«Прочитав, що не сущєствує, щоб коза на лісопєді їздила. Фігня, в мене сущєствує». Як сільський майстер Олексій Васильєв підкорив дерево

Олексій та його родина живуть на вулиці Перемоги. Біля паркану нас зустрічає лавка з фігурами казкових персонажів з боків, яких він власноруч вирізав з дерева.

— Олексію, а як ваше прізвище? — питаємо ми.

— Васильєв, — посміхається він. — А може і ні, це мамка точно знає. Но в паспорті так. 

— В мене дівоча фамілія була сама українська, сама настояща, Швачка! — пояснює мама.

— Жувачка! — римує майстер.

Родина Олексія мешкає на подвійній ділянці — збільшити свої володіння господар вирішив, щоб уникнути сумнівного сусідства. 

«Рядом люди продавали ділянку, так я її купив, думаю: “Хоть ніхто не влізе сюди”, — розповідає він. — У нас тут було ранше так, шо як хто-то де-то продає, влізуть, то бомжі, то алкаши… Но зачєм воно рядом? Тепер в мене два хазяйства в кучі».

Біля хати пишно цвітуть троянди. Проходимо повз старенькі «Жигулі» та йдемо далі на город. 

— Надо було раньше приїджати, поїли б ягодок! Стільки клубники було, вишень! В мене три черешні було, шпаки вкрали! А це таке, ви може і не їстиме…  — показує майстер на кущ, на якому, здається, росте чорна смородина. 

— Ні-ні, це не смородина…  — спростовує наші припущення Олексій. — Вони такі необичні, як називаються, не помню.

Ласуємо ягодами — смак дійсно виявляється незвичним. Олексій тим часом згадує назву. 

— Йошта! Но вона не каждому нравиться, таке, на любителя!

Оглядаємося на всі боки. Навколо то тут, то там красуються чудернацькі дерев’яні фігури, переважно — персонажи з казок та мультфільмів. Наприклад, гриби з очима та довгими бородами. 

— Я ж не то шо там мастер, любітель. З мультіків шурую всіх персонажів. Десь щось в інтернеті побачив, картинку глянув — зробив, — розповідає він. — В основном, грибочки всякі роблю. Їх більше 50. На такий гриб приблизно три дня [витрачаю].

— У Лариси Миколаївни тільки грибочків немає, Альоша, — іронічно нарікає староста округу Лариса Заєць, яка весь день знайомить нас із Козіївкою та її мешканцями.

Олексій посміхається та продовжує екскурсію. Показує сумного вовка та двох зайців з квітами.

«Бачити, клумбочку зробив, два зайця держать цвіточки, — каже він і звертає нашу увагу на величезну руку, яка тримає на долоні немовля: — А тут рєбєночок спить. Картинка в інтернеті промелькнула, і якось так воно мене зачепило, думаю: “Ану зроблю собі таке”». 

Наближаємося до сараю — всередині темно й господар просить підсвітити. Коли приміщення осяюється світлом, бачимо ще пару дивних істот.

— Це левчик і жабка, бокалчик шампанського в неї, — посміхається Олексій. 

— Левчик непідйомний зовсім? — цікавиться староста.

— 120 кілограм приблизно.

Тим часом майстер виносе з хати ще один сюреалістичний витвір. Або — як він каже — «іздєліє». 

«Ось коза на лісопєді, підписав Харків — Краснокутськ, — розповідає він. — Це колись в інтернеті прочитав, що не сущєствує, щоб коза на лісопєді їздила, думаю: “Фігня, в мене сущєствує”». 

«Просто дуб, а з нього виходе красівєйша вєщь!» 

Олексій почав різати по дереву з дитинства. Ніде цьому не навчався, вважає, що хист передався йому у спадок.

— У мене прапрадід бочкарьом був, бочки з дерева робив, і дід був такий, що по дереву багато чого… — каже він. — Розказували, шо прапрапра[дід] ще кораблі строїв з дерева. Де-то шо-то, наверно, в генах.

— Маленький був, ще в школу ходів, танки робив маленькі, солдатики, машинки, вся хата в нас їздила, все було з дерева, — розповідає його матуся.

Васильєв згадує дивовижний випадок, який стався близько 30 років тому. За його словами, саме так він і захопився деревом.

«Ікона наснилася мені, я цю ікону зробив, — стверджує він. — Бабушка була ще жива, прийшла й каже: “О, так це ж Микола Чудотворець! Як ти так [зробив]?”. А я: “Та мені приснилося, хотів попробувати”. А вона: “Так у тебе до цього хист, роби!”. Мені нравилось ікони різати. А потом сказали: “Ти не мієш права, треба, щоб тебе благословили, хрестили”. Гоп — і начав таке різати». 

«Іздєлія» Олексій зазвичай виробляє з дуба — через його довговічність.

— Людина купе, вже її в живих не буде, а дуб той ще стоятиме, — запевняє він.

— Просто дуб, а з нього виходе красівєйша вєщь! — додає його матуся.

Раніше Олексій користувався тим, що в лісі можна було рубати дерева. Але з часом робити це заборонили. Тому вимушений досі витрачати старі запаси, які вже майже вичерпалися.

«Годів 6-7 назад можна було ще робить в лісі, — згадує він. — Ріжуть пацани, я кажу: “Оставьте мені оцей пеньочок, я його заберу”. А зараз всьо. Осталося буквально на 15 іздєлій, дороблю. А тоді, як хтось мені шо-то привезе…».

Під час роботи Васильєв використовує мінімальний набір інструментів.

— Без єдиного інструмента, сокира і долото, — стверджує матуся.

— Бензопила і стамески, — уточнює Олексій. 

Більшість витворів майстер продає. Проте, нарікає, що попит на них зараз не дуже — краще в нього беруть плетені паркани з ліщини.

«По фігурах, канєшно, у нас в Україні слабенько, — розводить він руками. — Отаку лавочку робив, з двох сторон там Сірко і вовк. Міг продати за 3,5 тисячі, но смішно просто, надо ж купіть дерево… Гриби продав по 4 тисячі за один, но там же дубяка такий…»

Купують витвори, за словами Олексія, в основном, «начальство всяке, у кого є гроші».

«Я, напрімер, не купив би, сказав: “Та ну зачем?”. А приїджають гєнєрали всякі… — посміхається він. 

Як Крим не одрізали, туди іздєлія брали. Колись хлопці приїхалі з Запорожжя, кажуть: “Боже, ми ніколи не бачили, купемо все!”. Якісь шабаї. Так вони “газельку” у мене позабирали, те, що я хотів вообщє в костьор покидати».    

Беруть фігури Олексія і парки — зокрема, Краснокутський, що знаходиться неподалік. 

— То, що є в Краснокутському дендропарку — все там я робив. В том году русалочку зробив туди, до ставка, — пригадує він. 

— Отам у дендропарку в Красному Куті стільки вєшєй Альошиних! — з гордістю каже його мати. — Там мені нравітся, красотіща! 

«Кинувся різать, а він, падло, всередині гнилий»

Нещодавно Олексій хотів зробити патріотичну композицію — українця та українку. Скульптура мала б прикрасити центр Козіївки. Проте дерево, з якого збирався вирізати її, зрадило. 

«Хотів робити скульптуру, думаю, вдруг шо случиться зі мною, хоч останєтся в Козіївку, — розповідає він.  

У магазіні фігурку знайшов, яку хотів зробити. Спеціально купив, шоб таке вирізать з дерева. Єслі я дерево пилятиму, по пам’яті — може, робитиму його днів десять, а як по фігуркі — може, виріжу днів за чотири. Я ж як займуйсь, то і ночі не спатиму.

Три дні піднімав дебелий пеньок. Думаю: “Буду різать”. Кинувся різать, а він, падло, всередині гнилий».

Олексій запрошує подивитись на невдалий пеньок. Дерево вражає розміром.

«Ось бачите, яке було огромне дерево, оце з того пєнька должна била бить така фігура, — показує він. — Це українець, мужик должен був стоять, а оце должна буть українка. Була би композиція в рост людини, він би такий був повненький, в українській рубашкі козак, а вона б стояла на нього дивилася». 

Майстер звертається до старости та демонструє їй фігурку козака та її коханої, яку придбав у місцевій крамниці.

— Миколаївна, дивіться, оце така фігня у нас в Козіїївкі должна стоять… Я спеціально купив, щоби вирізать. Ну я може щось ізменю, канєшно.

— Вуха не такі їм зробиш великі, ладно? — просить староста.

Васильєв гортає фігурку руках. Козак тримає руку на сідницях своєї супутниці.

— Ну понятно, рука тут сзади не буде, — посміхається він. — Люди не так поймуть!  

— Та нормально поймуть! — сміється староста.

— Шкода такої деревинки, канєшно. Якщо дерево доставлять таке, як надо, то да [буду робити], — обіцяє Олексій. 

— Я почула тебе, мені главноє, щоб транспорт нарить, — відповідає староста.

«Такі люди, як я, щас нікому не нужні» 

Знайти роботу в Козіївці, як і в більшості українських сіл, важко. Олексій працює на Богодухівському м’ясокомбінаті. Проте робота не приносить йому ані насолоди, ані достойних грошей. 

«Природа хороша, все хороше, но все у нас тут не з руки, в сенсі роботи, нема, де людині розгуляться, — запевняє він.  

Нічим тут не заробиш, ілі ходить робить за копєйки по мєсту. Пєкарня, магазини, школа, садік — люди де роблять. А, в основном, надо їхати, в Богодухов.

Пішов на ковбасний цех робити, ето страшне, вообщє просвіту нема. Як тюрма завод. Автобус возе, два дні роблю дньом, два дні ночью, потом сплю, а тоді опять на работу. 

У мене брат у Харкові робе, мотається, каже: “Я заробляю десь до 30 [тисяч грн] в місяць”. Оце да, а шо тута? Чєпуха! Я на мясокомбінаті місяць отпахав, восємь тисяч. Ну шо це, блін?».

У Харкові Олексій востаннє був місяць тому, їздив провідати брата.

«Він артист, гуморески розказував, скрізь їздив, де тільки не був, — розповідає він. — Закончів інститут культури, кинувся робить по спеціальності, а зарплата слабенька. 

Та він поїхав у Київ, вивчився полірувати оті круті “порші”, занімається поліровкою машин, шо ото натираєш, вони блистять. Ще занімається продажою всяких автомоющих срєдств. Молодєц, крутиться-вертиться в мене брат.

Я хоть і не той, ні де ні в кого не брав, не просив, сам заробляв, шось десь по дереву, шось десь ще. А щас вообще тільки не бензин і на газ робиш. Страшне, на заправку заєзжаєш — всьо, хана». 

Васильєв вважає, що в окрузі людей з такими навичками крім нього зараз нема. Проте його вміння нікому не потрібні.

— Нема для таких людей, як я, нормальної роботи, шоб для душі, — скаржиться він. — Ранше счітався по району народний майстер, комусь хоть нужно було. А сєйчас вообщє… Такі люди, як я, щас не нужні нікому. Воно колись, як уже у живих не буде, так і вспомнять, що був такий, щось там мудрив.

— Так, ти такого даже не кажи! — відганяє похмурі думки Олексія староста.

— А що не так, Миколаївна? Врємя іде, кожен год біжить і біжить…

Вважається, що в селі неможливо прожити без алкоголю. Проте Олексій і тут — виняток із правил.

«Якби вживав, я вообщє не знаю… — сміється він. — Щось не знаю, по природі, даже пиво не могу пить. Брат у мене сяде, бочку купе і вдує. А мені воно не нравиться. Вина красного, кагорчика вип’ю». 

Мати дуже пишається своїми дітьми:

«Спасибо богу за дітей! У мене їх троє, золоті діти, чесно слово. Чоловік, канєшно, звиняйте, нічого не скажу, а за дітей спасибо!».  

«Мене хай тута і вб’ють, я нікуди не поїду»  

Козіївка знаходиться неподалік від кордону Харківщини і Сумщини. У 27 кілометрах від селища розташована Охтирка, яку з початку повномасштабного вторгнення постійно обстрілювали росіяни. Олексій каже, що в березні в селі «трусилася земля». Повного спокою нема й досі.

«Ракети летять кожен день, — стверджує він. — Раз — і пошуршала. Такий звук, наче як самольот. У сторону Полтавщини летять, но не чути, як взриваються, далеко шуршать».  

Із міркувань безпеки Васильєв навіть прибрав на своїй ділянці велику дитячу гірку, з якої було видно всю Козіївку та сусіднє селе. 

«Сюди якісь люди начали ходить, — згадує він. — Рядом у нас уже гупало, з Охтирки ж лізли росянці. Горка в мене висока, з неї було, мабуть, до Каплунівки видно. Думаю: “Ну його, війна, наблюдательний пункт, нашо воно мені надо?”. Так розібрав її от гріха подалі».

Олексій має в Росії родичів та ніколи не думав, що сусідня країна розпочне проти України велику війну.

«Канєшно, ніколи не думав, що ця Росія [нападе], — зізнається він. — Я счітав, шо ми одні і ті ж самі люди. 

Всі мамкини родичи — коринні, тисячилєтія тут. А батько сам з Росії, з Пскова, повно братів, сестер у Росії. Так тоже ж не общаються тепер, людей ми тута ємо. Звонять: “Так у вас же там нацисты!”. Та пішли ви, нацисти! Ви були тут в Україні? Ми самі їх не бачили, тих нацистів». 

Проте, попри всі негаразди, Олексій вирішив залишитися в рідному селі. Каже — що звідси його ніщо не вижене.

«Такі, хто под впєчатленієм, потікали на Западну, — розповідає він. — А я сказав: “Мене хай тута і вб’ють, я нікуди не поїду”. Це моя земля, тут я народився, тут і вмирать буду».  

Дмитро Кузубов, фотографії — Катерина Переверзева, обкладинка — Катерина Дрозд

---

«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.