Люди
Священик у конверсах

Багато хто вважає, що священики не відчувають сучасного темпу життя, ніколи не знімають ряси і строго обмежуть себе та своїх парафіян. А ще мають надприбутки і секрети догляду за бородою.

Наталя Наумова Реєнт поспілкувалася зі священиком Української Православної Церкви Київського Патріархату Андрієм Тищенком, який розвінчує стереотипи.

Багато хто вважає, що священики не відчувають сучасного темпу життя, ніколи не знімають ряси і строго обмежуть себе та своїх парафіян. А ще мають надприбутки і секрети догляду за бородою.

Наталя Наумова Реєнт поспілкувалася зі священиком Української Православної Церкви Київського Патріархату Андрієм Тищенком, який розвінчує стереотипи.

Моє покоління 80-х — його ще називали застоєм — виросло без жодного натяку на родинні християнські звички чи традиції. Храмові споруди використовувалися як музеї чи «виробничі потужності» підприємств, бо потреби соціалістичного будівництва були пріоритетними. 

У моїй родині своє право звернутися за порадою до священика чи відвідати церкву сміливо використовувала лише моя прабабця. Але і вона ніколи не розповідала, чому це так важливо для неї і що саме її так надихає у церквах. Батькам ідея піти до храму ніколи не здавалася вдалою, тим більше що мама і тато були членами Компартії. 

За часів радянської України комуністична партія слідкувала за парафіянами під час церковних служінь. У Великдень і на Різдво до церков відправляли найнадійніших парткомівців. Присутність у церкві могла дійсно бути приводом для суворої догани і навіть звільнення. Наші сімейні великодні обіди зазвичай закінчувалися фразою тата: «Не розказуй нікому в школі, що сьогодні їла паску». 

Тож для нас, розмінявших п’ятий десяток, потреба в духовній допомозі має дозріти і набути внутрішньої сили. Що вже казати про наших батьків, які виростили нас «безбожниками», чи наших власних дітей.

Сучасні священики ніяким чином не позбавлені «звичайного» життя чи його принад, прекрасно орієнтуються в політичній ситуації і найпершими зустрічаються з усіма без винятку соціальними проблемами. До них йдуть безхатьки, наркозалежні і пияки. По допомогу звертаються багатодітні, малозабезпечені і важкохворі. 

Пастирське служіння — це величезне емоційне навантаження і відповідальність. Я особисто не заздрю жодному з них. 

Я знайома зі священиком, який служить у розвідці, виховує трьох доньок і опікується справами капеланської служби ЗСУ. Батюшка Костянтин добре орієнтується в політиці і не дає мені схибити у складних питаннях. Я захоплююся його радикалізмом громадянина і лякаюся, коли він обурюється. А обурюється він через війну і недолугих політиків.

У Facebook читаю священика Олександра Дедюхіна. Його пости вибухають тисячами вподобайок, бо він розповідає про своє служіння і звичайне життя зрозумілою мовою. Два роки тому ми зустрілись у престурі і я спостерігала вже не за святим отцем, а за справжнім енергійним блогером. 

А ще слідкую за життям невеличкої об’єднаної територіальної громади, де за старосту священик Андрій Пінчук, який не тільки наводить лад у селі, але й опікується сиротами. Його оповіді про толоки, нові рецепти і витівки дітей треба видавати окремою книжкою. А ще він заохочує до велопрогулянок і турбується про велонавігацію у своїй ОТГ. 

Іноді, коли моє життя стає заплутаним, я їду у далеке Рубанівське на Дніпропетровщині, де серед полей височіє«червона церква», побудована у XIX сторіччі Катериною Павлівною Василенко. Там дітям можна бігати під час служби, і ніхто не зауважить, що так роблять тільки неслухи. 

Днями я познайомилася зі «священиком у конверсах» Андрієм Тищенком, який також розвінчує стереотипи, й вирішила поспілкуватися з ним за допомогою відеозв’язку.

Питання до отця Андрія збиралися в соціальних мережах. Тому я заздалегідь попередила його, що іноді цікавість може бути вельми специфічною. Втім, він часто посміхається і з ним легко говорити на будь-які теми.

Духовна академія замість льотної школи або «Як потрапляють у цю двіжуху»

Андрію 31 рік, він працює в логістичній службі на одному з найбільших телеканалів країни. Як і більшість хлопців, мріяв стати військовим — ще й пілотом-винищувачем. Планував вступити в льотну школу в Харкові. Втім, у 11-му класі мама переконала Андрія вступити до духовної академії в Києві, у Михайлівському Золотоверхому монастирі.

— Як людина приходить до рішення стати священиком? І що  в подальшому впливає на дотримання цього вибору? Або як це звучало у першій редакції — «Як потрапляють у цю двіжуху»?

— В мене була дуже віруюча бабуся. Вона сама родом із міста Почаїв, де є величезна Почаївська Лавра. Відповідно, мама звідтам. Я в принципі вихований з дитинства у християнському дусі. Ходив у недільну школу при храмі, прислуговував у церкві. Знаєте, там є такі дітки, що кадило подають? Ось я паламарював [виконував обов’язки  служителя церкви, що допомагає священику під час богослужіння — прим. авт.]. 

Нас було декілька таких хлопців, всі однолітки, ми готувалися до вступу в духовну академію. Школу я закінчив у 2006-му. Як раз був кінець 90-х — початок нульових. І на той момент церква потребувала духовенства. Вступив і попав у трійку кращих. Мені, до речі, було важко, тому що у школі в класі було 30 дівчат і всього шестеро хлопців, а тут — 40 хлопців. 

А згодом Духовна академія отримала акредитацію. Тепер дівчата теж мають право навчатися там, по закінченню отримують диплом магістра філософії і релігієзнавства. Кандидатська дисертація вже прирівняна до Ph.D.

— Мене просили запитати — чому хлопці в семінаріях такі гарні і привабливі?

— Не має зараз жорсткої вимоги до зовнішності. Хоча, знаєте, в Старому Завіті є вказівки, яким він має бути майбутній священик. А саме чистии, непорочним, без всякої вади. Тобто, не косоокий, не хромий, зі всіма пальцями. В Новому Завіті теж притримуються таких вказівок. Але не було, щоб там комусь відмовили через зовнішність. Втім, головне — чистота душі, і бажання дійсно служити Богові і церкві, без меркантильних нюансів… 

Є такі, хто вступає до Академії, тому що кум-брат-сват — священик. Людина не хоче, але йде. За декілька років це стає помітним. У мене, наприклад, із 40 однокурсників, сан прийняло максимум 20.

— Ніколи б не подумала, що такий відсів у духовній академії…

— Насправді це дуже відповідальний вибір. Якщо ти дійсно хочеш стати священиком, маєш спочатку одружитися. А якщо вибрав чернечу дорогу, постригаєшся в ченці і вже ніколи не одружуєшся. Ти даєш, е, обітницю, я то, клятву перед Богом, що будеш жити в цнотливості. І вже після цього приймаєш сан.

Саме навчання в Академії не зобов’язує тебе до прийняття сану, але, як сказано в Євангелії, тих, хто знає, з них більше буде попит — з тих, хто вже освічений й знає, що не можна грішити. 

— Кажуть, що коп завжди при виконанні. Він зобов’язаний допомогти у будь-який час. А як у священиків? Коли ви після церковної служби йдете додому — ви ще священик? 

— Я священник завжди: і вдома, і в родині, і на вулиці. Немає такого, що після служби Божої я вільний від покладених на мене обов’язків. Це може не дуже вдале порівняння, але от є металісти, що слухають певну музику — вони цим всім живуть, правильно? І у нас так само. Ти маєш жити цим. Це — твоє життя. Життя в Бозі, життя в Христі. Це не хобі… Гарний хлоп прийшов, послужив. Послужив, а потім — ну, все закінчилось…

— Це і є ваше життя?

— Так, це і є моє життя.

— А якщо це «вимикається»?

— Якщо це вимикається, краще, заради свого ж блага, лишити ту справу.

«Баба бабушкє сказала» та фактор бороди

Моя доросла племінниця з Башкірії страшенно нервувала, коли до нас у гості завітали два священика, до того ж різних конфесій. Святі отці приїхали у справах. Вже закінчився Майдан, почалася війна і ми вирішували, де будемо облаштовувати волонтерські склади. 

А ще я роздавала першим переселенцям свою кіношну костюмерну, і там знайшлася монаша риза. Одному з отців вона мала підійти, і він приїхав по неї. А племіницю лякало буквально все — як з ними говорити, як правильно перехреститися під час молитви, чи це обов’язково? І як дотерпіти до кінця вечері. 

Я щиро сміялася — дівчинка Віка, 24 роки, інженер-електронщик, облетіла пів світу і боїться двух дуже бородатих, але чемних дорослих чоловіків.

— Як змінюється ставлення людей, коли вони дізнаються, що ви священик? 

— Це стереотип, що зі священиком якось інакше треба говорити. Я раніше служив в Європі. Найдовше — в Італії, неподалік Венеції. 

Мушу визнати — наші люди більш законсервовані. Вони всього бояться: запитати щось у священика, підійти, навіть відкритися на сповіді. 

З часом бар’єр руйнується, але він присутній саме в людей з радянським досвідом. Спадок від союзу — страх. І навіть ці «бабушки» — теж. Я називаю це Бі-бі-сі: «баба бабушкє сказала». В кожному храмі мабуть є такі. І тільки з часом це мине.

— Так, ці «церковні» бабусі іноді більш відлякують, ніж власні стереотипи.

— Та бабуся два рази в церкві була і все знає. Вона вже й священиком керує. Я 10 років навчався, аспірантуру закінчив, і вона мені розказує: «Ти не правильно робиш!» Бо там у тебе вусів немає чи бороди, або не так став. 

— Щодо бороди. Я розумію, що питання не до вас, бо ви її не носите. Але мене просили запитати, як священики доглядають за бородою? Або, спитаю інше — що найчастіше цікавить молодь? 

— Молодь, коли дізнається хто я, реагує більш-менш позитивно. В першу чергу, зазвичай питають, чи є жінка. Або чи можна пити пиво. Насправді можна, але не в піст.

Щодо бороди, то з практичної точки зору вона є для священика стримуючим фактором. До храму ж приходять і жінки, і дівчата. І щоб не було лишніх думок і помислів, якщо священник миловидний, має бути борода.

Сила ряси та дрес-код дружини священика 

— Чи є носіння ряси поза службою в храмі обов’язковим? 

— Насправді, це добра традиція, коли священик скрізь ходить у рясі, але ми маємо до цього прийти. Це не просто відмінність від інших, цей одяг стримує і не дає розслабитися. Як і борода, ряса — це стримуючий фактор. 

У кожній країні, у кожній православній церкві є свої традиції. Наприклад, у грецькій церкві всі священики скрізь — не важливо, це ресторан, кафе, чи бар — ходять у рясі. І народ звикся з цим і з повагою ставлеться до цих священиків. Тобто, наприклад, у громадському транспорті їм можуть уступити місце, поговорити з ними або взяти благословення.

Так сталося тому, що у них не було СС — так я називаю «Совєтський союз». У них не зневажалося духовенство, не руйнувалися церкви. В мене однокурсник зі мною навчався в Академії, наразі служить у грузинській церкві, так його без ряси ніхто ніде не бачив, крім дружини. Це теж така традиція грузинської церкви.

— У моєму досвіді був комічний випадок, коли моя подруга з Івано-Франківська зайшла у церкву до свого чоловіка священика віддати ключі від квартири. Але було одне суттєве «але» — пані Їмость [так називають дружин священиків у Західних областях України — прим. авт.] була одягнена не так, як зазвичай на службі. І її модний лук ще довго обговорювала вся парафія. Чи має дружина священика обмеження в одязі?

— Ну, по-перше, ми сучасні молоді люди. Єдине, що я прошу у дружини: щоб її вигляд не був спокусою для інших. Є парафіяни, з якими ми спілкуємося і товаришуємо, вони вже більш обізнані, більш адекватні, ми ходимо один до одного в гості. Вони нас розуміють. Але коли це старі бабусі, які не розуміють — краще цього не робити.

У питанні як одягатися до церкви є нюанс — одна справа, коли ти не планувала йти до храму, але щось там сталось… Тут я думаю, Богу все рівно, чи ти в хустці, чи без. Може ти бігла на роботу й побачила храм, тобі важко на душі і ти зайшла помолиться. Але якщо спеціально вбралася в обтягуючі шкіряні штані або у міні-спідницю, чи прийшла на підборах і у панчохах… то, як кажуть, пішло-поїхало — тим ти відволікаєш прихожан їх від молитв. 

Відповідно, і дружина священика, якщо йде до храму, на службу, яка запланована, звісно має одягатися нормально.

— А як щодо роботи? Ваша дружина може бути директором школи, мати свій бізнес або працювати продавчинею у маркеті?

— Все вищезгадане. Може бути ким завгодно, крім постидних занять. 

— Чи погоджуєтеся ви з тим, що батьки лишають вибір у віросповіданні? Я, наприклад, сама прийняла хрещення в 14 років. Попросила бабусю піти зі мною, бо не розуміла, як поводиться.

— Найперше — це виховання батьків. Так, це дуже поширена думка: «Ми не будемо охрещувати дитину, виросте — нехай вибере сама». Це не свобода вибору. Тому що, коли дитина хвора, батьки ж вибирають лікаря, вони знають, що краще для дитини? Або якщо вона захворіла на апендицит. Дитина ж не буде сама вирішувати, чи робити ій операцію? 

Якщо батьки православні, то вони  відповідно і мають виховувати дитину теж в православ’ї. Якщо цього не роблять рідні батьки, під це підписуються хрещені батьки. Слід пам’ятати, що куми — це не ті, що зустрілися й накидалися до втрати пульсу. Я це під час хрещення завжди пояснюю. 

«Бобер» замість матюків

 Чула, що колись в Римі, українській громаді християн заборонили освячувати воду біля храму, ще й викликали карабінерів. Розкажіть, будь ласка, про цей епізод. 

— Це було років п’ять тому. Храм нам надала Римо-католицька церква. Я вже облачився в ризи, зібралися люди в храмі, і прибіг священик з цього храму — йому подзвонили з Ватикану й заборонили нам службу, всипали пілюль. Він каже: «Я не знаю, що мені робити. Ну, я дуже сильно получив, заборонили, страшне». 

Я подумав: як українці роблять? Не дали в храмі — окей. Ми станемо біля храму, посвятим воду й розійдемося по домівкам. Але ні, приїхали карабінери. Перевіряли дозвіл на рясу. Він має бути у кожного священика в Італії.

— У нас нікому  навіть на думку не спадає таке спитати…

— Ми живемо в дуже вільній країні! У нас зібралися люди перед домом, помолились, відспівали того ж покійника. Ми можем вибирати і молитися любою мовою. Хочеш — російською: купа храмів російськомовних. Хоч українською мовою. Румуни, здається, мають ще свою… І от у нашого молодого покоління є всі можливості молитися і вибирати ту релігію, яка їм підходить.

— Давайте поговоримо про сповідь і гріхи. Чи змінилося у людей розуміння, що є гріхом? 

— Мене дуже нервує, коли кажуть: «У мене такі собі повсякденні гріхи». Тобто, якщо є повсякденні гріхи, відповідно, мають бути якісь святкові, так? 

Гріх є гріх. Коли людина починає вже розділяти гріх на повсякденність, святковий, великий, малий… Стається такий переломний момент в житті, коли вже перестаєш помічати,  що робиш якусь там капость і що це гріх.

— А як ви починаєте «роботу над помилками»? Якщо людина хоче позбавлення від гріхів, як це відбувається з практичної точки зору?

— От приходить до мене людина, а я кажу: «Скільки у вас гріхів?» Ну, там, образно — 12. Кажу: «Окей. Ви коли наступний раз збираєтеся до Святого причастя, до сповіді?» — «Коли треба?» Кажу: «Ну, давайте, раз на місяць». 

Як людина приходить в спортзал, вона ж не може одразу взяти 150 кіло на груди, правильно? Тільки поступово.«Поступово, — кажу, — давайте, от ви вибирайте один гріх із вашого оцього переліку й до наступної сповіді максимально намагаєтеся його викорінити». 

Наприклад, мені говорять: «От я керую людьми, і постійно на роботі матюкаюся, з усіма сварюсь». «Окей, — кажу, — давайте ви замість матюків казатиме інше слово, наприклад — “цукерка” або “бобер”. І з часом цей гріх подолаєте». 

Замість підсумку, або чому в окопах не буває атеїстів

Отець Андрій любить фільми про вампірів, не визнає присутності інопланетян й цікавиться розвитком космічних технологій. 

Щоб порозумітися з малими дітьми, він читає Гаррі Поттера й не уникає спілкування з найменьшими прихожанами. 

У нього можна взяти благословення на штучне запліднення ЕКО, якщо воно буде зроблено у шлюбі.

Тепер я знаю, що священик може мати свій бізнес і отримувати дохід, а дружині не заборонені ніякі заняття, якщо вони відповідають звичним нормам моралі. 

Онлайн ніякі таїнства не відбуваються, і на онлайн-трансляції треба брати дозвіл. Як і у всіх галузях, духовенство потребує високоосвічених професіоналів. Викорінити з храму дивні традиції ВВС — «баба бабушці сказала» важко, але потрібно. 

Між собою священики різних конфесій насправді товаришують і повноцінно спілкуються. 

Храми на ніч зачиняються — насамперед через заходи безпеки. А випадки, коли церкви спалюють чи грабують, не поодинокі. Втім, незважаючи на це, отець Андрій мріє про свій дерев’яний храм. 

У різних варіаціях останні шість років я чую вислів «В окопах не буває атеїстів».

Точне походження цього афоризму залишається невідомим. Різні джерела приписують його капелану Вільяма Т. Каммінгса під час битви за Батаан 1942 року, підполковникам Вільяму Кліру і Вільяму Кессі, а також журналісту Ерні Пайлу. 

Звісно він про війну, яка так далеко на Сході.

Й про всіх нас, бо в кожного своя війна.

У пастиря вона за кожну душу. 

А хто стане вашим пастирем, і чи знайдеться такий, відомо лише Богу. 🙂

Наталя Наумова Реєнт, обкладинка — Ілля Зубков