«У Харкові особливо відчувається голод за Богом». Інтерв’ю зі священником Павлом Німаком про віру, війну та служіння

Отче, у Харкові вас висвятили у священники лише пів року тому. Розкажіть, будь ласка, де ви навчалися.

У Городку, Хмельницької області. Римо-католицькі дієцезіальні семінарії також є у Ворзелі біля Києва та у Брюховичах на Львівщині. Конкретно у мене навчання тривало безперервно років десять, але я брав свого роду «академку». Зазвичай це триває років сім-вісім: вступний рік, п’ять курсів, річна практика. Це може бути служба при парафії, організація таборів для дітей, харитативна [доброчинна, філантропічна — «Люк»] діяльність, часом — навіть фізична. Це теж не виключається.

Зараз ви вікарний священник парафії. Що це означає?

Я такий саме священник, як і настоятель собору: так само сповідаю, хрещу та вінчаю. Тільки він несе безпосередню відповідальність за парафію. Це як у війську: маємо однакове звання, але трохи різні посадові обов’язки.

До повномасштабного вторгнення парафія складалася здебільшого з польської діаспори. Як це змінилося зараз?

Раніше богослужіння велося раз на тиждень російською мовою, раз — польською, решта — українською. Російська зараз відійшла з відомих причин. Натомість польська мова була більше для діаспори, яка майже вся виїхала з початком вторгнення. 

---

Читайте також:

• «Коли хтось із Харкова — він назавжди із Харкова». Інтерв’ю з рабином Моше Московичем про віру, війну та любов до міста
• Не можна опускати рук. Як рідні полонених та зниклих безвісти військових борються за їх повернення

«Ми шукаємо нових способів проповідувати віковічні істини»

Розкажіть більше про ваш храм. Чим він вирізняється з-поміж інших?

Архітектор цього храму Болеслав Михайловський був родом з Вільно, навчався у Петербурзі, а жив і працював у Харкові. Від самого початку місто було багатонаціональним, тому паства тоді складалася не тільки з поляків, але й з австрійців, литовців тощо. Тому у соборі Михайловський компонує різні стилі, щоб кожен міг знайти щось своє.

Зовні це типова готика: червона цегла, високий, довгий шпиль. Всередині ж простежується старороманський стиль — 3-4 століття, коли перші християни ховалися у катакомбах. Склепіння більш барокове, на ньому латинською мовою написано: “Ave Maria Gratia Plena”, а далі «Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу» — вже старослов’янською. Розписи на вході взагалі зроблені у візантійському стилі.

Дерев’яний вівтар, вітражі, оздоблення — це все справа рук місцевих. Навіть оце розп’яття на дубових балках — дипломна робота одного з харківських студентів. Багато парафіян вклалися у храм як у свою святиню, спільне надбання, про яке ми тепер дбаємо. Це не хтось приїхав, збудував і поїхав — поляки, латиші чи з Риму, це — наше.

По суті католикам з православними ділити нема чого — ми віримо в Того самого Бога, відрізняється лише спосіб презентації. Скажімо, 14 стацій Хресної дороги [сцени з останніх годин життя Христа — «Люк»] — вони потрібні, аби людина могла краще пережити останній день Ісуса на землі. Але коли православний відкриває Біблію, він читає той самий опис.

Так само і різдвяний вертеп, який виник у католиків як пізніша традиція — теж лише інший спосіб презентації. Або розписи з біблійними сюжетами — це так звана Biblia Pauperum — «Біблія простих». До 1960-х років, до Другого Ватиканського собору, у католицькій церкві богослужіння велося латиною. Уявіть: люди приходять на службу, а мови ніхто не розуміє. Натомість на стінах вони бачать сцени: Ісус як добрий пастир, хрещення в Йордані, повернення блудного сина тощо. Прості люди, які не знали латини, так могли побачити, що саме розповідає священник.

Ми шукаємо нових способів проповідувати віковічні істини. Наприклад, онлайн-трансляції богослужінь — ще якісь 10-20 років тому такого не практикувалося. Але у сьогоднішньому світі це спосіб проповідувати для людей, які хворі або не можуть прийти з якоїсь іншої причини. Частина нашої дієцезії зараз під окупацією. Ми не маємо права забувати про них теж. Тому вони просто відкривають трансляцію на YouTube або Facebook та приєднуються до служби. І вони вже не залишені, не забуті, разом ми молимось.

«Я відчуваю красу у тому, як у Харкові люди тягнуться до Бога»

Як ви сприймаєте Харків — як місто, як святиню, як суспільство?

По-своєму місто дуже гарне, люди дуже файні, але в них відчувається голод за Богом. Коли Радянський союз розпався та Україна здобула незалежність, тут було мало священників і багато людей, які не знали Бога. На Вінничині, звідки я родом, було трохи простіше, бо святині не були так довго зачинені. У нас храм був відкритий з часів Другої світової, бо прийшли німці, залишили свого капелана, і храм функціонував. Натомість цей собор був зачинений від 1938 по 1991 рік. Тут знаходився склад кіноматеріалів. Тому й зараз тут багато людей, які не знають Бога, проте мають за Ним голод в серці, відчуття якоїсь вищості, божественності. І кожен у свій спосіб пробує шукати. 

Часом люди приходять із сильно змішаним розумінням Бога. Нещодавно людина прийшла і каже: «Я гарно веду своє життя, не краду, нікого не ображаю, тому після смерті мене Бог перевтілить у якусь пташку». Вірування у реінкарнацію якось не стикується з християнством, так? Тому, скажімо, на заході та в центрі України люди все ж мають трохи більше розуміння.

Це через більшу тяглість?

Були батьки, які навчили своїх дітей, а потім ті своїх. Натомість тут не було куди привести, де показати святиню, літургію, молитву. Тому я не можу засуджувати їх за погане розуміння. Звідки вони мали цього навчитись, хто їм мав це передати? Разом з тим, в Харкові більше відчувається інтерес. Наприклад, пересічний християнин на заході країни каже: я нікого не вбив, нічого не вкрав, про Бога знаю, тому до церкви пішов паску посвятити. На цьому його християнство і завершується. Натомість тут, коли починаєш заводити розмову, людині стає цікаво. І я в цьому відчуваю красу, що вони тягнуться до Бога.

Навіть до повномасштабки, коли я приходив на чергування, храм був відчинений. І не було такого дня, щоб хтось не зайшов за дві-три години. Тобто для людей цікаво навіть просто зайти та подивитися, що тут відбувається. Якщо сюди прийде православний, я не буду робити з нього католика. Мені не про це йдеться. Але якщо він вийде з розумінням, що католики — це теж християни, що можемо разом молитися одне за одних та будувати разом наше суспільство, наше місто, нашу державу — це вже буде великий плюс.

Також треба розуміти, що після того, як це все тривало певний час, зближення означає уніфікацію. Тобто я свідомо розумію, що православний по-іншому молиться хреститься, сповідається тощо. Не має потреби його перехрещувати: він має свою тожсамість, але ми можемо бути в єдності. Може, це не зовсім коректне порівняння, але це наче бібліотека, в якій кожен по-своєму впорядковує і розкладає ті самі книги.

«Ми маємо шукати те, що нас єднає, а не розділяє»

Прийняття католицькою церквою нових догматів — це для вас ознака того, що вона еволюціонує у своїх поглядах чи просто починає краще розуміти, як працює Бог?

Велич Божого об’явлення така велика, що Церква намагається збагнути і конкретно окреслити, тому що «Боже Слово живе і діяльне». Так, як дерево, що росте, — щоразу більше розростається. Це спроба осягнути розумом та назвати, у що я вірю. Комунізм намагався розділяти: ти віриш, або ти розумієш. Натомість тут немає суперечностей — чим більше я вірю, тим більше я пробую зрозуміти, і чим більше я розумію, тим більше у собі відкриваю віру.

Коли Ісус являється Петрові, той йому каже: ти Ісус, син Бога живого. Але він не чекає, що Христос дасть йому пояснення Святої Трійці — розуміння цього з’явилося лише у III-IV столітті. Тобто, хоча Трійця була від самого початку, церква змогла це втілити у слова набагато пізніше. Кожне нове, що доходить, не може суперечити тому, що було до того. Церква в світлі Божого Слова дає відповіді на конкретні сучасні виклики.

Як національна спрямованість церкви в Україні має узгоджуватись із її однообразністю у католицькому світі загалом? 

Четверта заповідь — «Шануй батька твого і матір твою» — так само включає і пошану до своєї вітчизни. Якщо я буду знати правду про себе, якщо я буду розуміти свою історію, свою батьківщину, своїх національних героїв — я буду з пошаною ставитися і до всіх інших. Католицькість означає універсальність для всіх, але, разом з тим, це не означає, що я маю затерти повністю всі границі. Я виріс у своїй культурі, своєму народі, тому маю мати пошану і до своєї історії також.

Ми маємо шукати те, що нас єднає, а не розділяє. Наприклад, можна взяти святкування Різдва 25 грудня чи 7 січня. Його почали відзначати лише у III столітті, коли у Римській імперії в ці дні святкувався День Сонця. Потім відбулася зміна календаря, і Європа заснула 1 жовтня, а прокинулася 14. Тільки коли я це розумію, тоді з’ясовую, що ми не такі вже й різні.

«Варто звертати увагу не тільки на слова Папи, але й на те, як це коментує церква в Україні»

Зараз українським католикам треба зважати на думку папи, а інколи його висловлювання викликають обурення. Особливо останні заклики до примирення.

Це досить делікатні теми, на яких часто пробують маніпулювати. Багато залежить від того, як була представлена його цитата, чи не була вона вирвана з контексту. І конкретно у цьому випадку важливо, як було поставлено питання: «Якщо немає сили чинити супротив, то чи є слабкістю просити про перемир’я?». Звісно, що це не є слабкістю в ім’я збереження життів чи миру. Це відвага.

Якщо бути в контексті того, що відбувається, зрозуміло, що ми не можемо просити про перемир’я.

Розумієте тут вже від самого поставленого питання дуже багато залежить. Якщо виривати з контексту відповідь, можна дуже легко зманіпулювати.

Пам’ятаєте 24 лютого? Папа пішки пішов до російського консульства у Ватикані. Він не викликав посла, не замовив телефонну розмову — пішки пішов їм сказати: перестаньте. Наскільки це пішло у маси? Дуже мало. Скільки разів Папа закликав до миру до повномасштабки? Скільки було скеровано в Україну від нього гуманітарної допомоги з 2014 року? За цей період він дуже багато зробив. Папа закликає до миру та справедливості усі сторони.

Я не хочу зараз сказати, що все, що Папа говорив, є правильним і всі католики мають це прийняти. Я як вірний католик зобов’язаний слухати Папу у двох випадках: у тому, що стосується віри та моралі, і тому, що урочисто проголошено як наука церкви.

Тобто з тим, що він каже про примирення, можна не погоджуватися, якщо це не офіційна позиція церкви, а особисто Папи? 

Так.

Вам ставлять такі питання парафіяни, які приходять зараз до храму?

Особисто мені дуже рідко. Але наш єпископ Павло Гончарук часто надає пояснення, того що відбувається у Церкві. Тому варто звертати увагу не тільки на те, що сказав Папа, але й на те, як потім це коментує католицька церква тут, в Україні.

«Ми допомагаємо людині товаришувати на шляху з Богом»

Як ваша парафія взагалі переживає війну?

У Харкові не треба далеко ходити, щоб відчути, що триває війна. Кожен по-різному її переживає: це і хвилювання, і турбота про своїх рідних, і питання розлуки з ними, болісна віддаленість членів сімей, що поїхали.

Що ви їм радите зазвичай?

Ми допомагаємо людині товаришувати на шляху з Богом. Моїм завданням є підтримати її на цьому шляху і зміцнити у вірі та надії, що Бог нас не залишає. Давайте дивитися об’єктивно: 40 кілометрів до границі, два роки [повномасштабної] війни — а ми стоїмо. Це теж для мене виразний знак Божої присутності.

Бачите цю статую Матері Божої? Їй 130 років, вона тут від самої побудови храму і не залишала Харкова. За радянської доби місцеві парафіяни встановили її на кладовищі як чийсь надгробний пам’ятник. Радянська влада тоді цього не зрозуміла і не демонтувала її. Для мене це теж виразний знак Божої опіки над цим містом: попри війну Бог нас не залишив, Він дбає про нас.

Бути священником у Харкові важче?

Я не сказав би, що важче або гірше — воно просто по-іншому. Інші питання ніж ті, які, наприклад, виникають на Вінниччині чи Хмельниччині, навіть у розмовах. Інше служіння. Але, разом з тим, воно і простіше, бо як оголений нерв: певні питання гостріше стають ребром. І на них можна чіткіше відповідати.

Ми спілкувалися з отцем Віктором з храму Івана Богослова. Він каже, що найкраще, що ми можемо зробити для російських солдат, — це їх вбити, щоб вони більше не творили гріха.

Завданням наших військових є зупинити зло. Якщо немає іншого способу це зробити, то вони мусять вбити. Так, вбивство — гріх, але, як і кожен злочин, він теж має обтяжувальні та полегшувальні обставини. А за таких обставин іншого виходу може й не бути.

За це потрібно сповідатися, як за будь-яке інше вбивство?

Захист Батьківщини — це наш обов’язок, а гріховну відповідальність за вбивство несе агресор. Однак, вбивство — навіть для захисту! — залишає рану у серці, рану у свідомості. Тому ми радимо сповідатися, щоб Господь простив, зміцнив і зцілив ці рани.

Що для вас буде перемогою у війні?

Як українець я хотів би бачити перемогу в межах кордонів 1991 року. Натомість як священник я бачу перемогу в серцях і головах людей. Коли людина буде мати розуміння, що вона дитина Божа, що вона покликана для любові та творення, коли вона розумітиме, що вона українець в Україні, тут і зараз.

Текст — Антон Алохінссон, фотографії — Юрій Каплюченко та Катерина Переверзева, обкладинка — Катерина Дрозд