» і митрополиту Никодиму в сквері біля Благовіщенського собору.

Викладач Харківської державної академії дизайну та мистецтв,  кандидат мистецтвознавства Андрій Корнєв розпитав Олександра Рідного про його уявлення про прекрасне, «скульптурну політику» міста та сенси сучасного мистцетва.

Розмова відбулась на території скульптора, в майстерні на вулиці Культури, та була відвертою: «дзеркало», в яке зазвичай пропонують заглянути в гарячих дискусіях співбесіднику, вертілося на всі боки.

 

Історії про роздвоєння особистості полюбляють письменники й кіношники. Психологи стверджують, що чи не в кожній людині є місце своїм Джекілу і Хайду. Ось і скульпторів Олександрів Рідних наче двоє. 

Одного знають як класного, іронічного, в тому числі й до себе, майстра. Його подражлива та контекстуальна пластика завжди чіпляє око в майстерні чи на виставкових майданчиках. 

Однак у міському просторі Харкова іронія кудись зникає. Роботи Олександра ганять за вторинність, називають конформістськими і дорікають скульптору за «обслуговування» примітивних уявлень про «величне» харківських можновладців. 

Найбільший резонанс в цьому контексті викликав проєкт 86-метрової колони з ангелом з хрестом на площі Свободи за його співавторством. В народі цей проєкт отримав назву «Одоробло», викликав обурення активістів і громадських діячів, які подали в суд на міськраду, й врешті так і не був збудований. 

З останніх прикладів робіт скульптора можна згадати пам’ятники Андрію Первозваному в сквері «Стрілка» і митрополиту Никодиму в сквері біля Благовіщенського собору.

Викладач Харківської державної академії дизайну та мистецтв,  кандидат мистецтвознавства Андрій Корнєв розпитав Олександра Рідного про його уявлення про прекрасне, «скульптурну політику» міста та сенси сучасного мистцетва.

Розмова відбулась на території скульптора, в майстерні на вулиці Культури, та була відвертою: «дзеркало», в яке зазвичай пропонують заглянути в гарячих дискусіях співбесіднику, вертілося на всі боки.

 

— Почнемо одразу з «бика за роги». Яке твоє життєве кредо?

— Сформульованого точно немає. Якісь принципи є…

— По мистецтву чи по життю?

— І так, і так. Один з них, наприклад, відомий: «Кесарю кесарево». У мене в творчості так не виходить, щоби дійсно твій експеримент, цікава задумка потім стояли десь у місті. Може, це буде колись, аби митець міг виставляти у міському просторі те, що він хоче. А поки «колективне підсвідоме» царює. 

Проєкт в саду Шевченка [паркові скульптури видатних харків’ян, навколо яких відбувалася неофіційна бурхлива дискусія в соцмережах — «Люк»] вистрілив десь на цій хвилі. Тому те, що ви бачите отут, в майстерні, одне. А те, що в місті, — то другий «я».

— Одна з ідей паркової скульптури в саду Шевченка в тому, щоб ці образи були ближче до людей. А ви, як митець, що відчуваєте до цих людей, до суспільства?

Свою беззахисність, як творця. Суспільство у нас зараз дуже агресивне, мабуть, до всіх — не знаю, до кого воно лояльне. Саме суспільство, а не влада, є нетерпимим до любого порушення рамок у його розумінні. А влада, насправді, також відчуває, чого хочуть люди, суспільна більшість. 

Між керівництвом, навіть на рівні районів, також є зовсім не дурні, вони вже їздять у «цивілізований світ» і бачать, що там і як. Раніше для них це був Миргород чи Трускавець, а тепер — вже які-небудь Карлови Вари, де можна щось подивитись і побачити на вулицях, поки йдеш пити лікувальну водичку. 

— Отже беззахисність, і….

І, мабуть, війна. Бо коли ти відчуваєш, що на тебе «нападають», ти ж починаєш захищатися. Наприклад, іронією, бо це найменш агресивна відповідь. Або робиш якісь «провокації». На тебе кричать, і ти кричиш у відповідь, але не словом, а якоюсь дією. Як і раніше, так і зараз звертаюся до езопової мови, бо суспільство, на мій погляд, не дуже змінилося з радянських часів. 

— Тоді до радянськості. В статті відомого в Харкові інформаційного порталу було сказано, що на зауваження щодо його робіт Олександр Рідний відповів: «Хто критикує, той комуніст». Чому ти називаєш таких критиків комуністами?

(Сміється) Моє покоління жило в часи СРСР, зростало, служило в армії. І зараз це просто якесь дежавю. Тоді були активісти-комсомольці, зараз — ті ж самі активісти, тільки вже немолоді. Тоді були комуністи, зараз — націоналісти. А тактика і стратегія одна — заборони, причому вони не зменшуються. 

Ще один мій принцип: мистецтво повинно бути вільним. Не знаю, наскільки зараз це прозвучить революційно, але мистецтво має бути вільним навіть від моралі. Мораль є у суспільства, а митець може робити що завгодно, це його право. 

— А чи є в Харкові взагалі якась «скульптурна політика», такий собі погляд на розвиток монументального мистецтва?

Я провів дослідження в цьому плані, причому довготривале в часі, бо давно працюю з різними людьми — в тому числі, з тими, хто має гроші. 

Поставимо просте питання людям: чи багато з них має хоча б картини, куплені спеціально для власного задоволення? Зі скульптурою набагато складніше — її на стіну не повісиш, потрібний чималий вільний простір. А влада у нас завжди асоціювалася з грошима — так було, так воно і є. 

Пам’ятник митрополиту Никодиму

— Ти зараз говориш про приватний простір. А що з громадським, міським?

— І знову справа в людях. Вони сталі, не відкриті до нового — за виключенням хіба що модних гаджетів. 

Щодо міського середовища, спрацьовує принцип «шопінгу». Якийсь наш керівник їде за кордон, наприклад, до Італії, бачить там щось, а потім повертається сюди і показує фотку в телефоні: «Хочу тут отаке!». Тобто йде цитатництво, нічого нового.

Той же самий пам’ятник Незалежності в Харкові [один із творів Олександра Рідного «Люк»] — майже у всіх європейських країнах є щось подібне, своєрідний маркер. 

Але, насправді, коли добре дивитися за кордоном, побачиш, що суспільство тут існує вже 1000 років, і кожне століття помічено своїми мистецькими «штуками». Хотілося б, щоб так було і в Україні. Інакше якось дивно: виходить, нас тут раніше не було? 

Звідси ідея, яку суспільство не зрозуміло, — це ота колонна на місці поваленого Леніна на площі Свободи, що її назвали «карандашиком» [нездійснений монументальний проєкт, який вперше в історії Харкова був заблокований завдяки позиції громадських активістів і численних звернень до Києва — «Люк»].

А головна ідея була утворити такий собі державницький міф щодо України — аж від давніх місцевих культур, тих самих скіфів, які були сучасниками давньогрецької цивілізації. Потім — козаки і так далі, бо навколо стели була запланована ціла скульптурна група. 

То був, за суттю, державницький проєкт, на мій погляд, досить європейський, непоганий. Але декомунізація стала ще й поваленням будь-яких авторитетів — нам ніякі тепер не потрібні. Ну, добре, тоді буде «каша» і декомунізація перетвориться на вандалізацію. 

Візуалізація проєкту пам’ятника на площі Свободи

Підведу риску під цим питанням. У кращому випадку в міському середовищі щодо пам’ятників проводиться політика цитування якихось європейських зразків-маркерів, причому сформованих ще в ХІХ столітті. А те, що було в Європі вже у ХХ, у нас досі не сприймають — воно тільки лякає, здається агресивним та незрозумілим.

— Тоді таке майже непідйомне питання, яке можна поставити і присвятити йому весь час. В очах досі стоїть твій проєкт в «ЄрмиловЦентрі», коли ти зібрав кращих харківських скульпторів [проєкт «Скульптура pro Скульптуру», грудень 2013 р. — «Люк»]. Це було грандіозно, фактично — той самий екскурс в європейську скульптуру ХХ століття. Отже, що таке, на твій погляд, сучасне мистецтво?

— Насправді, більшість митців ХХ століття — це також класики, а не революціонери. Вони нічого нового не зробили саме з принципами формоутворення. Наприклад, той самий Пікассо. 

Справді революційними стали Марсель Дюшан, і ще той, кого я називаю «месником за мистецтво», що продавав своє гівно, кожна унція за унцію золота [Пьєро Мандзоні «Люк»]. Він і справді революціонер, бо сказав, що якщо людина назвала себе художником, вона є художником, і все, що «виробляє», є твором мистецтва. 

У мене був знайомий олігарх з Києва, який помирав від онкології. І коли я йому розповів, що «кожний — художник», він розпочав малювати картини, і такі класні. Тобто цей принцип діє. І коли «кожний є художником», це знімає напругу між творцем і глядачем. 

— Але це може бути і пасткою для професіоналів, бо тоді скажуть: «На що нам той Олександр Рідний, ми й самі можемо щось утнути»…

(Сміється) Воно так і є. Сьогодні думаєш, що ти митець, завтра: «Та ну його вже, досить», а післязавтра знову берешся за роботу.

— А не кажуть тоді відверто: «Що ти оце наробив?».

(Сміється) Тільки таке і кажуть. Але то вже битва за гроші.

Пам’ятник кошовому отаману Івану Сірку

— І що, вдається в таких умовах заробити на життя?

— Тоді знову до принципів. Один з них я зрозумів ще на початку: мистецтво — не товар. 

— І зараз так думаєш?

— Я розумію, що це виглядає як ідеалізм… Ось був такий граф і скульптор Паоло Трубецький, який більше жив в Італії, ніж в Росії, і навіть російською погано володів. 

Якось він повернувся додому і каже матері, що навчався за кордоном і хоче бути скульптором. Мати відповідає: «Добре, займайся скульптурою, якщо хочеш». Той пояснює: «Я буду робити скульптуру і жити за ці гроші». Тоді його матінка так виразно каже: «Ти будеш її продавати?! Яка мерзенність!» (Сміється).

Тобто для мене, як для японських мудреців чи нашого Сковороди, головне, — це шлях. Продається завжди «салон». Завтра він один, післязавтра — інший, але все одно «салон». А це мене не цікавить. 

Звісно гроші потрібні, але я давно розділив гроші і творчість, і пішов геть від галеристів, бо це великий пресинг. Легше вже зробити певне замовлення, заробити на цьому, а у власній творчості бути вільним. 

Цар Едіп в майстерні Рідного

— Отже, чи правильно я зрозумів твої притчі. Можна сформулювати так: творчість не продається, але працю своїх рук можна продати.

— Здорово ти сформулював, саме так. І в Харкові з цим краще, бо тут немає ринку і немає пресингу, як у Києві. Хоча для молодих, може, це не краще, але я відчуваю себе більш вільним. 

При цьому у нас гарне середовище скульпторів, йде постійний обмін думками, творчістю. Так і було колись, при складанні національних шкіл — таких як у Відні чи Мюнхені. 

Андрій Корнєв


«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу ptrn-1024x235.png