Сашко Протяг: «Кухня — це останній вільний простір, де можна почути масу дуже цікавих речей»
Посеред літа «Люк» разом із фестивалем нової музики та соціальних інновацій Plan B здійснив міні-експедицію в Маріуполь, щоб через розмови з місцевими культурними діячами та діячками дослідити місто та відшукати його культурний код.
Наш перший герой — Сашко Протяг — незалежний фільмейкер із Маріуполя, співзасновник місцевого кінодвіжу Фріфілмерз.
У звичайному житті Сашко викладає англійську, час від часу — іспанську. Втім, іноді в нього з’являється можливість, щоб зробити перерву та переключатись на знімальний процес.
Разом із Фріфілмерз Сашко створив кінематографічні проєкти «ТворчСхід-1» та «ТворчСхід-2» — про культурні феномени Сходу України та мистецькі практики українського робочого класу відповідно. Також він є автором фільмів «Сьорч» (2016), «Море, Вітер, Нахуя» (2017), «Аджахи тріп» (2017), «Путівник в іншість» (2019), «Фільм-пісок» (2019) та інших.
Ми зустрілися з Сашком у затишному сирійському кафе Falafel&Kabab та поговорили про культуру та гроші, баланс між незалежністю та співпрацею з донорами, міжміські колаборації, перевагу розмов на кухні над рекомендованими формами дозвілля та Маріуполь як ідеальне місто для скандинавської ходьби.
Розмова почалася російською, але раптом перейшла на українську.
— Саша, расскажи о себе. Ты родился в Мариуполе?
— Я родился далеко. На данный момент живу в Мариуполе и у меня с этим городом open relationships (Смеется). Живу здесь очень давно — настолько, чтобы чувствовать себя уверенным в мариупольском контексте.
— Интрига! В июне мы были в Константиновке на The Most Fest. Когда-то Константиновка была индустриальным моногородом, но сейчас — уже нет. А как можно охарактеризовать сегодняшний Мариуполь?
— Мариуполь по сравнению с другими городами Востока Украины больше по размеру. И сюда ломанулось на порядок больше бабла — такие ресурсы, которые и не снились другим городам. С одной стороны, эти ресурсы поддерживают местную громаду. С другой — создают очень удобную картинку для властей. Я считаю это немного нечестным — хорошо, чтобы эти ресурсы больше делились с другими городами и городками на Востоке.
— А ты вообще видишь в Мариуполе позитивные изменения по сравнению, например, с 2014 годом?
— Естественно. Я только вернулся из Киева. Там как был херовый общественный транспорт, так и остался и даже стал хуже. Частных машин прибавилось, маршрутки никуда не делись. А в Мариуполе я живу в большом левобережном районе, где приблизительно четверть населения города. И в этом районе не осталось ни одной маршрутки, в 95% случаев ходят по графику хорошие троллейбусы и автобусы с кондиционером. Единственное, чего бы еще хотелось — чтобы хотя бы несколько таких рейсов ходили в течение ночи. Но я думаю, это будет следующий шаг.
Я помню, как разговаривал с пожилыми людьми, которые хвалили мэра, мол, у нас что-то делается — речь шла о лавочках. Я им сказал, что на самом деле что-то будет делаться, когда начнут ремонтировать не просто дороги для машин — привилегированной части общества — но и дорожки для пешеходов. И в моем районе, который тоже убитый спальник — типа Салтовки в Харькове, только еще дальше [от центра] — очень много пешеходных дорожек привели в такой порядок, что у моей мамы сейчас несколько маршрутов, чтобы удобно ходить со скандинавскими палками. Хотя раньше не было ни одного. И также велосипедные дорожки построили.
Мне кажется, это забота не для того, чтобы создать картинку для инвестиций, а забота о людях, у которых, возможно, даже нет возможности пока поехать отсюда отдохнуть, отвлечься от Мариуполя. И если, допустим, эту заботу посчитать на душу населения, то, наверное, она будет выше, чем во многих других городах.
— Я обратил внимание, что центр города выглядит ухожено. Причем, если в Харькове, например, благоустройство часто можно описать словом «арт-кугут» — фонтан с обезьянками, китчевые инсталляции и прочее — то здесь все смотрится эстетичней. А еще — доступней. Например, у вас можно сидеть на газонах, а у нас — нет.
— За это были долгие битвы, нужно было отбивать это право. Например, с нашим кинодвижем мы делали инсталляции в поддержку сидения на газонах.
— А что вообще здесь происходит с культурной жизнью? Я разговаривал с Дианой Берг из Платформы ТЮ. И она сказала, что культурной экосистемы в Мариуполе нет. Как тебе кажется, есть ли в городе культурное комьюнити или каждый сам за себя?
— Город огромное бабло кидает в культуру. У них [городской власти Мариуполя — «Люк«] неограниченные возможности, чтобы привезти всех, кого можно. Но дело в том, что сейчас, когда предлагается говорить о культуре, слова «экосистема», «комьюнити» оцениваются в том смысле, что вы мутите какие-то проекты, объединяетесь вокруг них, чтобы что-то реализовать.
Слова «проекты» и «реализовать» сразу же нарушают системность. Потому что, на мой взгляд, самые важные низовые вещи происходят вне проектов и вне того, чтобы что-то реализовывать. Такая экосистема — минимальное творческое бурление — в Мариуполе была всегда.
Отчасти она разрушилась после того, как началась война и пришел какой-то рыночек. Потому что все равно, когда речь идет о фондах, заявках, предлагаются определенные направления развития этой «экосистемы». И все остальное сразу же забывается.
В этом смысле я был свидетелем, как например, довольно интересная поэтическая тусовка разрушилась. Глубинного разговора о поэзии в Мариуполе сейчас нет.
— А почему разрушилась тусовка?
— Потому что люди прекратили контактировать друг с другом, и низовая культурная активность была вытеснена ивентами — тем, что реализуется в рамках проектов.
У меня, допустим, есть возможность беречь запас творческого бурления, потому что есть другая работа. Я необязательно должен быть в проектах 12 месяцев в год. И могу что-то реализовывать, игнорируя необходимости искать финансирование и подстраиваться под тренды. У нас есть комьюнити людей, где мы можем думать не спеша, иногда совмещая это с какими-то проектами, иногда — нет.
«Лучший способ снять кино о Востоке Украины — переехать в Киев»
— Что мотивировало вас создать Фріфілмерз?
— Мы появились, когда стало понятно, что о том, чем раньше можно было заниматься на даче, теперь можно написать заявку (Смеется) и стать частью активистской сцены. Мы очень серьезно попробовали быть частью этой сцены, сняли два телевизионных фильма о культуре Востока Украины. Все цели, которые мы ставили перед собой и грантодателями, мы выполнили. Но таким образом мы также поняли, как работает эта система и сделали для себя важные уроки, начали больше ценить независимость.
— На своем сайте вы пишите, что хотите пропагандировать независимое кино, стремитесь к децентрализации продукта. Расскажешь об этом подробней?
— Ну а что тут рассказывать? На данный момент лучший способ снять кино о Востоке Украины — переехать в Киев. Собрать там команду и получить заявку, чтобы потом поехать на Восток и снять там кино.
Есть еще один важный момент: если ты находишься в условной культурной столице, в принципе можешь выбирать — то ли едешь на свой родной Восток что-то снимаешь, то ли выбираешь другое направление. То есть ты в данной ситуации являешься таким себе культурным колонизатором. А, допустим, варианты, где бы кинематографисты с Востока Украины могли выбирать и предлагать план снимать что-то не о Востоке — в смысле?
Один раз мы предложили к что-то сделать с Херсоном. Но нам сказали: «Причем здесь Херсон? Давайте поменяем в вашей заявке Херсон на Ивано-Франковск или Львов, и все будет чики-пики». Географические тренды очень сужают возможности осмысливать, что происходит, что может быть сделано, чтобы в мире было больше равенства, свободы и понимания.
Допустим, из Мариуполя в Северодонецк добираться намного проблематичней, чем из Мариуполя в Киев. Но все равно когда надо сотрудничать с кем-то из другого региона, Северодонецк не считается другим регионом. Считается, что это рядом. Це не розглядається як момент співпраці. Хоча насправді контакти з Сєвєродонецьком не менш важливі, ніж контакти з Києвом або Львовом.
Я работаю потихонечку над очень большим фильмов. Части этого фильма можно было бы предлагать как небольшие арт-проекты. Но так как в сфере моих интересов был Лисичанск, Светловодск в Кировоградской области, Новая Каховка и Берислав в Херсонской области — даже близко нельзя было найти кого-то, кто бы мог заинтересоваться и поддержать все эти дела.
— Давай вернемся к культурной жизни Мариуполя. С поэзией понятно — все плохо. А что вообще в других сферах происходит?
— Оно как бы неплохо. Просто исчезает, потому что люди теряют контакт друг с другом, с культурой, они вытесняются новыми формами культуры. И эти новые формы довольно хищнические, я это имел в виду.
— Мне говорили, что в Мариуполе есть комьюнити рейверов…
— Я считаю, что формы культуры, которые приходят, по-своему прекрасны. И фаст-фудик по-своему прекрасен. Но нужно понимать четко — это fast culture. Находим какую-то заброшку, подтягиваем туда генераторы, все это дело оформляем и считаем, что таким образом ревитализируем какое-то пространство и поднимаем потенциал города. Я думаю, это очень наивно.
— Ну а как же как вовлеченность молодежи в культурную жизнь? Разве плохо, что появляются ивенты с нормальной повесткой?
— Нет, неплохо. Просто когда такие штуки только появились, они действительно были низовыми. Я помню, когда в Северодонецке делали первый рейв посреди зимы на Заводе сопротивлений — это было что-то невероятное. А теперь оно загребается как такая себе реди-мэйд форма, которую относительно просто реализовать, подтянуть людей, гарантировать какое-то количество участников.
Но сама идея ревитализации поверхностна и очень эксплуатируется. При этом никакого экономического обновления этих территорий не происходит.
А еще когда мы снимали наш фильм о заброшках Востока Украины, мы поняли, что многие люди не хотят, чтобы заброшки превращались в инфраструктуру. Для них это способ эскапизма. Такая очень сложная мысль: для многих людей заброшки важны не как то, что нужно ревитализировать; для них это способ подумать о времени, об истории, об одиночестве.
— А как в принципе менять культурное поле, если разовые акции, как ты говоришь, не дают эффекта? Как достучаться до среднестатистического жителя Мариуполя, привлечь его на сторону альтернативных продуктов, которые чужды ему сейчас?
— Економічно. Якщо люди будуть почуватися впевненіше економічно, будуть більше заробляти, поступово самі знайдуть час і форму, як хочуть далі розвивати цей простір.
Урбаністи дуже часто починають критикувати всі ці балкони, покращення на клумбах. Не треба їх пресувати. Нав’язувати бідним людям, в яких дуже мало можливостей й часу, рефлексію про нові можливості, — це утопія.
Будемо чесними: за всі ці кризисні роки після початку війни економічно виграли олігархи, які продовжували накопичувати кошти, й так званий громадський сектор. Я, наприклад, раніше просто викладав англійську мову, а теперь у мене ще є можливість реалізовувати якісь проєкти. Ось ті, хто в однозначному бенефіті. Всім іншим буде простіше, якщо в них буде більше економічних можливостей.
«Для нас Маріуполь лишився як символ маргінесу»
— І знов про культуре життя. Що взагалі тобі подобається з того, що тут відбувається? Або взагалі нічого?
— Я взагалі думаю, що зараз дуже утопічно думати про громаду географічно. Багато чого, що мені подобається в українському або східноєвропейському контексті — міжміське. Мені здається, що Маріуполь зараз більш-менш вписаний в загальний український контекст, незважаючи на те, що в культурі України дуже сильно все це підгрібає під себе Київ, частково — Львів, частково — Харків, Дніпро.
Мені, наприклад, подобається, як в Україні розвивається стрітове кіно — кіно, яке повністю створено зі спостережень за вулицею, за живими спостереженнями за життям. Ми трошки цим займаємося, людина у Львові і чувачок в Маріуполі — абсолютно низовий фільммейкер, який анонімно знімає дуже сильні вуличні роботи.
А ще в минулому році я раптом зрозумів, що знаю декількох людей в різних куточках України, які малюють дуже нестандартні комікси, що взагалі не вписуються в жодні рамки. І мені спала на думку ідея їх об’єднати. Під час того, як ми об’єднувалися і вирішували, що будемо робити спільно, підтягнулися ще декілька людей з різних міст. І ми всі малюємо збірку дуже неформатних коміксів. Створюється спільний контекст з художниками і художницями, які в інших містах щось малюють.
— Ваша фільмейкерська команда теж міжміська?
— Ми спочатку зустрілися, базувалися і починали перші фільми мутити саме в Маріуполі. Але для нас Маріуполь лишився як символ маргінесу. Ми дуже активно знаходимо форми кооперації з іншими містами. І в принципі плануємо не зациклюватися на Мариуполі.
— Для кого ви працюєте, хто ваш глядач?
— У нас громада більше загальноукраїнська: в кожному місті маленька, але вона є. Здебільшого на наші покази приходять в зовсім маленьких містах — 20 людей, в містах побільше — 30, в містах ще більше, де у нас трошки є фендом — приблизно 40.
Ми розуміємо, що люди, які цікавляться візуальною антропологією, дуже рефлексивним документальним кіно, є скрізь, але не можемо створити самодостатню громаду в одному місті, навіть в Києві. І хочемо думати про це як про міжміську громаду людей.
— А в якій локації ви показуєте кіно в Маріуполі?
— Колись давно трошки показував щось в «Шелтері» — це простір, який намагався бути максимально незалежним, але не витримав і закрився. Так покази звісно всі були в платформі ТЮ.
— А які ще є простори, куда можна піти, щоб відчути культурний андеграунд? Чи є вони взагалі тут?
— Андеграунд [можна відчути] лише спонтанно: зібралися, десь пішли лазити. Я можу згадувати про якісь такі унікальні прогулянки, які ставали фільмами — настільки там була щільна цікава взаємодія між усіма.
— Тобто якщо немає фестивалів, сходити взагалі нема куди?
— Для мене найголовніше, якщо є вільний час — читати. І якась цікава прогулянка — в тому сенсі, що не піти в якусь кав’ярню.
Знову ж таки — є рекомендовані форми дозвілля — фестивалі, коворкінг, хаб. А є ще такі, які я ціную набагато більше. Наприклад, коли ми знімали наш останній фільм «Життя поза резюме», то в певний момент подумали, що останнє місце, яке не перетворилося в жодний формат — це розмова на кухні. Серед людей, у яких сьогодні просто нема грошей, щоб піти в кав’ярню.
Про що вони розмовляють на кухні, коли смажать картошечку, п’ють вінчик, куплений зі знижкою в «Сільпо»? Кухня — це останній вільний простір, де можна почути масу дуже цікавих речей. І дуже добре, що вони не можуть бути вписані у проєкт.
Так само й прогулянки. Це дуже свободні форми, які потрібні. Навіть не знаю, чи треба підвищувати візібіліті таких форм? Я вважаю, що ні, але водночас треба розуміті, що це дуже важливо.
— Що взагалі тримає тебе в цьому місті?
— Я тут, коли відчуваю найбільшу потрібність себе тут. Але іноді виходить, що я більш потрібний в інших містах. Я можу дуже легко пересуватись, враховуючи, що в мене зараз 95% занять як викладача [проходять] у скайпі.
В лютому зробив собі арт-резиденцію в Сєвєродонецьку, бо мені треба було знімати на Луганщині. Мав можливість одночасно працювати, трошки знімати і тусити з місцевими.
В цьому сенсі є також нові форми, як можна не зациклюватися на місці. І також бути гнучким, з плюсом для себе і напевно для проєктів, які можна робити спільно з іншими людьми.
Незабаром читайте наш великий репортаж про культурне життя Маріуполя.
Дмитро Кузубов, фотографії з архіву Сашка Протяга, обкладинка — Катерина Дрозд
«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.